— Ану тихо мені! — заверещав на нього Варго Хап, бризкаючи слиною.

Пан Аморі звернувся до бранців:

— Що вам обіцяв Хап, мене не обходить. Князь Тайвин поставив каштеляном Гаренголу мене, і я чинитиму з вами, як забажаю. — Він махнув до сторожі. — Велика цюпа під Вдовиною Баштою має вмістити усіх. А хто туди не хоче — вільний померти просто тут.

Поки його вояки відганяли бранців до підземелля під вістрями списів, Ар’я побачила, як на сходах з’явився Балух, блимаючи на світло. Якби він помітив її відсутність, то кричав би й погрожував спустити батогом шкуру, та вона не боялася. Балух був не Вис. Він завжди обіцяв комусь спустити шкуру батогом, але Ар’я жодного разу не бачила, щоб він бодай когось вдарив. І все ж краще не траплятися йому на очі. Вона озирнулася. У дворі випрягали волів, розвантажували вози, «Хвацькі компанійці» вимагали собі питва, а навколо клітки з ведмедем потроху збирався цікавий натовп. Посеред гармидеру було неважко зникнути непоміченою. Вона повернулася так само, як прийшла, не бажаючи, щоб хтось її упіймав та приставив до роботи.

Вдалині від брами та стаєнь у величезному замку важко було перестріти хоч одну живу душу. Галас потроху стишився в Ар’ї за спиною. Дмухав поривчастий вітер, гуляв вихорами у дворах, витискав тремтливий вереск зі щілин між каменями Плакучої Башти. З дерев божегаю почало падати листя. Ар’я чула, як воно летить крізь покинуті замкові двори між порожніх палат та служб, як шурхотить на каменях. Гаренгол знову майже спорожнів, і звуки виробляли в ньому дивні речі. Бувало, що камені наче всотували в себе весь шум і вкривали двори ковдрами тиші. А іншим разом луна мовби жила своїм власним життям: зробиш крок — і він перетворюється на тупотіння цілого примарного війська, скажеш слово — і чуєш у відповідь цілий бенкет вдалині. Чудернацькі звуки Гаренголу завжди лякали Мантулика, хоча Ар’я на них не зважала.

Тиха, як тінь, вона подолала середній двір, обійшла Жах-Башту, проминула порожні соколині кліті, де духи мертвих птахів розсікали повітря примарними крилами — так переповідали люди в замку. Зараз вона могла піти, куди забажає. В замку стояла залога, не більша за сотню людей — такий малий загін у Гаренголі просто губився. Палата Ста Коминів стояла зачинена, а заразом ще багато менших будівель — навіть ціла Плакуча Башта. Пан Аморі Лорх мешкав у каштелянських покоях Башти Гори-Король, просторих, наче князівські чи королівські. Ар’ю з іншою челяддю переселили до підвалів під нею, щоб були під рукою. Коли в замку стояв князь Тайвин, назустріч завжди траплявся якийсь вояк, що питав тебе про твоє доручення. Але тепер сотні людей випало стерегти тисячу дверей, і ніхто більше не знав, де кому належало бути. Та не дуже й хотів знати, по правді кажучи.

Проминаючи зброярню, Ар’я почула дзвін молота. Крізь високі вікна блимало тьмяно-жовте сяйво. Вона видерлася на дах і зиркнула донизу. Там Гендрі лупцював по панцерному нагрудникові. Коли він працював, для нього існувало тільки залізо, міхи та вогонь. Молот видавався частиною його руки. Ар’я подивилася, як грають м’язи на його грудях, послухала сталевої музики, яку він грав молотом. «Який він дужий», подумала Ар’я. Коли Гендрі узяв кліщі з довгими ручками, щоб вмочити панцира у гартувальні ночви, Ар’я ковзнула крізь вікно і зістрибнула на підлогу поруч із ним.

Гендрі не надто здивувався, побачивши її.

— Ти б мала спати, дівчисько. — Панцир засичав, наче кіт, коли Гендрі вмочив його у холодну воду. — Що там за гармидер?

— Варго Хап повернувся з бранцями. Я бачила їхні значки. Там є один з Гловерів, господарів на Жбирі-в-Пущі. Він з панства мого батька. Решта теж з півночі.

Раптом Ар’я усвідомила, навіщо ноги принесли її сюди.

— Ти мусиш допомогти мені врятувати їх.

Гендрі зареготав.

— Цікаво, як саме?

— Пан Аморі посадовив їх у підземелля. Оте під Вдовиною Баштою, де одна велика цюпа. Двері можна вибити твоїм молотом…

— А вартові, значить, дивитимуться і ставитимуть гроші, за скільки ударів я їх роздовбаю, ге?

