— Погано полюється? Нема дичини? — спитав Джон. — Осьде. До мене, Привиде!

Лютововк оббіг вогнище, понюхав Джона, понюхав вітер, не зупиняючись ні на мить. Схоже, зараз йому не до м’яса. «Привид знав, коли прийшли упирі. Він мене збудив, попередив про небезпеку.» Джон хутко скочив на ноги й нашорошився.

— Там щось є? Привиде, ти щось винюхав?

«Дивен казав, що винюхав холод.»

Лютововк кинувся уперед, спинився, озирнувся. «Хоче, щоб я пішов за ним.» Накинувши каптура, Джон пішов геть від наметів та тепла багаття, повз довгі шереги кошлатих малих бахмутів. Один з коників заіржав налякано, коли Привид його минав. Джон заспокоїв його ласкавим словом, спинився попестити. Наблизившись до муру, він почув, як свистить вітер у щілинах між каменями. Вартовий спитав, хто іде. Джон вийшов на світло смолоскипа.

— Мушу принести води для князя-воєводи.

— То йди, — відповів вартовий. — Тільки швидше.

Загорнувшись у чорного кобеняка і сховавшись під каптуром від вітру, той навіть не подивився, чи має Джон з собою цебро.

Джон прослизнув боком між двох загострених паль; Привид ковзнув слідом унизу. В тріщину стіни було встромлено смолоскипа; його полум’я віяло блідими жовтими прапорцями по вітрі, коли налітав порив. Поки Джон пролізав крізь прогалину в мурі, він заразом висмикнув того смолоскипа з-поміж каменів і забрав з собою. Привид хутко побіг донизу схилом; Джон сходив повільніше, тримаючи світло перед собою. Голоси табору потроху завмирали позаду. Ніч була темна, схил крутий, кам’янистий та нерівний. Відволіктися бодай на мить означало напевне зламати гомілку… а чи й шию. «Що це я роблю?», питав він себе, поки прокладав шлях донизу.

Нижче від нього застигло військо дерев — вояків у броні з кори та листя, готових кинутися шерегами на приступ пагорба, щойно віддадуть наказ. Світло смолоскипа мазнуло по них, вихопило з темряви окремі плями зелені… але решта грізного війська стояла чорна, як ніч. Звідкілясь чувся тихий дзюркіт води на каменях. Привид зник у гущавині; Джон спробував рушити за ним, дослухаючись до кличу струмка, до зітхання листя на вітрі. Гілля вчепилося у кобеняка; товсті відгалуження дерев над головою сплелися разом і затулили зірки.

Привид знайшовся, коли саме вибігав зі струмка.

— Привиде! — покликав Джон. — До мене! Хутко!

Лютововк підняв голову, зблиснув хижими червоними очима; вода стікала йому з щелеп, наче слина. Якби хтось побачив його в цю хвилину, то неабияк нажахався б. Але ще мить, і він зник, стрибнув повз Джона, ринув між дерев.

— Привиде, ні! Сидіти! — загукав Джон, але вовк не зважав. Сухорляву білу постать проковтнула темрява, і Джонові лишився тільки вибір: самому дертися назад схилом до табору або наздоганяти вовка.

Він розсердився і рушив за звіром. Смолоскипа Джон тримав так низько, що бачив камені, на яких щомиті міг запнутися, товсті корені, які мовби хапали за ноги, ями, де легко було звихнути ногу. Через кожні кілька аршин він кликав Привида, проте між дерев крутився нічний вітер, який геть ковтав його слова. «Яку дурню я роблю», думав Джон про себе, глибше пірнаючи в ліс. Він вже зібрався був повертати назад, коли побачив біле попереду і справа, ближче до пагорба, і кинувся туди, стиха лаючись.

За чверть шляху навколо Кулака він наздогнав вовка, та згодом знову його загубив. Нарешті він спинився перепочити серед терену, ожини та нагромаджень каміння біля підніжжя пагорба. Темрява підступила зовсім близько, стримувана лише вогником смолоскипа.

Раптом Джон почув тихе шкряботіння, обернувся і рушив на нього, ступаючи обережно посеред тернових кущів та камінних лобаків. За впалим деревом він знову надибав Привида. Лютововк завзято копав, викидаючи лапами землю.

— Що ти там знайшов? — Джон опустив смолоскипа і побачив круглий горбик м’якої землі. «Могила», подумав він. «Але чия?»

