— Якщо чоловік зробить, що його просили, то голодні боги сьогодні геть вп’ються кров’ю, — мовив Якен. — Мила дівчинко, добра та шляхетна. Візьми назад одне ім’я, скажи інше і викинь з голови свою божевільну мрію.
— Не викину.
— Таки-так. — Якен, здавалося, змирився з долею. — Все буде зробльєно, але дівчинка мусить коритися. Чоловік не має часу балакати.
— Дівчинка коритиметься, — відповіла Ар’я. — Що я маю робити?
— Сто людей сидять голодні, їх треба годувати. Пан наказав подати гарячої юшки. Дівчинка мусить побігти до кухні та сказати її хлопчакові-пиріжкові.
— Юшки, — повторила вона. — А ви де будете?
— Дівчинка допоможе варити юшку і чекатиме у кухні, доки чоловік прийде по неї. Біжи. Хутко.
Мантулик саме витягав паляниці з печі, коли Ар’я увірвалася до кухні. Але він вже був не сам: вояки збудили кухарів, щоб нагодувати Варго Хапа та його Кровоблазнів. Служники тягали кошики хліба та мандриків від Мантулика, головний кухар різав шинку з холодного окосту, кухарчуки при рожнах повертали кролів, яких кухарські дівчата мастили медом, жінки кришили цибулю та моркву.
— Чого тобі, Куно? — спитав головний кухар, помітивши її.
— Юшки! — оголосила вона. — Мосьпан бажають юшки.
Кухар тицьнув ножем у бік чорного чавунного казана, підвішеного над вогнем.
— А ото що тобі таке — не юшка, га? Хоч я б краще в неї насцяв, ніж віддавати тому цапові. Не може, йолоп, дати людині трохи поспати.
І сплюнув на підлогу.
— Та нехай, не зважай. Біжи і скажи, що казан не підженеш, хоч ти головою об нього бийся.
— Я маю чекати, поки не зготується.
— То чекай, аби не стояла на дорозі. А краще зроби щось корисне. Побіжи до маслярні — його цапина вельможність напевне забажають масла та сиру. Збуди Пію та скажи, щоб хоч раз ворушилася, якщо хоче зберегти обидві ноги.
Ар’я побігла так швидко, як тільки могла. Пія не спала, а стогнала на спальному поді під одним з Кровоблазнів, та почувши Ар’їн виклик, швидко натягла одяг і наповнила шість кошиків маслом та великими клинами смердючого сиру, загорнутими у полотно.
— Ану допоможи мені з оцим, — наказала вона Ар’ї.
— Не можу. А ти поспішай, бо Варго Хап відрубає тобі ногу.
І втекла, перш ніж Пія її упіймала. Дорогою назад вона спитала себе, чому жодному з бранців не відрубали ані руки, ані ноги. Може, Варго Хап лякався Роббового гніву. Хоча сам наче був не з таких, які когось лякаються.
Коли Ар’я повернулася до кухні, Мантулик саме мішав у казані довгою дерев’яною ложкою. Вона вхопила другу таку саму і почала допомагати. На хвильку Ар’я замислилася, чи не розповісти йому, але згадала село на березі й роздумалася. «Він просто візьме, та й здасться знову.»
А тоді почула бридкий голос Роржа.
— Кухарю! — волав він. — Ми забираємо твою срану юшку!
Ар’я впустила ложку і впала у відчай. «Хіба я просила його приводити?!» Рорж мав на собі залізного шоломця з носовою стрілкою, що частково приховувала брак носа. Якен з Гризлом увійшли до кухні слідом.
— Срана юшка ще не готова, — буркнув кухар. — Їй треба настоятися на малому вогні. Ми тільки-но поклали цибулю і…
— Стули пельку, бо запхну тобі в дупу рожно і витоплю все сало! Я сказав: давай юшку, і негайно.
Гризло засичав, схопив шматок напівспеченого кроля просто з рожна і вчепився у нього своїми гострими зубами, капотячи медом між пальців.
Кухар зрозумів, що сперечатися годі, й скорився.
— Гаразд, забирай юшку, яка є. Та якщо цап спитає, чого вона рідка й не навариста, сам йому розкажеш.
Гризло злизав жир та мед з пальців, а Якен Ха-Гар вдяг пару добряче підбитих рукавиць. Другу пару він дав Ар’ї.
— Куничка хай допомагає.
Юшка була гаряча, бо щойно кипіла, казан був важкий. Ар’я з Якеном якось упоралися вдвох з одним, Рорж узяв інший самотужки, а Гризло ухопив ще два і засичав, коли держаки обпекли йому долоні, але не впустив. Разом вони винесли казани з кухні й проминули з ними двір.