Ар’я вкусила губу.

— Вартових доведеться вбити.

— Як же ми їх уб’ємо, прошу панну?

— Може, їх там буде небагато.

— Та для нас із тобою і двоє — забагато. Хіба ти нічого не навчилася в тому селі? Спробуй утнути щось таке — і Варго Хап відріже тобі руки та ноги. Таку вже він має вдачу.

Гендрі знову взяв до рук кліщі.

— Ти злякався!

— Дай мені спокій, дівчисько.

— Гендріку, там, мабуть, ціла сотня північан! А може, й більше — я усіх не порахувала. Це така сама сила, як в пана Аморі. Ну, хіба що не рахуючи Кровоблазнів. Нам треба тільки їх випустити, і тоді ми зможемо захопити замок та втекти.

— Ти їх не випустиш. Так само, як не врятувала Ломика. — Гендрі покрутив нагрудника кліщами, аби краще роздивитися. — А якщо ми й втечемо, то куди?

— До Зимосічі, — негайно відповіла вона. — Я розкажу матінці про твою допомогу, і ти зможеш жити з нами.

— Йой, то ласкава панна мені дозволять? Така честь — кувати вашій мосці коней і ладнати мечі для ваших вельможних братів.

Гендрі вмів іноді дратувати її так, що далі нікуди.

— Ану припини негайно!

— За віщо мені втрачати ноги? Ну гаразд, хай якимсь дивом я втечу, і мені їх не відріжуть. То й що? Пітнітиму в кузні Зимосічі замість Гаренголу? Пхе! Знаєш старого Бена Чорнопальця? Він сюди з’явився хлопчиком. Кував залізо для пані Вент, її батька і діда, ба навіть князя Лотстона, що сидів на Гаренголі ще до Вентів. Тепер він кує залізо для князя Тайвина. І знаєш, що каже? Меч є меч, шолом є шолом, а вогонь пече тобі руки, хай кому ти служиш. Лукан — непоганий майстер і хазяїн. Тому я лишаюся тут.

— Тоді тебе упіймає королева! Адже золотокирейників вона посилала не по Бена Чорнопальця!

— Вірніше за все, й не по мене.

— По тебе, сам знаєш. Ти хтось важливий!

— Я — коваль-підмайстер! А одного дня, може, стану майстром-зброярем… якщо мені не вріжуть ноги чи не вб’ють за втечу.

Гендрі відвернувся від Ар’ї, підняв молота і почав гатити ним по залізу. В нападі безсилої люті Ар’їни руки самі скрутилися у кулаки.

— Як будеш робити наступного шолома, то пристав до нього не бичачі роги, а віслючі вуха!

Ар’я мусила втекти, бо інакше почала б його лупцювати. Але Гендрі, напевне, і не відчув би. «От коли взнають, хто він такий, і відріжуть його дурну віслючу голову — тоді пошкодує, що не допоміг.» Втім, може, без нього навіть краще. Адже упіймали її в тому селі саме через нього.

Згадавши про село, вона пригадала і похід, і комору, і Лоскотуна. До неї прийшла згадка про маленького хлопчика, якого вдарили буздуганом просто в обличчя. Про старого дурня Ми-за-Джофрі, про Ломика Зеленорукого. «Я була вівця, а потім стала миша. Я не вмію нічого, тільки ховатися.» Ар’я вкусила губу і спробувала згадати, коли до неї повернулася хоробрість. «Це Якен знову зробив мене хороброю. І я стала привидом, а не мишею.»

Вона уникала лоратця, відколи помер Вис. Кізвика вбити було легко — будь-хто може зіпхнути людину з муру. Але Вис виростив свою бридку плямисту сучку зі щеняти. Лише якась чорна химородь могла обернути тварину проти нього. Ар’я згадала, що Йорен забрав Якена з камінного мішка — так само, як Роржа та Гризла. Якен скоїв щось жахливе, і Йорен про те знав, бо інакше не тримав би його в залізах. Якщо лоратець — справді якийсь ворожбит, то Рорж з Гризлом могли виявитися гемонами, викликаними ним з пекла, а зовсім не людьми.

Якен досі був винен їй одне життя. У казках Старої Мамки люди, яким мамуни дозволяли загадати чарівні бажання, мусили особливо ретельно добирати третє, бо воно ж останнє. Кізвик та Вис — не надто значні особи. Але третя смерть мала щось важити. Так казала собі Ар’я щовечора, коли шепотіла свою молитву з імен. Та зараз вона спитала себе, чи справді вагається тільки з цієї причини. Адже поки Ар’я могла вбити людину одним шепітком, вона не мусила нікого боятися… але після останньої смерті знову стане мишею.