Він став на коліна і встромив смолоскипа у землю коло себе. Грунт був сипкий, піщаний, без камінців, без корінців. Джон легко вигрібав його цілими жменями. Що б тут не лежало, це сховали нещодавно. За дві стопи вглиб Джонові пальці торкнулися тканини. Він чекав і боявся знайти труп, але натомість знайшов дещо інше. Обмацавши тканину, він відчув якісь маленькі, тверді, непіддатні пальцям речі. Ані смороду, ані могильних черв’яків не було. Привид сів поруч на хвоста і дивився.

Джон відгріб сипкий грунт набік і оголив круглястого пакунка десь у аршин завширшки. Підсунувши пальці під його боки, він витяг пакунок назовні. Всередині щось совалося і тихенько брязкало. «Скарб», подумав він, але навпомацки штуковини у пакунку не скидалися на монети, та й брязкіт був не металевий.

Пакунок тримав докупи відрізок розкошланої мотузки. Джон витяг кинджала, перерізав її, намацав краї тканини і потяг на себе. Пакунок перевернувся, його вміст висипався на землю, тьмяно виблискуючи. Джон побачив з десяток ножів, листоподібні вістря для списів, безліч площиків для стріл. Він узяв до рук лезо кинджала — легке, мов пір’я, чорно-блискуче, позбавлене руків’я. Краєм побіг виблиск полум’я смолоскипа — тоненька жовтогаряча рисочка. Вочевидь, лезо було гостре, як бритва. «Драконоскло — те саме, яке маестри кличуть обсидіаном.» Чи не віднайшов Привид якийсь стародавній запас дітей лісу, похований тут на тисячі років? Адже Кулак Першолюдей — дуже стара твердиня. Ось тільки…

Під драконосклом лежав старий бойовий ріг, зроблений з рога зубра, схоплений спижевими кільцями. Джон витрусив з нього землю, і звідти пролився ще один потік площиків для стріл. Але Джон дивився не на них, а на тканину, в яку була загорнута зброя. Він потер куточок між пальцями: добра вовна, цупка, подвійного плетіння, волога, проте не гнила… Напевне, у землі лежить недовго. І така темна… Він ухопив її в жменю та підтяг ближче до смолоскипа. «Ні, не просто темна. Чорна.»

Ще до того, як Джон підвівся і витрусив одежину перед собою, він вже знав, що саме тримає у руках: чорного кобеняка присяжного братчика Нічної Варти.

Пивотряс знайшов його у кузні, де він качав міхи для Мікена.

— Маестер просить вас до себе у башту, пане принце. Прилетів птах від короля.

— Від Робба?! — Збуджений Бран, не чекаючи на Ходора, дозволив Пивотрясові понести його сходами. Він був теж чималий здоровань, хоча менший, ніж Ходор, і зовсім не такий дужий. Доки вони дісталися маестерської башти, стражник зачервонівся лицем і геть засапався. Рікон з’явився раніше, а з ним і обидва Вальдери Фреї.

Маестер Лювин відіслав Пивотряса і зачинив двері.

— Панове, — поважно мовив він, насупивши брови, — ми отримали листа від його милості. З новинами водночас і добрими, і поганими. Король здобув на заході велику перемогу, вщент розгромив ланістерівське військо у місці під назвою Волобрід, а також зайняв кілька замків. До нас він пише з Попельні, колишньої твердині дому Марбранд.

Рікон смикнув маестра за рясу.

— То Робб тепер повернеться додому?

— На жаль, поки що ні. Попереду ще чекають інші битви.

— Робб розбив князя Тайвина? — спитав Бран.

— Ні, — відповів маестер. — Вороже військо очолював пан Стафорд Ланістер. Він загинув у бою.

Бран ніколи й не чув про якогось там пана Стафорда Ланістера. Тому погодився з Великим Вальдером, коли той мовив:

— У цій війні важить тільки князь Тайвин.

— Скажіть Роббові, що я хочу його додому, — попрохав Рікон. — І хай вовка свого привезе, а ще пані матінку і пана батька.

Малий знав, що князь Едард мертвий, але інколи забував… навмисне, як підозрював Бран. Його менший братик був такий упертий, якими тільки бувають у чотири роки.

Бран радів з Роббової перемоги, але й непокоївся теж. Він згадав, як Оша сказала того дня, коли брат повів військо з Зимосічі на південь. «Він іде не в той бік» — ось що твердила дичацька жінка.

— На жаль, за кожну перемогу доводиться платити ціну. — Маестер Лювин обернувся до Вальдерів. — Панове, серед наших втрат при Волоброді — ваш дядько, пан Стеврон Фрей. Він був поранений, як пише король Робб. Спочатку гадали, що рана легка, та за три дні він помер уві сні в своєму наметі.