Поки Балух не спав, Ар’я не сміла повертатися до ліжка. Не знаючи, де ще сховатися, вона подалася до божегаю. Їй до смаку був різкий запах смоли смерек та вартових, відчуття трави та землі між пальців ніг, шурхіт вітру в листі. Крізь гай повільно плинув струмок, і в одному місці він проїв землю аж під лісовою підстилкою.
Саме там, під гнилим деревом та покрученими зламаними гілками, вона знайшла свій таємний меч.
Гендрі вперся рогом і відмовився кувати їй справжнього клинка, тому вона зробила собі свій, зламавши держака мітли. Її клинок був надто легкий і не мав належного руків’я, зате Ар’ї подобався гострий розщеплений кінець.
Коли Ар’я мала вільну годину, то прокрадалася сюди задля того, аби виконувати вправи, що їх навчив її Сиріо Форель. Вона пересувалася босоніж впалим листям, рубала гілки, збивала листки з дерев, а інколи навіть видиралася на дерева і танцювала серед верхніх гілок: рухалася вперед і назад, чіплялася за кору пальцями ніг і щодня стояла дедалі впевненіше, бо до неї поверталося почуття рівноваги. Найкращий час був уночі — в ці години її ніхто ніколи не турбував.
Ар’я полізла нагору. Опинившись у царині листя та гілля, вона витягла меча з-за паса і на скількись часу забула про усіх: пана Аморі, Кровоблазнів, вояків її батька, геть усіх. Лишилося тільки відчуття грубої кори під ногами, свист меча у повітрі. Зламана гілка стала Джофрі, й вона лупцювала її, доки не збила додолу. Королева, пан Ілин, пан Мерин, Хорт — всі вони були тільки листям, та все ж вона вбила їх теж, пошматувала на мокре зелене ганчір’я. Коли рука її стомилася, Ар’я всілася на велику гілку, щоб перехопити прохолодного темного повітря і послухати виск кажанів, що саме полювали. Крізь листяний покрів вона бачила білі, мов кістки, гілки серце-дерева. «Звідси воно майже таке, як у Зимосічі.» Якби ж воно і було те саме… тоді вона б злізла униз і опинилася вдома. А може, навіть знайшла б свого батька під оберіг-деревом, де він сидів завжди.
Запхнувши меча за пасок, вона ковзала з гілки на гілку, поки не дісталася грунту. Місячне світло пофарбувало гілля оберіг-дерева сріблясто-білим кольором, але п’ятикінечні червоні листки стали проти ночі зовсім чорними. Ар’я рушила до дерева, та раптом витріщила очі на обличчя, вирізане у стовбурі. Жахливе обличчя зі скривленим ротом, з палаючими, повними ненависті очима. Може, саме такий на вигляд і є бог? А чи можна завдати богові болю, як людині?
«Мабуть, треба помолитися», раптом подумала Ар’я. Вона стала на коліна, та не знала, з чого почати. Нарешті зчепила руки разом і проказала подумки: «Допоможіть мені, старі боги. Допоможіть витягти бранців з підземелля, щоб ми разом вбили пана Аморі, та відведіть мене додому, до Зимосічі. Зробіть з мене водотанцюристку і вовчицю. І зробіть так, щоб я більше нікого ніколи не боялася.»
Цікаво, чи цього досить? Може, треба молитися вголос, щоб старі боги почули. А може, ще й довше часу. Вона згадала, що інколи батько молився дуже довго. Та старі боги однак йому не допомогли. Згадавши про це, Ар’я розсердилася.
— Ви мали б допомогти батькові! — дорікнула вона дереві. — Адже панотець молилися вам увесь час! Та начхати мені, допоможете ви чи ні. Напевне, ви б і не змогли, навіть якби схотіли.
— З богів не глузують, дівчинко.
Голос її налякав. Ар’я скочила на ноги й витягла свого дерев’яного меча. У темряві стояв Якен Ха-Гар — так тихо, що здавався одним з дерев.
— Чоловік прийшов почути ім’я. Одне, друге, а потім третє. Тоді чоловік скінчив би свою справу.
Ар’я опустила розщеплений кінець до землі.
— Звідки ви знали, що я тут?
— Чоловік бачить. Чоловік чує. Чоловік знає.
Ар’я роздивилася його підозріливо. Чи не прислали його, часом, старі боги?
— Як ви примусили собаку загризти Виса? Чи не викликали ви Роржа та Гризла аж із пекла? А чи справді вас звати Якеном Ха-Гаром?
— Деякі люді мають багато імен. Куна. Арік. Ар’я.
Вона сахнулася від нього і вперлася спиною у серце-дерево.
— То вам Гендрі сказав, абощо?!
— Чоловік знає, — мовив він знову. — Так, знає, вельможна панно Старк.
