— Онде, — вказав Гендрі.

Валка вершників рухалася між хат до паланки. Світло вогню блищало на сталевих шоломах, кидало жовтогарячі відблиски на кольчуги та лати. Один віз прапора на довгому списі. Їй здалося, що прапор червоний, але вночі, ще й посеред пожежі, напевне сказати було важко — зараз усе здавалося червоним, чорним або жовтогарячим.

Вогонь тим часом стрибав від хати до хати. Ар’я побачила, як спалахнуло дерево, як його гілками поповз вогонь, аж поки воно не постало серед ночі у вбранні живого жовтогарячого відтінку. Всі вже були на ногах, ставали на підмостках муру або поралися внизу коло наляканих тварин. Йорен десь поруч вигукував накази. Щось буцнулося їй у ногу, і вона побачила, що до ноги чіпляється скигливе дівча.

— Йди геть! — Ар’я рвучко вивільнила ногу. — Що ти тут робиш? Біжи заховайся, дурепо!

І вона відштовхнула дівча геть.

Вершники натягнули поводи перед брамою.

— Гей ви, у паланці! — заволав лицар у високому шоломі зі шпичастою маківкою. — Відчиняйте в ім’я короля!

— Еге ж, розігналися! Якого саме короля? — заволав у відповіть старий Рейзен, та Вот смикнув його, щоб мовчав.

Йорен видерся на мур коло брами з вицвілим чорним кобеняком, вивішеним на ковіньці.

— Годі вам лютувати! — гукнув він. — Міщани всі зникли!

— А ти хто такий, старигане? Один з боягузів князя Беріка? — крикнув лицар у шпичастому шоломі. — Якщо там у тебе сидить той жирний бевзь Торос, запитай його, як йому подобається запалена нами ватра.

— Нема в мене тут такого! — крикнув Йорен у відповідь. — Кількоро хлопців для Нічної Варти, та й усе! Ми на вашій війні не б’ємося!

Він вище підняв ковіньку, аби всі побачили колір одежини.

— Ось дивіться. Чорне вбрання Нічної Варти!

— Або ж чорний колір дому Дондаріон! — заволав хорунжий з ворожим прапором. Ар’я тепер краще розрізняла його кольори при світлі палаючого містечка: золотий лев на червоному. — Знак князя Беріка — лілова блискавка на чорному полі!

Раптом Ар’я згадала той ранок, коли жбурнула помаранча Сансі в обличчя і заляпала соком геть усю її дурнувату сукню з вершкового шовку. На тому турнірі був якийсь південський князьок, у якого втріскалася по вуха дурноголова Сансина подружка Джейна. В нього на щиті була намальована блискавка, і батько потім надіслав його стяти голову Хортовому братові. Зараз здавалося, що від тієї пори минула тисяча років, і сталося те все з іншою людиною в геть іншому житті… з Ар’єю Старк, дочкою Правиці, а не з Аріком-сиріткою. Звідкіля б Арікові знати всяке панство з гербами і таке інше?

— Чи ти сліпий, чоловіче? — Йорен майнув ковінькою туди-сюди, аби чорний кобеняк повіяв за вітром. — Де ти тут в біса бачиш лілову блискавку?

— Вночі усі прапори — чорні, — відповів лицар у шпичастому шоломі. — Ану відчиняй, бо вважатиму вас усіх за розбійників, що змовилися з ворогами короля.

Йорен сплюнув.

— Хто там з вас за очільника?

— Я. — Відблиски вогню з палаючих домівок гуляли бронею його огиря; решта загону розділилася, аби дати йому проїхати. То був кремезний чолов’яга з мантикорою на щиті та карбованим візерунком на грудях сталевого панцира. Крізь відкинуте забороло шолома визирала блідо-рожева поросяча пика. — Лицар Аморі Лорх, значковий князя Тайвина Ланістера, господаря Кастерлі-на-Скелі, Правиці Короля. Єдино істинного короля, нашого пана Джофрі. — Голос він мав тонкий та вискливий. — Його іменем наказую вам відчинити цю браму!

Навколо палало містечко. Нічне повітря геть задимілося, летючі іскри та жарини затьмарили зірки на небі. Йорен похмуро скривив рота.

— Чого б це? Робіть з містом, що хочте, мені до того нема діла. А нас лишіть собі. Ми вам не вороги.

«Та дивись же очима!», ладна була заволати Ар’я до чоловіка унизу.

— Хіба вони не бачать, що ми ніякі не пани й не лицарі? — прошепотіла вона.

— Здається, їм на те начхати, Аріку, — прошепотів у відповідь Гендрі.

Вона подивилася на обличчя пана Аморі так, як її вчив Сиріо, і побачила, що Гендрі має рацію.

