Коли Гендрі загукав, Різан відчинив двері; а тоді Курц мовив, що краще їм пробиратися на північ, аніж повертатися, звідки прийшли, і Ар’я відчайдушно вчепилася у надію таки втрапити додому, до Зимосічі.

Селу, звісно, до Зимосічі було далеко, та все ж солом’яні стріхи обіцяли тепло, притулок, а може, й якийсь харч, якщо б їм стало сміливості усе те пошукати. «Але ж тут може бути Лорх — він має коней, а тому швидший за нас».

Вона видивлялася з дерева ще довго, сподіваючись хоч щось побачити: людину, коня, корогву… аби ж дізнатися, що тут коїться. Кілька разів помічала рух, та будинки стояли далеко, і напевне вона не розбирала. Одного разу їй дуже ясно почулося кінське іржання.

У повітрі шугало повно птахів, головне гайвороння. Вони кружляли і ляпали крилами понад стріхами села, та здалеку здавалися не більшими за мушву. На схід виднілося Боже Око — полотно темної блакиті, побите золотими цятками від сонця, що займало собою півсвіту. Днями, коли вони повільно тягнулися болотом уздовж берега (про жодні дороги Гендрі чути не хотів, і навіть Мантулик з Ломиком цього разу визнали слушність його думки), Ар’я відчувала, що озеро кличе її до себе. Вона понад усе прагнула стрибнути у тихі сині води, знову зробитися чистою, плавати, хлюпатися і вигріватися на сонечку. Та не сміла зняти одяг там, де інші могли її побачити, навіть щоб його випрати. Наприкінці дня вона часто сиділа на камені й бовтала ногами у прохолодній воді. Черевики, зогнилі та потріскані, вона нарешті скинула. Спершу йти босоніж було важко, та згодом пухирі луснули, подряпини загоїлися, мозолі стали як видублені. Намул з болота приємно розповзався між пальців ніг, і загалом їй сподобалося на кожному кроці відчувати землю під босими ногами.

Звідси їй було видно невеликого, порослого лісом острова далі на північний схід. Аршинів за сорок від берега водою ковзали три чорні лебеді, такі мирні та безжурні… бо ж ніхто не сказав їм, що прийшла війна, а до спалених сіл і вирізаних людей їм було байдуже. Ар’я жадібно витріщилася на них: наполовину вона прагнула сама стати лебедем, а наполовину — з’їсти котрогось із них. Сніданок її складався з розтертих жолудів та жмені жуків. Коли звикнути до жуків, вони здавалися цілком їстівними. Черв’яки смакували гірше, та все одно були кращі, ніж кілька днів без макової зернини у животі. Знайти жуків було легко — лишень перевернути якогось каменя. Коли Ар’я була маленька, то з’їла жука, щоб примусити Сансу заверещати, тож і зараз не злякалася з’їсти ще кілька. Куна теж не злякалася, але Мантулик виблював жука, якого спробував ковтнути, а Ломик та Гендрі навіть і не пробували. Вчора Гендрі упіймав жабу та розділив її з Ломиком, а за кілька днів до того Мантулик знайшов ожину і наголо обібрав увесь кущ. Та головним чином вони животіли на воді та жолудях. Курц показав їм, як розтирати жолуді між каменями у щось на зразок каші, жахливої на смак.

Ар’я шкодувала, що лісокрад помер. Він знав про ліс більше, ніж вони утрьох разом, але отримав стрілу в плече, поки втягав драбину досередини панської вежі. Торба напхав у рану намулу та моху з озера, і днів зо два Курц вихвалявся, що рана — то пусте, хоча шия в нього почорніла, а догори щокою і униз грудьми поповзли бридкі червоні плями. Одного ранку він не зміг підвестися після сну, а наступного — розлучився з життям.