Може, боги й справді надіслали його відповісти на її молитви.
— Мені треба, щоб ви допомогли витягти тих людей з цюпи. Гловера, решту, всіх. Треба вбити варту, якось відчинити двері…
— Дівчинка забуває, — м’яко мовив він. — Двох вона має, а заборговано трьох. Якщо мусить померти хтось із варти, досить сказати його ім’я.
— Але одного стражника вбити не досить! Щоб відчинити цюпу, треба повбивати усіх! — Ар’я вкусила губу, щоб не плакати. — Врятуйте північан, як я врятувала вас.
Він подивився на неї згори безжальними незворушними очима.
— В бога вкрали три життя. І три життя мусять віддати. З богів ньє глузують.
Голос його скидався на крицю, загорнуту в шовк.
— Я не глузувала. Ніколи! — Вона хвильку поміркувала, тоді спитала. — А ім’я… то я можу назвати будь-кого? І ви його вб’єте?
Якен Ха-Гар схилив голову.
— Чоловік сказав слово.
— Будь-кого? — повторила вона. — Чоловіка, жінку, малу дитину, князя Тайвина, верховного септона, вашого власного батька?
— Той, хто породив цього чоловіка на світ, давно пом’єр, та якби він жив і якби ти зналя його ім’я, він би пом’єр за твоїм наказом.
— Присягніться! — мовила Ар’я. — Богами присягніться!
— Усіма богами моря та повітря, і навіть богом вогню, присягаюсь я. — Він поклав руку до рота оберіг-дерева. — Сімома новими богами і старими, яким ньєма числа, присягаюсь я.
«Отже, заприсягся.»
— Навіть якби я назвала короля…
— Кажи ім’я, і до нього прийде смерть. Назавтра вранці, на повороті місяця, за рік від сього дня — вона прийде. Чоловік ньє літає, мов птах, але він переставляє одну ногу, потім іншу, і одного дня чоловік вже там, і тоді король помирає.
Він став коло неї на коліна, опинившись лицем до лиця.
— Дівчинка шепоче, коли боїться казати вголос. Шепочи зараз. Це Джофрі?
Ар’я наблизила вуста йому до вуха.
— Це Якен Ха-Гар.
Навіть у палаючому сараї, у залізах, оточений стінами вогню, він виглядав не таким збентеженим.
— Дівчинка… схотіла пожартувати.
— Ви заприсяглися. Боги чули вашу клятву.
— Боги справді чули. — Раптом у його руці з’явився ніж з вузьким лезом, завширшки з її мізинець. Ар’я не знала, для неї він чи для нього. — Дівчинка плякатиме. Дівчинка втратить єдиного друга.
— Ви мені не друг. Друг би допоміг. — Вона ступила крок геть від нього, стала на носаки і наготувалася на випадок, якщо він кине ножа. — Друга я б нізащо не вбила.
Посмішка з’явилася на Якеновому обличчі, але миттю зникла.
— То дівчинка… могла б назвати інше ім’я, коли б друг їй допоміг?
— Дівчинка могла б, — погодилася Ар’я. — Тільки якби друг допоміг.
Ніж зник.
— То ходімо.
— Просто зараз?
Вона навіть і не гадала, що Якен діятиме так швидко.
— Чоловік чує шепіт піску в годиннику. Чоловік не спатиме, поки дівчинка ньє забере назад певне ім’я. Тому зараз, зла дитино.
«Я не зла дитина», подумала вона, ««я лютововчиця і привид Гаренголу». Вона запхала ручку мітли назад до схованки і пішла за Якеном з божегаю.
Незважаючи на годину, Гаренгол аж кипів життям. Прихід Варго Хапа знуртував усі замкові звичаї. Вози, воли та коні вже зникли з двору, але клітка з ведмедем лишилася. Її підвісили на важких ланцюгах за кілька стоп від землі, на вигнутому мості, що розділяв зовнішній та середній двори. Кільце смолоскипів заливало майданчик світлом. Дехто з хлопців при стайні кидав камені, аби примусити ведмедя ревти та гарчати. Навпроти через двір з дверей вояцької трапезної теж лилося світло, а заразом чувся стукіт кухлів та галас вояків, які вимагали ще вина. Десяток голосів підхопив пісню горловою мовою, чужою та дивною для Ар’їних вух.
«П’ють та їдять, а потім поснуть», зрозуміла Ар’я. «Балух мав би вже послати по мене, щоб я служила при столі. А тому знає, що в ліжку мене нема.» Та певніше за все, він і сам не мав коли вгору глянути, бо наливав кухлі Кровоблазням і тим стражникам пана Аморі, що приєдналися до веселощів. Гармидер, який зчиняли вояки, мусив добре відволікти від них увагу.
