Тиріон вдарив коня острогами і рушив ристю, намагаючись оминати трупи. Внизу за течією Чорноводну забили короби палаючих галер. На воді досі плавали латки шал-вогню, посилаючи в повітря зелені вихори у три сажні заввишки. Спира Тиріона розігнала ворогів при стіноламі, але по всьому березі й далі буяла битва. Вояки пана Балона Лебедина, а може, й Ланселя, намагалися скинути у воду ворога, що висадився на берег з палаючих кораблів.
— На Грязючну браму! — наказав Тиріон.
Пан Мандон підхопив:
— На Грязючну браму!
І загін знову загримів копитами.
— Король-Берег! — хрипко волали його вояки. А ще:
— Півпан! Півпан!
Тиріонові стало цікаво, хто їх цього навчив. Крізь сталь та підбивку шолома він чув крики болю, жадібний тріск полум’я, ревище бойових рогів, мідні сурми. Навколо царював вогонь. «Ласка божа, не дивно, що Хорт злякався. Він не битви боявся, а полум’я…»
Раптом над Чорноводною пролунав гучний хряскіт — то камінь завбільшки з коняку впав просто посередині однієї з галер. «Нашої чи їхньої?» Крізь вихори диму він не бачив напевне. Клин розсіявся; кожен тепер бився сам за себе. «Час би вже й вертатися», думав Тиріон, а тим часом мчав уперед.
Сокира важко висіла у руці. Жменя вершників ще й досі слідувала за ним; решта загинула або розбіглася. Тиріон мусив боротися зі своїм конем, щоб тримати його голову на схід — великому лицарському огиреві вогонь був до смаку не більше, ніж Сандорові Клегану. На щастя, впоратися з конем виявилося легше, ніж з Хортом.
З річки виповзали обпалені та скривавлені вояки, викашлюючи воду, запинаючись і помираючи. Тиріон повів свою спиру крізь них, даруючи швидку смерть тим, хто мав сили стати до бою. Війна стиснулася до ширини зорової щілини його шолома. Вдвічі більші за нього лицарі тікали або гинули від його руки. Всі вони здавалися Тиріонові дрібними та переляканими.
— Ланістер! — волав він, вбиваючи. Рука його скривавилася до ліктя і блищала у сяйві з річки. Кінь його знову став дибки, а сам Тиріон струснув сокирою до зірок і почув за собою клич:
— Півпан! Півпан!
Тиріон почувався, наче п’яний. «То ось вона яка — лихоманка битви.» Тиріон сам відчував її уперше, хоча досить наслухався від Хайме, як затьмарюється відчуття часу, як сам час начебто сповільнюється і навіть спиняється, як зникає минуле й майбутнє, лишаючи тільки нинішню мить, як зникає страх, як зникають думки і навіть твоє тіло.
— Ти не відчуваєш ані ран, ані болю в спині від ваги обладунку, ані поту, що біжить просто в очі. Ти позбавлений почуттів, думок, ба навіть самого себе. Лишається тільки бій, тільки ворог — спершу один, потім другий, тоді ще і ще. Ти знаєш, що вони злякані та втомлені, а ти сам — ні. Ти один живий, а навколо смерть, та їхні мечі рухаються так повільно, що ти можеш танцювати навколо них і сміятися.
«Лихоманка битви. Я — половинка чоловіка, п’яна від різанини. Ану ж спробуйте мене вбити!»
І вони пробували. Набіг ще один списник; Тиріон відрубав йому вістря списа, тоді долоню, тоді руку по плече, витанцьовуючи конем навколо. Якийсь лучник без лука тицьнув у нього стрілою, наче ножем. Огир вдарив стрільця копитом у стегно, зваливши додолу, а Тиріон зареготав рвучко і хрипко, наче пес загавкав. Він промчав повз устромлену в болото корогву — одне зі Станісових полум’яних сердець — і розрубав держално навпіл одним ударом сокири. Звідкілясь узявся лицар, почав трощити його щита обіручним мечем, аж доки хтось не пхнув його кинджалом під пахву. Мабуть, то був хтось із Тиріонового загону — сам він не побачив.
— Здаюся, пане! — вигукнув хтось інший далі вздовж річки. — Я здаюся вам, пане лицарю! Ось запорука, осьде, тримайте.
Воїн лежав у калюжі чорної води і простягав рукавицю зчленованої сталі на знак здачі в полон. Тиріон мусив нахилитися, щоб її взяти. Але тут над головами спалахнув горщик шал-вогню, розсипаючи зелене полум’я. У раптовому світлі Тиріон побачив, що калюжа — червона, а не чорна, і рукавиця містить в собі руку лицаря. Тиріон жбурнув її назад, а лицар безпорадно і безнадійно скиглив далі:
— Здаюся! Я здаюся, пане…
Тиріон вдарив острогами і ринув геть від нього.
