— Не маєш смаку до гуски з ягодами? — хижо вишкірився Брон.

— Якщо хочеш, то сам з’їж ту гуску і одружися з панянкою. А ще краще — надішли замість себе Шаггу.

— Шагга радше з’їсть панянку і одружиться з гускою, — зазначив Брон. — Хоча та Лолиса, правду кажучи, товща за нього.

— Еге ж, — погодився Тиріон, проходячи в тіні накривного переходу між двома баштами. — Хто ще хоче мене бачити?

Сердюк зігнав посмішку з лиця.

— Браавоський лихвар з усілякими чудернацькими паперами. Проситься до короля у справі про виплату якихось грошових позик.

— Пхе, наче Джофрі вміє рахувати далі двадцяти! Жени лихваря до Мізинця, хай той думає, як його здихатися. Далі?

— Якийсь панок з Тризуба. Каже, що люди твого батька спалили йому садибу, згвалтували дружину і вбили усіх селян.

— Здається, вони називають такі речі словом «війна». — На Тиріона повіяли пахощі від роботи Грегора Клегана, Аморі Лорха чи ще одного батькового посіпаки, кохорського найманця. — Чого ж він хоче від Джофрі?

— Нових селян, — відповів Брон. — Подолав такий шлях, щоб заспівати про свою вірність престолові та випрохати собі відшкодування збитків.

— Знайду для нього час назавтра. — Чи дійсно вірний престолові, а чи просто доведений до відчаю, річковий пан міг стати у пригоді. — Хай йому нададуть зручні покої та гарячу вечерю. І надішли йому в подарунок пару нових добрих чобіт від короля Джофрі.

«Престолові не завадить зайвий раз показати свою щедрість.»

Брон коротко кивнув.

— Ще припхалося ціле збіговисько хлібопіків, різників та зеленярів. Благають вислухати.

— Я їм вже казав минулого разу: для них в престолу нічого нема.

До Король-Берега втікав лише тонюсінький струмочок обозів з харчами, більша частина яких призначалася замкові та залозі. На всяку садовину, городину, корінці та борошно ціни злетіли до неба. Тиріонові не хотілося й думати, яке м’ясо зараз кидали до казанів у харчівнях Блошиного Подолу. В кращому разі то була риба. Зрештою, річка та море поки що лишалися вільними… принаймні, доки не нагодився князь Станіс.

— Вони благають про захист. Минулого вечора одного хлібопіка засмажили у його власній печі. Натовп кричав, що він дере скажені гроші за хліб.

— Дійсно скажені?

— Тепер вже не розбереш. І його годі питати.

— Засмаженого, часом, не з’їли?

— Начебто ні. Я не чув.

— Наступного з’їдять, — похмуро буркнув Тиріон. — Я їм дав такий захист, який міг. Золотокирейники…

— Кажуть, серед натовпу були й золотокирейники, — перебив Брон. — Прибулі вимагають, щоб їх пустили до самого короля.

— Дурноголові. — Тиріон випровадив геть минулих прохачів із вибаченнями; його небіж розігнав би їх батогами та списами. Тиріона й самого спокушала така думка… але ні, не можна. Рано чи пізно під стіни Король-Берега підійде котрийсь із ворогів. Останнє, що йому треба всередині міських мурів — це готові зрадники з палкою жагою помсти. — Скажи їм, що король Джофрі поділяє їхні турботи і зробить все, що в його владі.

— Вони хочуть хліба, а не обіцянок.

— Якщо я сьогодні дам їм хліба, назавтра до брами нагодиться вдвічі більший натовп. Хто там іще?

— Чорний братчик зі Стіни. Підкоморій каже, той привіз у слоїку якусь гнилу руку.

Тиріон слабко всміхнувся.

— Дивина, що її досі ніхто не з’їв. Напевне, треба його прийняти. Братчика, часом, не Йореном звуть?

— Ні. То якийсь лицар на ймення Терен.

— Пан Алісер Терен?! — З усіх стрінутих на Стіні чорних братчиків Тиріон Ланістер найменше уподобав саме пана Алісера Терена. То був жовчний і лихий чолов’яга з завеликою пихою. — Якщо подумати, я не надто прагну зараз його бачити. Осели його в якійсь комірчині, де очерет не міняли вже рік, і хай його рука ще трохи погниє.

Брон пирхнув сміхом і пішов собі, а Тиріон взявся видиратися звивистими сходами. Шкутильгаючи зовнішнім двором, він почув торохтіння брамних гратів. Його сестра з великим почтом чекала коло головної брами.

Верхи на білій кобилі Серсея височіла над ним, як богиня у зелених шатах посеред неба.

