Вот загукав, щоб вона допомагала шукати, і вона допомогла: позаглядала у човнові сараї та під навіси, поки коняка паслася на березі. Там знайшлися вітрила, цвяхи, відра затверділої смоли і кицька-мама з поносом новонароджених кошенят. Але жодного човна.
Містечко стемніло, наче ліс, доки Йорен та інші розвідники нарешті повернулися.
— Нема у вежі нікого, — повідомив він. — Місцевий пан чи пішов воювати, а чи кудись відвів посполитих ховатися, кат його зна. Не лишив ані коняки, ані свині, та нам попоїсти знайдеться. Десь там бігав гусак і кілька курей, а в Божому Оці ловиться добра риба.
— Усі човни зникли, — доповіла Ар’я.
— Можна залатати дно в тому човнику, — мовив Кос.
— Туди хіба четверо сядуть, — зазначив Йорен.
— Є цвяхи, — втрутився Ломик. — А навколо дерева. Можна збудувати човни для всіх.
Йорен сплюнув.
— То ти й човни вмієш будувати, не тільки руки фарбою бруднити?
Ломик втупився у землю.
— Плоти, — запропонував Гендрі. — Пліт кожен збудує. Виріжемо жердини, будемо штовхатися.
Йорен замислився.
— Озеро надто глибоке, аби штовхатися посередині. Але якщо піти мілиною попід берегом… тоді вози доведеться кинути. Може, воно й на краще. Подумаю до ранку.
— Можна нам заночувати у заїзді? — запитав Ломик.
— Ми заночуємо у паланці, за зачиненою брамою, — відповів старий. — Полюбляю мати навколо кам’яні мури, коли сплю.
Ар’я не могла не втрутитися.
— Нам не можна тут лишатися! — вигукнула вона. — Адже люди не лишилися. Вони усі втекли, навіть їхній пан!
— Ти ба, Арік налякався! — оголосив Ломик, бекаючи дурнуватим сміхом.
— Не налякався! — гримнула вона у відповідь. — А от вони налякалися.
— Меткий хлопчина, — зазначив Йорен. — Але бач, у чому справа: тутешні мешканці опинилися на війні, хотіли вони того чи ні. А ми не воюємо. Нічна Варта не лізе у чвари королівств, тому не має тут ворогів.
«І друзів теж», подумала вона, та цього разу припнула язика. Ломик і решта вже витріщалися на неї; не вистачало ще виставлятися боягузкою перед усіма.
Брама паланки була потикана залізними гвіздками. Всередині знайшлося двійко залізних засувів завбільшки з молоді дерева; у землі були пробиті для них діри, а до воріт припасовані залізні скоби. Коли засуви заклали у скоби, вони утворили величезний косий хрест.
— Трохи вбогіше за Червоний Дитинець, — оголосив Йорен, коли паланку роздивилися знизу доверху, — та ніч перебути згодиться. Кращої криївки ми тут не знайдемо.
Мур був складений з грубо тесаного каменю без розчину, заввишки у півтора сажні; всередині вздовж муру бігли дощаті підмостки. На північ вела потерна; крім неї, Герен знайшов ляду під соломою у старому дерев’яному сараї, яка відчинялася до вузького звивистого підземного проходу. Він пройшов ходом досить далеко і вийшов аж біля озера. Йорен наказав закотити на ляду один з возів, щоб ніхто не з’явився звідти без запрошення. Старий поділив усіх на три варти, а Торбу, Курца й Різана відіслав до покинутої вежі наглядати з високого місця. Курц мав при собі мисливський ріг — сурмити в разі небезпеки.
Загін закотив свої вози і загнав тварин досередини, а тоді заклав за ними ворота. Стайня тут була велика, хоч і недоладна, і вміститися у ній могла половина коней міста. Притулок, де ховалися міщани у непевні часи, був ще більший — довгий, низький, вимуруваний з каменю, критий соломою. Кос вийшов потерною назовні й повернувся з гусаком та двома курками; Йорен дозволив розпалити вогонь, щоб їх зготувати. Всередині паланки була й велика кухня; щоправда, усі горщики та казани з неї забрали. За жеребом куховарити випало Гендрі, Дубареві та Ар’ї. Дубар звелів їй обскубати з птиці пір’я, поки Гендрі рубав дрова.
— Чому мені не можна рубати дрова? — закомизилася Ар’я, та ніхто не зважав, і вона взялася скубати, поки Йорен нагострював лезо кинджала бруском, всівшись на кінці лави.
