— Ми забруднили, заплямували, занапастили себе! Брат парується з сестрою на ложі королів, а плід їхнього кровозмісу вихиляється у палаці під сопілку дрібного бісового покруча у мавп’ячій подобі! Шляхетні панії злягаються з блазнями й дарують життя гидким потворам! Навіть сам верховний септон забув своїх богів! Він купається у напахчених водах, жирує на всяких мантулах, поки нарід навколо здихає з голоду! Гординя подолала віру, злії черви заповзли на замкові столи, золото панує над людським розумом… та надалі цьому не бувати! Гниле Літо дійшло кінця, і самого Паплюжного Короля звалено з вершини у пекельні надра! Коли вепр розпанахав йому черево, то аж до неба здійнявся великий сморід, а з нутрощів виповзли тисячі гаспидів, що сичали й кусали всіх навколо!

Він знову тицьнув кістлявим пальцем на комету та замок.

— Онде він, посланець небесний! Очистіться, кличуть до вас боги, або ж самі вас очистимо! Омийте ся у вині праведності, ачей позбавити ся вогню палаючого! Так, вогню!

— Вогню! — підхопили інші голоси, та їх потопили вигуки відрази. Тиріона це трохи втішило. Він дав наказ продовжити шлях, і ноші захилиталися, наче корабель на бурхливому морі, поки Смалені прокладали поперед себе дорогу. «Бісів покруч у мавп’ячій подобі, кажеш.» Та по правді, щодо верховного септона поганець мав рацію. Що там про нього днями казав Місячок? Що коли той сідає до трапези, то з великого благочестя з’їдає по страві за кожен лик Седмиці? Згадавши блазнів жарт, Тиріон посміхнувся.

Він був радий, що досяг Червоного Дитинця без подальших пригод. Видираючись сходами до своїх покоїв, Тиріон плекав більші надії, аніж ще на світанку. «Час — ось єдине, чого мені справді бракує; аби ж мати час, щоб зібрати усе докупи. Щойно закінчать ланцюг…» На цьому він прочинив двері своєї світлиці.

Від вікна стрімко крутнулася Серсея, розвіваючи спідницями навколо струнких стегон.

— Як ти смів не зважати на мій наказ?!

— Хто тебе пустив до моєї башти?

— Твоєї башти?! Це королівський замок мого сина!

— Так, я чув щось таке від людей.

Тиріон почувався украй незадоволеним. І те незадоволення повною міркою відчує Крон, бо ж це його Брати Місяця сьогодні вартували при Правиці.

— Та я, власне, саме збирався прийти.

— Ой, чи справді?!

Він рвучко захряснув двері за собою.

— Хіба ти мені не віриш?

— Не вірю ні на гріш, і маю на те причини.

— Ти мене раниш. — Тиріон почалапав до мисника, щоб налити кухоль вина. Ніщо так не сушило йому горлянку, як балачки з Серсеєю. — Якщо я тебе якось образив, то хутко розкажи, як саме.

— Ти огидний черв’як. Мирцела — моя єдина донька. Чи ти й справді гадаєш, що я дозволю продати її, як лантух збіжжя?

«Мирцела», подумав він. «Ось і налупилося яєчко. Нумо подивимося, якого кольору вилізло курча.»

— Про лантух збіжжя ти кажеш недоречно. Мирцела є принцесою. Дехто скаже, що принцеси народжуються саме для такої долі. Чи може, ти мала намір видати її за Томена?

Її рука рвучко хльоснула, вибиваючи з його руки келиха і розхлюпуючи вино на підлогу.

— Брат ти мені чи ні, але за таке я мала б вирвати тобі язика. Намісниця при Джофрі — я, а не ти, і я кажу, що Мирцелу не повезуть тому дорнійцеві, як крам на возі — так, як мене повезли до Роберта Баратеона!

Тиріон струсив вино з пальців і зітхнув.

— А чому ні? У Дорні їй буде далеко безпечніше, ніж зараз тут.

— Ти зовсім не маєш розуму, чи він в тебе такий збочений? Ти знаєш незгірш мене, що Мартели не мають причини нас любити!

— Мартели мають безліч причин нас ненавидіти. Але я чекаю, що вони таки погодяться. Великий князь Доран плекає образи на дім Ланістер на протязі життя лише одного покоління. А от проти Штормоламу та Вирію дорнійці воюють вже тисячу років. І все-таки Ренлі вирішив, що підтримка Дорну вже в нього у кишені. Мирцелі дев’ять років, Тристанові Мартелу — одинадцять. Я запропонував влаштувати їхнє весілля, коли вона досягне чотирнадцяти. До того часу вона житиме у Сонцесписі почесною гостею під захистом князя Дорана.

