Він відкинувся спиною на стіну, підтяг коліна до грудей і підняв до неї погляд.

— Ваше перше питання, пані Кетлін?

Не знаючи, скільки ще гратиметься ця гра, Кетлін часу не марнувала.

— Чи є ви справжнім батьком Джофрі?

— Ви б не питали, якби вже не знали.

— Я хочу почути з ваших власних вуст.

Він здвигнув плечима.

— Так, Джофрі уродився від мене. Гадаю, і решта Серсеїного виводку теж.

— Тобто ви зізнаєтеся, що були коханцем сестри?

— Я завжди кохав свою сестру. А ви тепер винні мені два питання. Чи всі мої родичі живі?

— Мені казали, що пана Стафорда Ланістера вбито при Волоброді.

Хайме навіть оком не зморгнув.

— То дядечка Бевзя більше немає. Так його кликала моя сестра. Ні, мене цікавлять лише Серсея і Тиріон. А ще мій панотець.

— Усі троє живі. — «З ласки божої, ненадовго.»

Хайме випив ще вина.

— Питайте далі.

Кетлін схвилювалася. Чи зважиться він правдиво відповісти на наступне питання, а чи боягузливо збреше?

— Як сталося, що мій Бран впав з башти?

— Я викинув його з вікна.

На мить вона втратила мову від легкості зізнання. «Якби я мала ножа, то тут-таки б його і зарізала», подумала вона, але згадала про дівчат. Крізь стиснуте горло Кетлін вичавила з себе:

— Ви ж були лицарем, обітували захищати слабких та невинних…

— Він був досить слабкий, та не надто невинний. Бо шпигував за нами.

— Бран ніколи ні за ким не шпигував.

— То винуватьте ваших безцінних богів, які привели хлопчину до нашого вікна і показали трохи того, чого не варто було бачити.

— Винуватити богів? — не вірячи вухам, перепитала вона. — Його викинула ваша рука. Ви хотіли його смерті.

Тихо теленькнули кайдани.

— Я рідко кидаю дітей з башти, щоб зміцнити їм здоров’я. Так, я хотів його смерті.

— А коли смерть не прийшла, ви зрозуміли, що небезпека для вас дедалі зростає, і дали калиту срібла горлорізові, щоб Бран ніколи не прокинувся.

— Та невже? — Хайме підняв кухля і зробив довгий ковток. — Не заперечуватиму, ми про це балакали. Але ж ви сиділи коло малого день і ніч, його часто відвідував ваш маестер та князь Едард, стерегла сторожа і навіть ті кляті лютововки… я мусив би вирізати пів-Зимосічі, щоб до нього дістатися. Але навіщо було трудитися, коли хлоп’я вже й саме збиралося на той світ?

— Якщо ви мені брешете, то гру скінчено. — Кетлін витягла вперед руки, показуючи бранцеві пальці та долоні. — Ці рубці подарував мені чоловік, що прийшов врізати Бранові горлянку. Ви присягаєтеся, що ніяк не пов’язані з ним?

— Клянуся честю Ланістера.

— Ваша честь Ланістера варта меншого, ніж оце!

Вона пхнула ногою погане цебро. Смердюча бура юшка потекла підлогою цюпи, всотуючись у солому.

Хайме Ланістер відсунувся від калюжі, скільки дозволяли кайдани.

— Може, я справді маю гівно замість честі, заперечувати не буду. Але ще ніколи не наймав чужинця, щоб той за мене вбивав. Вірте чи ні, пані Старк, але якби я бажав вашому Бранові смерті, то зарізав би його сам.

«Ласка божа, та він каже цілком щиро!»

— Якщо ви не надсилали вбивцю, то це зробила ваша сестра.

— Якби так, то я б знав. Серсея не має від мене таємниць.

— Тоді Біс.

— Тиріон невинніший за вашого Брана. Він не лазив нічиїми вікнами і ні за ким не шпигував.

— Тоді чому вбивця мав при собі його кинджала?

— Якого саме кинджала?

— Отакого завдовжки, — показала вона долонями, — простого на вигляд, проте мистецької роботи, з клинком валірійського булату і руків’ям драконової кістки. Ваш брат виграв його в пана Баеліша на турнірі в день іменин принца Джофрі.

Ланістер налив, випив, налив ще і втупився у кухля.

— Це вино стає дедалі смачніше з кожним ковтком. Хто б міг таке уявити? А я тепер пригадую той кинджал, як ви його описали. Кажете, він його виграв? Як саме?

— Поставив на вас проти Лицаря Квітів у кінному герці. — Але щойно Кетлін це вимовила, як зрозуміла, що каже щось не те. — Е ні… може, навпаки?

