— Благаю вас ім’ям Матері Небесної… — почала була Кетлін, коли двері до шатра прочинилися від раптового пориву вітру. Їй здалося, що вона бачить якийсь рух, та коли повернула голову, то помітила лише тінь короля, що ворушилася на шовкових стінах. Кетлін почула, як Ренлі проказує якийсь жарт. Його тінь рушила з місця, здіймаючи меча, чорного на зеленому. Свічки затремтіли, деякі згасли, у повітрі повіяло чимось чужим, чимось моторошним. А тоді вона побачила, що меч Ренлі не залишав його піхв. Але тіньовий меч на стіні…

— Холодно, — мовив Ренлі тихим здивованим голосом.

По одному ударі серця його сталевий ринграф розчахнувся навпіл, наче сирна скоринка, під тінню неіснуючого меча. Ренлі встиг ще писнути придушено, перш ніж йому горлом ринула кров.

— Ваша ми… ні-і-і! — заверещала Брієнна Блакитна, побачивши моторошний потік. Голосом вона нагадувала малесеньку злякану дівчинку. Король спіткнувся і впав їй у обійми. Грудьми його обладунку стікав темно-червоний водоспад, у якому потопали зелень та золото. Згасло ще кілька свічок. Ренлі намагався щось сказати, але захлинувся власною кров’ю. Ноги під ним зломилися, і тільки сила Брієнни втримала його від падіння. Брієнна відкинула назад голову і заголосила без слів з розпачу.

Тінь… Тут сталося щось темне і лихе — Кетлін знала це напевне. Щось таке, чого вона геть не розуміла. Адже Ренлі не кидав тієї тіні. У двері увійшла сама смерть і загасила його життя так само легко, як вітер гасить свічки.

Через мить — яка здалася Кетлін довшою за пів-ночі — до шатра увірвалися Робар Ройс та Емон Кий. Позаду них купчилося кілька стражників зі смолоскипами. Побачивши Ренлі у обіймах Брієнни, залитої кров’ю короля, пан Робар заволав з жаху.

— Підла вбивця! — скрикнув пан Емон, блискучо-жовтий у своїй криці з соняхами. — Геть від нього, ница істота!

— Ласка божа… Брієнно, чому?! — запитав пан Робар приголомшено.

Брієнна здійняла очі з-над тіла короля. Веселкове корзно на її плечах стало всуціль червоним там, де просякло кров’ю Ренлі.

— Я… я…

— Тобі не жити. — Пан Емон схопив з купи зброї при вході бойову сокиру на довгому держаку. — За життя короля ти заплатиш власним!

— Ні! — заверещала Кетлін Старк, нарешті віднайшовши голос, але запізно: обох лицарів охопила шалена жага крові, й вони ринули уперед з кличами, в яких потонули її не надто гучні слова.

Брієнна кинулася назустріч так хутко, що Кетлін і очам не повірила. Її власний меч не трапився під руку, тож вона смикнула з піхв Ренліного і здійняла його саме вчасно, щоб відбити сокиру Емона, яка стрімко падала згори. Криця стрілася з крицею, леза брязнули, викресали біло-блакитну іскру. Брієнна скочила на ноги, грубо відкинувши убік тіло мертвого короля. Пан Емон запнувся на ньому, намагаючись наблизитися, а Брієнна хутко перерубала мечем дерев’яне руків’я сокири; лезо полетіло геть, обертаючись. Інший вояк пхнув її смолоскипом у спину, але веселкове корзно надто просякло кров’ю, щоб легко зайнятися. Брієнна крутнулася, свиснув меч, смолоскип відлетів разом з долонею, що його тримала. Язички полум’я поповзли килимом. Скалічений вояк заволав з болю. Пан Емон кинув сокиру і взявся похапцем намацувати меча. Другий стражник витягся у випаді, Брієнна відбила, мечі задзвеніли один на одному. Коли Емон Кий знову став до бою, Брієнна змушена була відступити, хоча якимось дивом утримала на відстані обох нападників і не дала себе зачепити. Тіло Ренлі, що лишилося на землі, безсило перекотилося на один бік і широко роззявило розріз у горлянці. Кров витікала з нього, схожого на другий рот, млявими повільними поштовхами.

Пан Робар відступив крок назад, непевний, що йому робити, а тоді потягся до руків’я меча.

— Робаре, ні, послухайте мене! — Кетлін схопила його за руку. — Ви дарма на неї думаєте. Це не вона. Допоможіть їй! Вірте мені — це зробив Станіс!

Ім’я саме вискочило в Кетлін з вуст, перш ніж вона встигла подумати. Але тут-таки усвідомила, що каже чисту правду.

