— Сидіти можна у різні способи, — зазначив Тиріон. — Так, кожен начебто чекає на перший порух іншого. Але ж лев сидить готовий до стрибка, врівноважений, тільки що хвостом метляє. А мале козеня завмерло від жаху, аж у кишках йому млосно. Куди б воно не стрибнуло, лев його там заскочить, і малий про це знає сам.
— То ти впевнений, що лев — це саме батько?
Тиріон вишкірився.
— Чого б іще його малювали на усіх наших корогвах?
Королева пустила його жарт повз вуха.
— Якби в полон потрапив батько, авжеж Хайме не сидів би без діла. Оце я тобі обіцяю.
«Еге ж, він би кидався на мури Водоплину, трощачи своє військо на друзки, а тверезий розрахунок хай Інші з’їдять. Він же ніколи не мав терплячки — так само, як ти, люба сестро.»
— Не всі з нас уміють бути такими хоробрими, як Хайме, та є й інші способи вигравати війни. Гаренгол сильно укріплений і добре розташований.
— А Король-Берег — ні, як ми обоє чудово знаємо. Поки батько грає у лева та козеня зі Старковим малим, Ренлі рухається в наш бік трояндовим гостинцем. Та він будь-якого дня може опинитися під брамою!
— За один день місто не впаде. З Гаренголу досюди королівським гостинцем дорога пряма і швидка. Ренлі ще й свої обложні пристрої гарненько не розставить, а батько вже застукає його ззаду. Батькове військо правитиме за молот, а мури міста — за ковадло. Чарівна вийде картинка.
Зелені Серсеїни очі сторожко втупилися у нього, свердлячи до глибини душі й водночас спрагло шукаючи тієї певності, яку він їй так наполегливо підсовував.
— А що як Робб Старк теж виступить у похід?
— Гаренгол стоїть досить близько до бродів на Тризубі, щоб Руз Болтон не зміг безпечно переправити північну піхоту на з’єднання з кіннотою Молодого Вовка. Старк не може рушити на Король-Берег, спершу не взявши Гаренголу, а для цього він заслабкий навіть разом з Болтоном.
Тиріон пустив у хід найпереможнішу зі своїх посмішок.
— Тим часом пан батько дощенту виїдає річковий край, а наш дядько Стафорд збирає свіже рушення при Скелі.
Серсея озирнула його підозрілим оком.
— Як ти усе це знаєш? Хіба батько розповів тобі про свої наміри, коли надсилав сюди?
— Та ні. Але я добре роздивився мапу.
Її сторожкий погляд змінився на презирливий.
— То ти, Бісе, усе це вигадав у своїй потворній бісовій голові?
Тиріон поцокав язиком.
— Е, сестричко, дозволь тебе запитати: якби ми не перемагали, хіба Старки прохали би про мир?
Він витяг листа, якого привіз пан Клеос Фрей.
— Молодий Вовк надіслав нам умови миру, от бачиш. Геть неприйнятні умови, правду кажучи. Та все ж це якийсь початок. Чи не бажаєш подивитися?
— Так, бажаю. — За один миг ока перед ним знову постала королева. — Де це ти їх узяв? Листа мали привезти до мене.
— Навіщо ж потрібна Правиця, як не брати та приносити різні речі?
Тиріон передав їй листа. Щока й досі скніла там, де свій слід залишила долоня Серсеї. «Та нехай би оббілувала мені половину обличчя, аби за таку ціну погодилася на дорнійський шлюб.»
Він відчував, що тепер цей шлюб у нього в кишені. А заразом і звістка про те, хто саме його зрадив… і саме вона — найсмачніша вишенька на його пирозі.
Бран III
Танцівницю вбрали у капи сніжно-білої вовни, прикрашені сірим лютововком дому Старк. На Брана вдягли сірі штани та білий жупан з горностаєвою облямівкою рукавів та коміра. Проти серця він носив пряжку в подобі вовчої голови зі срібла та вилощеного чорного бурштину. Він би краще взяв із собою Літа, ніж чіпляв отого срібного сустуга на груди, та пан Родрік непохитно стояв на своєму.
Низькі кам’яні сходи затримали Танцівницю лише на якусь мить. Коли Бран спонукав її рухатися далі, вона подолала їх зовсім легко. За дубовими дверима, окутими залізом, у великій трапезній палаті Зимосічі стояли вісім довгих рядів столів на кобильницях — по чотири з кожного боку проходу, залишеного посередині. На лавах юрмилися плече до плеча люди.