Коли їжу нарешті зготували, Ар’я з’їла курячу ніжку і трохи цибулі. Ніхто не мав гумору балакати, навіть Ломик. Гендрі потім відійшов і взявся налощувати шолома з таким виглядом, наче знаходився десь далеко. Дівчинка скиглила і плакала, та коли Мантулик підсунув їй шматочок гусятини, вона його хутко проковтнула і стала видивлятися ще.
Ар’я витягла собі другу варту, а до неї знайшла собі солом’яника у притулку. Сон довго не йшов, тому вона позичила в Йорена бруска і взялася нагострювати Голку. Сиріо Форель колись казав, що тупий клинок — то наче кульгавий кінь. Мантулик присів поруч на солом’янику подивитися, як вона працює.
— Де це ти такого гарного меча собі видобув? — запитав він, та коли зустрівся поглядом з її очима, застережливо підняв руки. — Та я ж не кажу, що ти його вкрав! Просто спитався, де взяв, та й по тому!
— Брат подарував, — пробурмотіла вона.
— Не знав, що ти маєш брата.
Ар’я перервалася, аби почухатися під сорочкою. В соломі було повно бліх, хоча кілька зайвих на доданок до її власних вже не мали б щось важити.
— Я маю багато братів.
— Що, справді? А вони старші чи молодші?
«Не треба мені патякати зайве. Йорен казав, щоб я тримала язика на припоні.»
— Усі старші, — збрехала вона. — Вони теж мають мечі, довгі й гострі. Вони мене навчили вбивати людей, які забагато допитуються.
— Та я просто балакаю, а не допитуюся! — Мантулик хутко втік і дав Ар’ї спокій, а вона згорнулася клубочком на солом’янику і почула плач дівчинки з іншого кінця притулку. «Якби ж вона замовкла. Чого вона скиглить без упину?»
Напевне, Ар’я таки заснула, хоча не могла пригадати, щоб заплющувала очі. Їй наснилося вовче виття, ще й таке жахливе, що вона миттю прокинулася і сіла на солом’янику; в грудях калатало серце.
— Мантулику, прокидайся! — Вона зіп’ялася на ноги. — Гендрі, Вот, хіба ви не чули?
Вона натягнула чобіт на ногу.
Навколо неї чоловіки та хлопці заворушилися і посповзалися зі своїх постілей.
— Що за халепа? — запитав Мантулик.
— Що ми мали чути? — завимагав Гендрі.
— Та то Арікові страшний сон наснився, — буркнув хтось.
— Ні, я справді чув! — наполягала вона. — Вовка!
— В Аріка повна голова вовків, — пирхнув Ломик.
— Хай собі виють, — мовив Герен, — вони собі там, а ми тут, усередині.
Вот погодився.
— Не чував я, щоб вовки уміли брати мури приступом.
Мантулик тим часом наполягав:
— А я нічого не чув!
— То був вовк! — заволала вона до всіх, натягаючи другий чобіт. — Щось сталося, наближається щось погане, вставайте усі!
Цього разу не встигли вони її затюкати, як ніч розірвав різкий звук — але то був не вовк, а Курц, що сурмив у ріг про небезпеку. За один удар серця всі вже натягали на себе одяг і хапали зброю, яку мали під рукою. Ар’я побігла до брами і там знову почула ріг. Коли вона проминала сарай, Гризло люто кинувся уперед, натягуючи ланцюги, а Якен Ха-Гар покликав ззаду воза:
— Хлопчику! Любий хлопчику! Чи є зараз війна? Червона війна? Хлопчику, звільни нас! Чоловік вміє битися. Хлопчику!
Вона не зважила на нього і кинулася уперед, вже чуючи за стіною тупіт коней та вигуки людей. Видершись на підмостки, вона виявила, що загорожа для неї трохи зависока, чи радше вона сама трохи закоротка; їй довелося вгатити носаки у діри між камінням, аби видертися вище і бодай щось побачити.
Спершу їй здалося, що містечко раптом переповнилося світляками, а тоді вона допетрала, що то люди з смолоскипами літають від одного будинку до іншого. Спалахнула солом’яна стріха на одній хаті, лизнувши черево ночі жовтогарячими язиками, а за нею інша, і ще одна, і ще… і скоро вогонь буяв усюди, де бачило око.
Гендрі видерся на мур поруч із нею, маючи на голові шолома.
— Скільки їх?
Ар’я спробувала порахувати, але вони рухалися надто швидко, ще й смолоскипи крутилися у повітрі, коли їх кидали на будинки.
— Може, сотня, — відповіла вона. — А може, й дві. Не знаю.
Крізь ревище вогню чулися вигуки.
— Скоро і по нас прийдуть.