— Якщо ви не зрадники, то відчиняйте браму! — знову загукав пан Аморі. — Ми перевіримо, чи кажете ви правду, і відпустимо вас своєю дорогою.

Йорен пожував кислолисту.

— Кажу вам, нема тут нікого, крім нас. Слово честі.

Лицар у шпичастому шоломі засміявся.

— Ти ба! Гайворон клянеться нам честю!

— Ти що, заблукав, дідугане? — докинув жартома один зі списників. — Стіна — вона трохи далі на північ.

— Наказую востаннє іменем пана короля нашого Джофрі: щоб довести вірність престолові, про яку ви патякаєте, відчиніть цю браму негайно! — повторив пан Аморі.

Йорен довго розмірковував, жуючи тим часом свою жуйку. А тоді сплюнув.

— Ні, не відчиню.

— Хай так. Ви знехтували королівським наказом, а відтак зробилися бунтівниками! Хай там на вас чорні одежини чи ще які!

— В мене тут не бунтівники, а малі хлопчаки! — заволав Йорен донизу.

— Малі й старі помирають однаково. — Пан Аморі мляво махнув рукою, і з яскравих вогняних тіней позаду нього вилетів спис. Цілили, напевне, у Йорена, та вийшло так, що влучили у Вота, який саме стояв поруч. Вістря списа втрапило йому в горлянку і вийшло з потилиці, темне і мокре від крові. Вот вхопився за держално і мішком звалився з підмостків.

— Візьміть мур приступом і убийте їх усіх, — знудженим голосом наказав пан Аморі. Полетіли нові списи. Ар’я смикнула Мантулика донизу за сорочку. Ззовні почувся брязкіт броні, шурхання мечів по піхвах, гатіння списів по щитах, а на доданок різнобарвні лайки та стукіт кінських копит. Над головами злетів угору кинутий кимось смолоскип; він упав у грязюку двору, розкидаючи вогняні пальці.

— До зброї! — гримнув Йорен. — Розсуньтеся і захищайте мур там, де вони вдарять. Кос, Уррег — тримайте потерну! Ломику, висмикни з Вота списа і ставай туди, де стояв він!

Мантулик спробував витягти тесака і впустив його на землю. Ар’я пхнула йому зброю назад до рук.

— Я не вмію битися мечем, — промимрив він, вирячивши білі від жаху очі.

— Це легко, — відповіла Ар’я, та брехня стала їй поперек горла, щойно за верхівку муру вхопилася чиясь рука. Вона побачила руку при світлі палаючого міста, ще й так ясно, наче хтось зупинив час. Пальці були опецькуваті, набиті мозолями, між кісточок росло рясне та цупке чорне волосся, під ніготь великого пальця забилася грязюка. «Страх ріже глибше за меч», згадала вона саме тоді, коли за рукою слідом виткнулася голова у шоломі.

Ар’я сікнула згори униз з усією силою, яку знайшла в собі; замкової роботи криця Голки вп’ялася у пальці між кісточками.

— Зимосіч! — заверещала вона.

Пирснула кров, полетіли відрубані пальці. Обличчя у шоломі зникло так само зненацька, як з’явилося.

— Ззаду! — пискнув Мантулик. Ар’я крутнулася. Другий вояк був з бородою і без шолома; у зубах він тримав ножа, щоб той не заважав дертися муром. Коли він закинув ногу на стіну, вона тицьнула йому вістрям межи очі, та Голка навіть не торкнулася його: чолов’яга сахнувся назад і впав сам. «Хоч би він впав на пику та відшматував собі язика.»

— Дивись за ними, а не за мною! — заволала вона до Мантулика. І коли наступний нападник спробував видертися на їхній бік стіни, хлопець рубав йому по руках тесаком, доки той не відвалився.

Пан Аморі не мав драбин для приступу, але стіни паланки були грубо тесані та складені без розчину, лізти ними було легко, і тому всередині здавалося, наче тим ворогам кінця-краю нема. На кожного, котрого Ар’я різала, колола чи скидала назад, на мурі відразу ж з’являвся ще один. Лицар у шпичастому шоломі видерся-таки нагору, але Йорен заплутав свій чорний прапор навколо його шпичака, і поки ворог боровся з тенетами, увігнав йому ножа в якусь щілину обладунку. Щойно Ар’я кидала погляд догори, як бачила нові смолоскипи, що летіли у двір, полишаючи по собі довгі язики полум’я; ті язики ще довго миготіли їй у очах. Вона угледіла золотого лева на червоному прапорі й згадала про Джофрі, шкодуючи, що не може просто тут увігнати йому Голку в презирливо скривлену мармизу.