— Старк! — гукали вони й підводилися на ноги, коли Бран трусив мимо. — Зимосіч! Зимосіч!
Він був уже досить дорослий, щоб розуміти: кричать насправді не йому, а врожаєві, Роббові з його перемогами, панові батьку та панові діду, а ще усім Старкам, що жили й правили за вісім тисяч років. Та все ж душа його наповнилася гордістю. Поки він їхав крізь трапезну, то навіть забув про своє каліцтво. Але щойно досяг помосту, як на очах у кожної людини в палаті Оша та Ходор виплутали його з ременів та пряжок, підняли зі спини Танцівниці й перенесли до високого панівного престолу його пращурів.
Ошую від Брана сидів пан Родрік, а поруч із ним — його донька Бета. Рікон сидів одесну; він так заріс кудлатим брунатно-рудим волоссям, що воно спадало аж на горностаєвий комір його кунтушика. Він не давав нікому підрізати собі волосся, відколи поїхала паніматка. Останню дівчину-покоївку він за її труди просто покусав.
— Я теж хотів в’їхати верхи, — казав він, поки Ходор виводив Танцівницю. — Я кращий вершник, ніж ти.
— От і ні! Замовкни, — відповів Бран братові. Пан Родрік загарчав, вимагаючи тиші. Бран підвищив голос, привітав усіх від імені свого брата, Короля-на-Півночі, припросив усіх подякувати богам старим і новим за перемоги Робба та щедрий врожай.
— Хай нам сотню ще таких бачити судиться! — закінчив він промову, підіймаючи срібний батьків келих.
— Врожаям — родиться, товариству — здоровиться! — Разом зсунулися з брязкотом глиняні та олов’яні кухлі, схоплені залізними кільцями роги для пиття. Бранове вино було присмачене медом, пахкотіло корицею та гвоздикою, але виявилося занадто міцним, як на його звичку. Бран відчув, як гарячі тремтливі пальці поповзли грудьми від першого ж ковтка. Доки він відставив келиха вбік, у голові вже паморочилося.
— Ти все добре зробив, Бране, — мовив до нього пан Родрік. — Князь Едард надзвичайно пишався б тобою.
Далі за столом маестер Лювин кивнув на знак згоди, а тим часом стольники почали розносити страви.
Так багато різноманітного харчу Бран ще досі не бачив. Подавали одну за іншою стільки страв, що він не міг подолати загалом більше за ложку чи шматочок від кожної. Величезні окости зубрів, спечені з цибулею; пироги з олениною, напхані морквою, шинкою та грибами; рублені баранячі битки з медово-гвоздичною підливкою; соковиті качки, перчений вепр, гуски, рожна голубів та каплунів, ячмінний крупник з яловичиною, холодні плодові узвари… Князь Виман привіз зі своєї Білої Гавані двадцять барил риби та всякого морського харчу, перекладеного сіллю та водоростями: білорибиці та морських равликів, крабів та мідій, устриць, тріски, оселедців, лососів, морських раків та міног. До страв подавали чорний хліб, медовики, вівсяне печиво. З городини до столу наготували ріпу, горох, буряки, квасолю, кабачки, велетенську червону цибулю. На солодке їли печені яблука, ягідні мандрики, груші в узварі з міцної оковитої. На кожному столі, вище та нижче солі, поставили круги білого сиру; туди-сюди столами ходили глеки гарячого пряного вина та холодного осіннього пива.
Музики князя Вимана грали гучно та завзято, але їхні скрипки, ріжки та цимбали скоро потонули у припливі балачок та сміху, брязкоті кухлів та мисок, гарчанні хортів, що сварилися за недоїдки зі столу. Співець заспівав гарних пісень: «Сталеві списи», «Палають кораблі», «Ведмедя й красну дівку», та слухав їх, здавалося, один лише Ходор, який стояв позаду музики з козою і весело тупцював на місці.
Галас перетворився на суцільне гуркотливе ревище, на густу суміш всякого звуку, від якої паморочилося в голові. Пан Родрік балакав з маестром Лювином над кучерявою Бетиною голівкою, а Рікон задоволено верещав на обох Вальдерів. Бран взагалі-то не хотів пускати Фреїв за високий стіл, та маестер нагадав йому, що скоро вони зродичаються. Адже Робб мусить одружитися з однією з їхніх тіток, а Ар’я — вийти заміж за одного з їхніх дядьків.
— Та нізащо, — відказав Бран, — хто-хто, але тільки не Ар’я.