— Моє обличчя?!

— Так. Саме так. Люблю твої руки, твої дотики. Прутня твого теж люблю. Коли він в мене всередині, я така щаслива.

— Він теж вас любить, моя ласкава пані.

— Я люблю казати твоє ім’я. Тиріон Ланістер. Воно так пасує до мого. Не Ланістер, а перше. Тиріон і Тайша. Тайша і Тиріон. Тиріон. Мій пан і повелитель, мій Тиріон…

«Брехня», подумав він, «усе вигадане, усе вдаване, усе за золото. Шльондра, винайнята Хайме. Отакий мені подаруночок від Хайме — королева брехні та облуди.» Її обличчя кудись зникало, розчинялося у потоці сліз. Але навіть коли її не стало, він усе ще чув слабкий далекий голос, що кликав його ім’я.

— …пане, ви мене чуєте? Пане Тиріоне? Ви мене чуєте, пане Тиріоне?

Крізь туман макового сну він побачив над собою м’яке рожеве обличчя. Тиріон знову був у вогкій опочивальні з розірваними запонами ліжка, і обличчя вгорі було не те, не її — надто кругле, з брунатною облямівкою куцої бороди.

— Вас мучить спрага, мосьпане? Ось ваше молоко, дуже добре молоко. Не опирайтеся, ні, не рухайтеся взагалі, вам треба відпочивати.

Чоловік тримав у одній вологій рожевій руці мідну лійку, а у другій — невеличку боклажку.

Коли він схилився ближче, Тиріон ковзнув пальцями під його ланцюг з багатьох металів, ухопив і потягнув. Маестер впустив боклажку і розлив макове молоко по всій ковдрі. Тиріон крутив, аж доки не відчув, як ланки врізаються у тлусту шию маестра.

— Більше. Не хочу, — проскрипів він так хрипко та незграбно, що навіть не був певний, чи сказав щось зрозуміле. Та мабуть, сказав, бо маестер удавився, пробуючи відповісти.

— Відпустіть, благаю, мосьпане… вам треба молочко від болю… ланцюг, не треба, пустіть…

Коли Тиріон нарешті відпустив ланцюга, рожеве обличчя вже починало буряковіти. Маестер сахнувся назад, втягнув повітря. На зчервонілій шиї виднілися глибокі білі сліди від ланок ланцюга. Очі його теж побіліли. Тиріон підняв руку до обличчя і зробив над затверділою личиною на обличчі такий рух, наче щось здирав. А потім ще раз і ще.

— Ви… ви бажаєте, щоб зняли перев’язки, так? — нарешті здогадався маестер. — Але ж мені не… це було б дуже нерозумно, мосьпане. Ви ще не зцілилися, пані королева наказали…

Згадка про сестру змусила Тиріона загарчати. «То ти один з її посіпак, абощо?» Він вказав на маестра пальцем, потім стиснув руку в кулак. «Строщу на порох, придушу — розумій як хочеш, дурню, але тільки спробуй не підкоритися.»

На щастя, дурень усе зрозумів.

— Я… я виконаю наказ мосьпана, певна річ, але… але це так нерозумно, ваші рани…

— Знімай. Кажу тобі. — Цього разу вже гучніше.

Вклонившись, маестер вийшов, але повернувся за мить з довгим і вузьким зубчастим ножем, балійкою води, оберемком м’якої тканини та кількома пляшечками. До його повернення Тиріонові вдалося відповзти назад на кілька вершків, і тепер він наполовину сидів на подушках. Маестер попрохав його сидіти нерухомо і обережно ввів кінчика ножа між підборіддям та твердою личиною. «Ось зараз один точний рух, і Серсея вільна від мене», подумав Тиріон. Він відчував, як пилка ріже жорстке затверділе полотно зовсім поруч з горлом.

На щастя, рожевий м’якотілий маестер не належав до тих посіпак королеви, які задля неї готові на все. За мить Тиріон відчув прохолоду на щоках. З’явився також і біль, але він спробував не зважати. Маестер відкинув перев’язки, цупкі від цілющого трунку.

— Не рухайтеся — я мушу промити рану.

Його дотик був обережний та лагідний, вода — тепла і заспокійлива. «Рану», подумав Тиріон і згадав раптовий спалах яскравого срібла просто під очима.

— Зараз трохи щипатиме, — попередив маестер, вмочуючи ганчірку в вино, що пахкотіло різними травами.

Він висловився надто м’яко — Тиріонове обличчя наче прорізав розпечений ніж, а в носа хтось запхав гарячу коцюбу. Пальці його вчепилися у простирадла, а подих перехопило; якимсь дивом він примудрився не заверещати. Маестер тим часом квохтав, як стара курка.