— Тиріон на герцях завжди ставив на мене, — відказав Хайме. — Але того дня пан Лорас зсадив мене з сідла. Випадково зсадив, прошу зазначити — я просто злегковажив на малого. Але то байдуже. Що б там не ставив мій братик, він те програв… але кинджал справді перейшов з одних рук до інших, я тепер пригадую. Роберт вимахував ним переді мною того самого вечора на учті. Його милість любив присолювати мої рани, особливо напідпитку. А чи бував він колись не напідпитку?

Кетлін згадала, що Тиріон Ланістер казав приблизно те саме, поки вони їхали крізь Місячні гори. Тоді вона відмовлялася йому вірити, бо ж Петир клявся у іншому. Той Петир, який був їй майже як брат. Петир, такий закоханий у неї, що бився у двобої за її руку… і все-таки, якщо Хайме і Тиріон розповідають одне й те саме, то що ж це виходить? Адже брати не бачилися один з одним, відколи виїхали з Зимосічі більше як рік тому.

— Чи не пробуєте ви мене обдурити?

Десь тут крилася пастка.

— Я вам зізнався, що власноруч викинув ваше безцінне хлоп’я з вікна. Заради якого хісна я б став брехати про ножа?

Він дмухнув ще один кухоль вина.

— Вірте у що хочете, а мені байдуже, що про мене думають. Тепер моя черга. Чи стали Робертові брати до бою?

— Так, стали.

— Не надто щедра відповідь, еге ж? Ану розповідайте, пані, бо й від мене почуєте не більше!

— Станіс рушив на Король-Берег, — буркнула Кетлін. — Ренлі мертвий. Його вбив у Лихомості його ж брат. Якоюсь чорною химороддю, мені невідомою.

— Яка жалість, — зазначив Хайме. — Ренлі був мені до вподоби, а от Станіс — то зовсім інша справа. На чий бік стали Тирели?

— Спочатку на бік Ренлі. Тепер вже не знаю.

— Вашому хлопчакові, напевно, самотньо.

— Роббові кілька днів тому виповнилося шістнадцять… він дорослий чоловік і король. Він переміг у кожній битві, яку дав ворогові. Остання звістка була про те, що він узяв приступом замок Прискалок, стіл дому Вестерлінів.

— Але з батьком моїм ще не стрічався, ні?

— Коли стрінеться, то поб’є. Як побив вас.

— Мене він застукав зненацька. То була підла штука.

— Ви ще смієте балакати про підлі штуки? Ваш брат Тиріон надіслав нам горлорізів у шатах послів, під прапором миру.

— Якби в цюпі сидів один з ваших синів, хіба його брати не вчинили б заради нього так само?

«Мій син не має братів», подумала Кетлін. Та про свій біль вона не розкаже такій тварюці, як оця перед нею.

Хайме ковтнув ще вина.

— Життя брата — ніщо, честь — усе? Такий ваш звичай, еге ж?

Ще ковток.

— Тиріон розумний. Він знає, що ваш син ніколи не погодиться віддати мене за викуп.

Цього Кетлін заперечувати не могла.

— Роббове панство радше зажене вас на той світ. Зокрема Рікард Карстарк. Ви вбили двох його синів у Шепітній Пущі.

— Отих двох з сонцями? — Хайме здвигнув плечима. — Та я ж, по правді, намагався вбити вашого синочка. А ті просто стали на дорозі. Я їх убив у чесному бою, посеред запеклої битви. Звичайна справа для лицаря.

— Як ви можете вважати себе лицарем, коли порушили геть усі лицарські обітниці?!

Хайме сягнув по глек і знову налив собі кухля.

— Ой леле, тих обітниць стільки… кінця їм немає. Захищай короля. Корися королю. Зберігай його таємниці. Виконуй його накази. Віддай своє життя за нього. Але ж і батькові корися. Люби сестру. Захищай невинних. Борони слабких. Шануй богів. Додержуй законів. Це вже занадто. Що б не робив, а якусь обітницю та порушиш.

Він зробив добрячий ковток, на мить заплющив очі та відкинув голову на пляму селітри на стіні.

— Я ж був наймолодшим лицарем, який вдяг біле корзно.

— І наймолодшим, який зрадив обітниці свого корзна, Крулерізе.

— Кру-ле-різ! — повторив Хайме. — Ой, якого зацного круля вам врізав!

Він підняв кухля.

— За Аериса Таргарієна, Другого тако нареченого, всього Семицарства Повелителя і на Державі Господаря! І за меча, що перетяв йому горлянку! Золотого меча, щоб ви знали. Він такий був, доки лезом не потекла червона кров. От і вийшли ланістерівські кольори — черлень і золото.