— Клянуся вам! Ви ж добре мене знаєте. Короля убив Станіс!

Молодий веселковий лицар витріщився на божевільну жінку блідими нажаханими очима.

— Станіс? Як?!

— Не знаю! Якимись чарами, чорною химороддю. Тут була тінь, жахлива тінь…

Власний голос чувся їй навіженим і схибленим, але слова самі собою текли потоком, поки ззаду брязкали клинки.

— Тінь з мечем, присягаюся, я її бачила. Хіба ви сліпі, чи що?! Дівчина ж його кохала! Допоможіть їй!

Вона зиркнула назад, побачила, як впав другий стражник, як його меч випав зі слабких пальців. Надворі галасували. Кетлін зрозуміла, що за мить сюди увірветься натовп розлючених вояків.

— Вона невинна, Робаре. Даю вам своє слово, клянуся могилою чоловіка і честю Старків!

Почувши клятву, пан Робар нарешті зважився.

— Я їх стримаю, — мовив він. — Ведіть її геть.

Він обернувся і вибіг надвір.

Вогонь досяг стінки шатра і почав видиратися нагору. Пан Емон у жовтій полив’яній лицарії жорстоко тіснив Брієнну, вбрану в саму лише вовну. Але він геть забув про Кетлін, доки йому в потилицю не загилила з брязкотом залізна жарівниця. Маючи на собі шолома, він не отримав фатальної рани, та все ж упав на коліна, приголомшений.

— Брієнно, зі мною! — наказала Кетлін, і дівчина баритися не стала. Удар мечем розпанахав зелений шовк; вони удвох ступили у темряву і холодок ранку. З іншого боку шатра чулися гучні голоси.

— Сюди! — закликала Кетлін, — і поволі. Бігти не можна, бо нас спинять і допитають. Підемо повільно, наче нічого не сталося.

Брієнна запхала меча за паса і рушила поруч з Кетлін. В нічному повітрі пахкотіло дощем. Королівське шатро позаду палало вогнем, язики здіймалися високо у досвітній темряві. Ніхто не ворухнув ані пальцем, щоб їх спинити. Деякі вояки бігли мимо, волали «Горить! Пробі! Злії чари!». Інші стояли купками і перемовлялися тихими голосами. Кількоро молилися, один юний зброєносець стояв навколішки і схлипував, не криючись.

Поки звістка облітала табір, бойовий стрій Ренлі почав ламатися. Нічні вогнища вигоріли, на сході зайнявся світанок, велетенський обрис Штормоламу почав виникати з темряви, наче кам’яний сон. Пасма блідого туману бігли полем, тікаючи від сонця на крилах вітру. «Вранішні примари», чула вона колись їх назву від Старої Мамки. «То духи повертаються до своїх могил.» Тепер і Ренлі став одним з них. Його більше немає — як немає більше ані його брата Роберта, ані її любого Неда.

— Я вперше обійняла його, коли він помер, — тихо мовила Брієнна, поки вони крокували крізь дедалі зростаючий безлад. Здавалося, її голос ось зараз зламається. — Щойно він сміявся, і раптом усюди кров… ясна пані, я нічого не розумію. Ви бачили, як?…

— Я бачила тінь. Спершу гадала, що то тінь Ренлі, але вона належала його братові.

— Князеві Станісу?

— Я відчула його. Хтось скаже, що то була мара, омана, та все ж…

Брієнна цього не сказала. Натомість висока незугарна дівчина вигукнула:

— Я вб’ю його! Вб’ю власним мечем мого пана і володаря, присягаюся! Даю обітницю, святу й непорушну!

Гал Молен та решта почту чекали з кіньми у поводі. Пан Вендел Мандерлі аж на піну сходив, так прагнув дізнатися, що сталося.

— Пані моя, табір геть оскаженів! — гукнув він, щойно їх побачив. — Князь Ренлі — він?…

Раптом пан Вендел запнувся і вирячив очі на Брієнну, мало не всю вкриту кров’ю.

— Мертвий. Та не від наших рук.

— А битва… — почав був Гал Молен.

— Битви не буде.

Кетлін сіла у сідло. Супровід почав шикуватися навколо неї. Зліва став пан Вендел, справа — пан Первин Фрей.

— Брієнно, ми привели коней вдвічі більше, ніж маємо людей. Беріть собі одного, і їдьмо з нами.

— Я маю свого коня, ласкава пані. А ще обладунок…

— Лишіть їх тут. Мусимо від’їхати якнайдалі, перш ніж їм спаде на думку нас шукати. Ми обидві були поруч з королем у мить його загибелі. Нам цього не забудуть.

Без жодного слова Брієнна обернулася і зробила, як сказали.