— Краще б вам, мосьпане, було лишити перев’язки на місці, поки плоть не зав’яжеться. Але рана чиста, це добре, добре, все гаразд. Коли ми знайшли вас у тому підвалі серед мертвих та вмираючих, ваші рани забруднилися. Вам зламали ребро — та ви, напевне, й самі відчуваєте. Може, хтось буздуганом ударив, а може, впали. Зараз вже важко сказати. Ще вам поцілили стрілою в те місце, де рука з’єднується з плечем. Там вже з’явилися ознаки змертвіння, і я боявся, що руку доведеться відняти. Але ми лікували її кип’яченим вином і хробаками, і тепер, схоже, рана зцілюється чисто…

— Ім’я, — видихнув Тиріон. — Ім’я.

Маестер блимнув очима.

— Ну як же, ви — Тиріон Ланістер, мосьпане. Рідний брат пані королеви. А ви хоч пам’ятаєте битву? Інколи від ран у голову…

— Ваше ім’я. — Горлянку йому дерли кігті, а язик, схоже, забув, як складати слова.

— Мене звати маестер Балабар.

— Балабар, — повторив Тиріон. — Несіть. Дзеркало.

— Мосьпане, — м’яко заперечив маестер, — от чого б я не радив… гм, нерозумно це для вас… з вашою раною…

— Несіть! — наполіг Тиріон. Рот не слухався та болів, наче хтось розбив йому губу. — І пити. Вина. Без маку.

Маестер зашарівся, підвівся і вибіг. Повернувся він з глеком світло-бурштинового вина і невеличким люстерком у візерунчастій золотій оправі. Присівши на край ліжка, він налив келиха до половини і підніс до Тиріонових напухлих вуст. Потік прохолодний струмок, хоча смаку Тиріон майже не чув.

— Ще, — мовив він, коли келих спорожнів.

Маестер Балабар налив ще. Наприкінці другого келиха Тиріон Ланістер відчув у собі досить сил, щоб подивитися на власне обличчя.

Він обернув до себе люстро, подивився… і не знав, сміятися йому, чи плакати. Довгий кривий поріз починався під лівим оком, за волосину від нього, і закінчувався справа на щелепі. Три чверті Тиріонового носа зникло, а з ним і шматок губи. Розірвану плоть зшили маестерською ниткою; стібки були й досі на місці — вони перетинали рубець зі свіжої червоної напівзціленої плоті.

— Гарнюня, — проскрипів Тиріон, рвучко відвертаючи люстро від себе.

Нарешті він усе згадав. Міст з кораблів, пан Мандон Мур, простягнута рука, меч у обличчя. «Якби я не відсахнувся, мені б знесло верхівку черепа.» Хайме завжди казав, що пан Мандон — найнебезпечніший з Королегвардії, бо своїми мертвими порожніми очима ніяк не виказує своїх намірів. «Не варто мені було їм довіряти.» Тобто він знав, звичайно, що пан Мандон та пан Борос служили його сестрі, а потім до них приєнався і пан Озмунд. Але мав дурість вважати, що для лицаря честь — все-таки не порожнє слово. «Напевне, Серсея підкупила його, щоб я не повернувся з битви. Чого б іще він таке зробив? Не пригадую, щоб я бодай чимось образив пана Мандона особисто.» Тиріон торкнувся обличчя, смикнув напухлу плоть німими незграбними пальцями. «Ще один даруночок від любої сестрички.»

Маестер стояв біля ліжка, схожий на гусака, ладного з переляку злетіти в повітря.

— Мосьпане… майже напевне лишиться рубець…

— Майже напевне?! — Тиріонове насмішкувате пирхання скінчилося кривим вишкіром болю. Рубець залишиться не майже, а напевне — щоправда, ніс найближчим часом аж ніяк не виросте. Наче мало того, що й на його колишнє обличчя не кожен міг дивитися без відрази.

— Навчіть мене… ніколи… не гратися… сокирами. — Усмішка вийшла трохи напруженою. — Де… ми? В якому… місці?

Говорити було боляче, але Тиріон надто довго пролежав мовчки.

— Де ж, як не в Маегоровому Острозі, мосьпане. У покоях над танцювальною палатою королеви. Її милість наказали тримати вас ближче до неї, щоб вони самі могли за вами наглянути.

«Хто б сумнівався.»

— Поверніть мене, — наказав Тиріон. — У моє ліжко. Власні покої.

«Де я зможу оточити себе власними людьми і мати при боці власного маестра. Якщо знайду вартого довіри.»

— Ваші покої… мосьпане, це неможливо. У ваших колишніх покоях тепер мешкає Правиця Короля.

— Я. Правиця. Короля. — Мало того, що Тиріона виснажували спроби говорити, він ще й не міг допетрати, що це таке йому кажуть.