Ворожий щитник ухопив повід Тиріонового коня і вдарив просто у обличчя кинджалом. Тиріон відбив клинок убік; сокира його миттю вгрузла у вояковій шиї. Поки він її витягав, очі вловили збоку білий спалах. Тиріон обернувся, гадаючи, що то пан Мандон Мур знову зайняв своє місце, та побачив іншого білого лицаря. Обладунок пан Балон Лебедин мав такий самий, але на ладрах коня були зображені чорний та білий лебеді його дому в протистоянні. «Він вже не білий лицар, а плямистий», мимоволі подумав Тиріон, бо пан Балон був заляпаний з голови до ніг кров’ю і закіптюжений димом. Лицар махнув уздовж річки буздуганом, до кулі якого пристали шматки кістки та мозку.
— Подивіться-но, пане Правице!
Тиріон розвернув коня і зиркнув уздовж Чорноводної. Потік в глибині лишився чорним та сильним, але на поверхні річка перетворилася на водокрут крові та полум’я. Небо виблискувало червоним, жовтим, пронизливо-зеленим.
— Що таке? — спитав Тиріон. А тоді побачив сам.
Вбрані у залізо щитники та списники вибиралися з розбитої галери, що врізалася у пришиб. «Скільки ж їх тут! Де вони взялися?» Прижмурившись на дим та сяйво пожеж, Тиріон простежив очима їхній шлях назад до річки. Там збилися докупи двадцять чи більше галер — точного рахунку він скласти не зміг. Весла кораблів були схрещені, короби зчеплені линвами з гаками і насаджені на тарани один одного, потрощений риштунок сплівся у одні тенета. Один великий думбас плавав дном догори між двома меншими кораблями. Вже непридатні ані для битви, ані для плавання, кораблі скупчилися так тісно, що стало можливо перетнути Чорноводну, стрибаючи з одного на інший.
Кількасот найбільших сміливців війська Станіса Баратеона зараз саме це й робили. Тиріон побачив, як один пришелепкуватий лицар спробував проїхати річку верхи, змушуючи нажаханого коня перестрибувати облавки та весла, долати слизькі від крові та зелені від вогню чардаки. «Та ми їм самі моста навели, щоб нам руки повсихали», у відчаї подумав Тиріон. Якісь частини мосту тонули, якісь палали, а весь він скрипів, вихилявся і загрожував розлетітися на шматки кожної миті. Але ворогів, схоже, це не зупиняло.
— Які хоробрі вояки! — у захваті мовив Тиріон до пана Балона. — Мусимо їх повбивати!
Тиріон повів загін крізь згасаючі вогні, попіл та вугілля коло берега, загримів копитами по довгому кам’яному пришибові. За ним мчали його власні вершники та вояки пана Балона. Звідкілясь знову взявся пан Мандон, в якого від щита лишилися самі тріски. У повітрі літав дим та розпечені жарини.
Ворог піддався і побіг під їхньою навалою. Вояки кидалися назад у воду, збивали один одного, намагаючись видертися якомога вище. За початок мосту правила ворожа галера з написом «Драконоборець» на носі; дно її було виламане одним зі старих кораблів, які Тиріон наказав затопити коло пришибів. Списник зі значком червоного краба дому Кельтигар устромив вістря своєї зброї в груди коневі пана Балона Лебедина; той не встиг зіскочити і випав з сідла. Проминаючи списника, Тиріон рубонув його сокирою по голові, та натягти повід вже не встиг. Його огир злетів у повітря на кінці пришибу, перелетів розбиті поручні корабельного облавку і з плюскотом та вереском втрапив у воду, що доходила людині хіба що до гомілки. Тиріонова сокира від удару полетіла геть, обертаючись, а за нею і сам Тиріон, якого з мокрим чваканням зустрів чардак корабля.
І почалося божевілля. Кінь зламав собі ногу і тепер жахливо верещав. Тиріон якось спромігся витягти кинджала та врізати бідолашній тварині горло. Кров вихлюпнула з коня яскравим віялом, залила Тиріонові руки, плечі та груди. Тиріон повернув собі рівновагу і хитнувся до поручня; вже за мить посеред випнутих та покручених чардаків, які заливала вода, він знову знайшов собі битву. На нього наскочили вороги; якихось він убив, інших поранив, а треті втекли, але звідкілясь прибували нові. Тиріон загубив кинджала, зате здобув собі зламаного списа, хоча сам не сказав би, звідки. Він ухопив його якомога міцніше і узявся тицяти, волаючи лайки та прокльони. Вояки тікали від нього, а він мчав слідом, перебрався на інший корабель, а тоді на наступний.