— Заручницею, — стиснула губи Серсея.

— Почесною гостею, — наполіг Тиріон. — Підозрюю, що Мартели поводитимуться з Мирцелою значно ласкавіше, ніж Джофрі — з Сансою Старк. Я маю намір послати з нею пана Ариса Дубосерда. Маючи при собі для захисту лицаря Королегвардії, вона не дозволить нікому забути, хто вона така і навіщо приїхала.

— Якщо Доран Мартел вирішить, що смерть моєї доньки змиє кров його сестри, то Арис Дубосерд її не врятує.

— Мартел має забагато честі, аби замордувати дев’ятирічну дівчинку, ще й таку милу та невинну, як Мирцела. Тримаючи її при собі, він може бути певний, що ми дотримаємося угоди зі свого боку, а умови її надто спокусливі, аби на них не зважати. Мирцела — то ще не все, що йому обіцяно. Я запропонував йому також убивцю його сестри, місце у раді короля, декілька замків у Порубіж’ї…

— Це занадто. — Серсея кинулася від нього швидким кроком, розвіваючи спідницями, невгамовна, мов левиця. — Ти пообіцяв забагато, ще й без мого дозволу та підпису.

— Ми говоримо не про аби кого, а про великого князя дорнійського. Якби я пообіцяв менше, він би плюнув мені межи очі.

— Ні, це забагато! — правила своєї Серсея, обертаючись назад.

— А чим би ти його спокушала — діркою в себе між ніг?! — спалахнув гнівом Тиріон.

Цього разу ляпас вийшов неабиякий, і хоча Тиріон його чекав, голова аж смикнулася і хруснула на плечах.

— Мила моя сестричко, — мовив він, — обіцяю тобі й клянуся, що це останній удар, якого ти мені завдаєш.

Сестра засміялася.

— Не погрожуй мені, курдупелю. Гадаєш, тебе захищає батьків лист? То клапоть паперу. Едард Старк теж мав клапоть паперу, і де він тепер?

«Едард Старк не мав міської варти», подумав Тиріон, «моїх гірських друзів і сердюків Брона. А я маю.» Принаймні, так він сподівався. Адже при цьому доводилося вірити Варисові, панові Джаселину Бережняку, Бронові… напевне, Едард Старк теж свого часу плекав оманливу певність щодо своєї безпеки.

І все ж він нічого не відповів. Мудра людина не стане лити шал-вогонь на розпалену жарівницю. Натомість він налив нового келиха вина.

— Як ти гадаєш: чи безпечно буде Мирцелі у Король-Березі, коли місто впаде? Ренлі та Станіс виставлять її голову на мурі коло твоєї.

І тут Серсея почала плакати.

Тиріона Ланістера менше б заскочило зненацька, якби цієї миті до покою в’їхав Аегон Завойовник верхи на драконі, жонглюючи лимонними тістечками. Він не бачив сліз сестри, відколи вони дітьми жили у Кастерлі-на-Скелі.

Він зробив до неї незграбний крок. Коли твоя сестра плаче, звичай велить якось її втішити… якщо тільки це не Серсея. Він обережно потягнувся рукою їй до плеча.

— Ану не чіпай мене! — гарикнула вона, вивертаючись. Чомусь саме це в неї вийшло найболючіше — гірше за ляпаси. Червоніючи лицем, шаленіючи від гніву та горя, Серсея хапала ротом повітря. — І не дивись на мене… отак не дивись… тільки не ти…

Тиріон чемно відвернувся спиною.

— Я не хотів тебе лякати. Обіцяю, з Мирцелою нічого не станеться.

— Брехун! — вигукнула вона позаду нього. — Я тобі не мала дитина, щоб втішатися порожніми обіцянками. Ти мені вже казав, що звільниш Хайме. То де ж він?

— Треба гадати, сидить у Водоплині безпечно і під вартою. Чекає, поки я знайду спосіб його врятувати.

Серсея пирхнула.

— От би мені народитися чоловіком. Тоді б я не потребувала жодного з вас. Нічого з цього не можна було дозволяти від самого початку. Як Хайме примудрився втрапити у полон до того хлопчака? А пан батько? Я так в нього вірила, дурепа, і де ж він, коли найбільше потрібен? Що він взагалі робить?

— Війну веде.

— З-за мурів Гаренголу! — презирливо скривилася вона. — Який цікавий спосіб воювати. Підозріло нагадує хованки.

— А ти подумай ще раз.

— І що ж я маю надумати? Батько сидить у одному замку, Робб Старк сидить у іншому, і жоден геть нічого не робить.