Коло дверей до Вдовиної Башти стояло двійко вартових.
— Що несеш? — спитав один Роржа.
— Свіжі сцяки, ще тепленькі. Скуштуєш?
Якен привітно посміхнувся, мовби вибачаючись.
— Бранець теж мусить їсти.
— Ніхто не казав, що…
Ар’я обірвала його бурчання:
— Це їм, а не вам.
Другий вартовий майнув рукою.
— Та несіть уже.
За дверима до підземелля вели гвинтові сходи. Попереду пішов Рорж, а Якен з Ар’єю — за ним слідом.
— Дівчинка стане осторонь і ньє заважатиме, — наказав він їй.
Сходи скінчилися у вогкому кам’яному склепі — довгому, темному, без жодного вікна. У держаках на ближньому його кінці горіло кілька смолоскипів. Там за неоковирним дерев’яним столом сиділи стражники пана Аморі, базікали та грали у черепки. Важкі залізні грати відділяли їх від бранців, що скупчилися у темряві. Почувши пахощі юшки, деякі присунулися ближче до грат.
Ар’я нарахувала восьмеро вартових. Вони теж унюхали юшку.
— Вперше бачу при кухні таку гидку служницю, — мовив їхній десятник до Роржа. — Що у казані?
— Ковбаса твоя з яйцями. Їсти хочеш чи ні?
Один стражник ходив туди-сюди, один стояв коло грат, третій сидів на підлозі спиною до стіни. Але почувши про їжу, всі заспішили до столу.
— Нарешті вже погодують, трясця їх матері!
— Добряче пахкотить! Цибулі не пожаліли!
— А де хліб?
— Ви що принесли, дупаки? Треба ж іще миски, кухлі, ложки…
— Не треба.
Рорж ляпнув хвилю гарячої, трохи не киплячої юшки через стіл, просто у обличчя варті. Якен Ха-Гар зробив те саме. Гризло розгойдав свої казанки і запустив їх високо — ті полетіли, обертаючись і розбризкуючи юшку навколо себе. Один з них поцілив десятника у скроню, щойно той спробував підвестися з-за столу. Стражник гепнувся на підлогу, наче мішок піску, і завмер. Решта заверещала з болю, заволала молитви чи спробувала відповзти геть.
Ар’я притиснулася до стіни, щоб не заважати Роржеві різати горлянки. Гризло надавав перевагу іншому способові: хапав стражників за потилиці й підборіддя та ламав шиї одним рвучким рухом велетенських блідих долонь. Лише один вартовий спромігся витягти меча, але Якен сахнувся від його удару, миттю вихопив свого клинка, відкинув стражника у кут вихором ударів і встромив вістря просто йому в серце. А тоді лоратець наблизився до Ар’ї з мечем, червоним від крові серця, і чисто витер лезо передом її сорочки.
— Дівчинка теж має скривавитися. Це все її робота.
Ключ до цюпи висів на гаку, на стіні над столом. Рорж зняв його і відчинив двері. Першим, хто ступив крізь них, був пан з кольчужним кулаком на вапенроку.
— Хвацько! — мовив він. — Прийміть дяку від Робета Гловера.
— І вам дяка за ласку, мосьпане, — вклонився Якен.
Звільнившись, бранці хутко побрали до рук зброю мертвих стражників і ринули вгору сходами з крицею в руках. Їхні товариші купчилися слідом, неозброєні. Рухалися усі швидко, не кажучи ані слова. Поранення, від яких вони потерпали, коли Варго Хап заганяв їх до брами Гаренголу, раптом кудись зникли.
— Юшка — це ви добре придумали, — саме казав той Гловер. — Я аж не чекав. Це пан Хап таке вигадав?
Рорж зареготав так гучно і завзято, що з дірки на місці носа полетіли шмарклі. Гризло всівся на одного з покійників, ухопив його мляву руку і взявся гризти пальці. Під зубами хряснули кістки.
— Хто ви такі, люди? — Робет Гловер зморщив лоба так, що на ньому показалася глибока борозна. — Вас не було з Хапом, коли він з’явився до табору князя Болтона. Ви з «Хвацьких компанійців»?
Рорж витер шмарклі з підборіддя тилом долоні.
— Вже з них.
— Цей чоловік має честь бути Якеном Ха-Гаром, колись із Вільного Міста Лорату. Неввічливі супутники цього чоловіка звуться Рорж та Гризло. Ласкавий пан легко взнає, котрий є Гризло.
Він майнув рукою на Ар’ю.
— А це в нас…
— Куна! — вигукнула вона, поки Якен не назвав її справжнього імені. Ар’я не хотіла, щоб його казали тут, де міг чути Рорж, Гризло і всі інші, невідомі їй люди.