— Брате, — вимовила вона крижаним голосом. Королева, м’яко кажучи, не схвалила Тиріонову розправу над Яносом Слинтом.

— Ваша милосте, — чемно вклонився Тиріон. — Ви сьогодні надзвичайно гарні.

На голові королева мала золоту корону, на плечах — горностаєву накидку. Позаду тупотів кінний почет: пан Борос Блаунт з Королегвардії у білій лусці, незмінно насуплений; пан Балон Сван з луком при викладеному сріблом сідлі; князь Гиліс Росбі, кашель якого дедалі погіршувався; Галин Вогнечарник з цеху алхіміків; і нарешті, новий королевин улюбленець, її власний брат у перших пан Лансель Ланістер — зброєносець її покійного чоловіка, нагально висвячений у лицарі за наполяганням вдовиці. Навколо вишикувалися два десятки збройного супроводу на чолі з сотником Виларом.

— Куди прямуєш такого чудового дня, сестро? — спитав Тиріон.

— Хочу об’їхати брами, оглянути нові скорпіони та вогнеплюйки. Хай не кажуть люди, що всім при дворі так само байдуже до оборони міста, як тобі, брате.

Серсея затримала на ньому свої чисті зелені очі, прегарні навіть у презирстві.

— Мені доповіли, що з Вирію виступив Ренлі Баратеон. Він рухається трояндовим гостинцем разом з усією своєю військовою силою.

— Варис те саме доповів і мені.

— Він може бути тут вже на повний місяць.

— Ні, якщо пересуватиметься тим самим кроком, що й зараз, — запевнив її Тиріон. — Він щовечора бенкетує у новому замку, а на кожному перехресті збирає двір.

— І щодня під його корогви збігається дедалі більше людей. Кажуть, він вже має під рукою сто тисяч вояків.

— Якщо раптом не перебільшують.

— За ним іде вся сила Штормоламу та Вирію, дурнику! — спалахнула Серсея. — Усі значкові пани Тирелів, за винятком хіба що Рожвинів, за яких ти мусиш дякувати мені! Поки в мене у заручниках сидять його недолугі близнюки, князь Пакстер не зрушить дупу зі свого Вертограду, ще й вважатиме, що йому пощастило викрутитися.

— Який жаль, що ти впустила між пальців Лицаря Квітів. І все ж Ренлі, окрім нас, має багато іншого клопоту. Наш батько у Гаренголі, Робб Старк у Водоплині… на його місці я б чинив так само. Просувався б потроху, показував би усій державі свою силу, видивлявся, вичікував. Хай мої вороги пнуться, а я собі посиджу. Якщо Старк розіб’є нас, то південь сам впаде до рук Ренлі, наче збите божим вітром з гілки яблучко, а він і жодного вояка не втратить. А якщо станеться навпаки, то він нападе на наше військо, послаблене боями.

Але Серсея не вгамовувалася.

— Примусь батька привести військо до Король-Берега!

«Тільки для того, щоб ти почувалася безпечніше? Іншого зиску від нього тут не буде.»

— Коли це я міг до чогось примусити нашого батька?

Вона пропустила його запитання повз вуха.

— І коли ти нарешті зберешся звільнити Хайме? Він вартий сотні таких, як ти!

Тиріон лукаво вишкірився.

— Тільки не кажи пані Старк, благаю тебе. Ми ж не маємо сотню таких, як я, на обмін.

— Батько, мабуть, з глузду з’їхав, коли прислав тебе. Від тебе немає жодної користі, сама лише шкода!

Королева смикнула повід, закружляла кобилою і швидкою ристю виїхала з брами, розвіваючи горностаєвою накидкою. Супровід поспішив слідом.

Насправді ж Ренлі Баратеон і наполовину так не лякав Тиріона, як його брат Станіс. Ренлі був улюбленець простого люду, але ніколи ще не водив військо на війну. Станіс був геть інший: суворий, невблаганний, непохитний. Якби ж знати, що там діється на Дракон-Камені… але жоден з рибалок, яких Тиріон винайняв шпигувати за островом, не повернувся, і навіть підглядачі, яких євнух, за його словами, мав серед Станісової чаді, зберігали зловісне мовчання. У виду берегів, проте, бачили смугасті короби лисенійських бойових галер, а з Миру Варисові шепотинники доповідали, що на Дракон-Камені наймають на службу тамтешніх охочих капітанів. «Якщо Станіс вдарить морем, а його брат Ренлі одночасно підступить до брами з суходолу, то скоро вони вдягнуть голову Джофрі на шпичку над ворітьми. А ще гірше — і мою поряд з його.» То була прикра думка. Час йому поміркувати, як безпечно вивезти Шаю з міста, поки не сталося найгірше.