Поховали його під курганом з каміння. Різан забрав собі його меч та мисливський ріг, а Торба наклав руки на лук, чоботи та ніж. Обоє пішли геть, забравши все те добро з собою, і спочатку решта думала, що вони полюють, аби повернутися з дичиною і усіх нагодувати. Діти чекали й чекали, доки Гендрі не примусив їх рушити далі. Мабуть, Торба та Різан вирішили, що виживуть певніше, якщо не матимуть в себе на руках табунку дітей-сиріт. Може, воно було й на краще, але Ар’я все одно їх зненавиділа.

Під деревом раптом гавкнув собакою Мантулик. Курц навчив їх озиватися одне до одного, як тварини. Він сказав, що то стара лісокрадська штука, але помер, не встигши навчити їх належних голосів. Пташині крики Мантулика були просто жахливі; собакою він гавкав ліпше, але не занадто.

Ар’я зіскочила з верхньої гілки на ту, що під нею, витягнувши руки для рівноваги. Адже водотанцівник ніколи не падає. Легко, чіпляючись пальцями ніг за гілку, вона пробігла кілька стоп, зістрибнула на більшу, а тоді, перебираючи руками, продерлася крізь гущавину листя до стовбура. Кора під пальцями рук та ніг була груба і шорстка. Ар’я швидко злізла донизу, а останні шість стоп пролетіла у стрибку і перекотилася по землі.

Гендрі простяг їй руку і допоміг підвестися.

— Ти там довгенько просидів. Бачив щось?

— Рибальське селище, невеличке, далі берегом на північ. Двадцять шість солом’яних стріх, один дах з черепиці — я порахував. Ще за хатами бачив край воза. Там хтось є.

На звук її голосу з кущів вилізла Куна. Так її назвав Ломик — сказав, що вона схожа на куницю. Насправді то була брехня, але ж не могли вони далі кликати її «плаксивою дівчинкою» — мала нарешті припинила скиглити. Рот в неї був брудний. Ар’я сподівалася, що дівча хоч грязюки знову не наїлося.

— Людей бачив? — спитав Гендрі.

— Ні, лише дахи, — зізналася Ар’я, — та деякі димарі диміли, а ще іржала коняка.

Куна обійняла її за ногу і щосили вчепилася. Тепер вона інколи таке робила.

— Де люди, там і харчі, — надто голосно бовкнув Мантулик. Гендрі весь час йому твердив, щоб той говорив тихіше, та марно. — Мо’, й нам трохи дадуть.

— Мо’, й дадуть. По голові сокирою, — зазначив Гендрі.

— А от і ні, якщо ми здамося, — з надією вимовив Мантулик.

— Тепер ти співаєш тієї самої, що й Ломик.

Ломик Зеленорукий сидів між двох товстих коренів при підніжжі дуба, спираючись на стовбур. У бою в кам’яній паланці йому прохромили списом ліву литку. Наприкінці наступного дня він шкутильгав на одній нозі, звисаючи з плеча Гендрі, а тепер і того вже не міг. Вони нарубали гілля з дерев, аби зробити ноші, але нести його було повільно й важко, а хлопець ще й скиглив щоразу, як ноші хоч трохи трусило.

— Треба здатися, — благав він. — Йорен теж мав би здатися. Відчинити браму, як йому казали.

Ар’ю вже нудило від Ломикових балачок про те, як Йорен мусив здатися. Поки його несли, він тільки про те й базікав, а ще про свою ногу та порожній живіт.

Але Мантулик погодився.

— Йоренові наказали відчинити браму. Наказали королівським іменем. Коли наказують в ім’я короля, то треба коритися. Отож у всьому винний той смердючий старий. Якби він здався, нам би дали спокій.

Гендрі спохмурнів.

— Лицарі й пани беруть у полон на викуп один одного, а на таких, як ми, їм начхати — хоч ми здаємося, хоч ні.

Він обернувся до Ар’ї.

— Що ти ще бачив?

— Якщо це рибальське селище, то нам напевне продали б риби, — правив далі Мантулик. В озері було повно риби, та вони не мали чим її ловити. Ар’я пробувала руками, як от раніше робив у неї на очах Кос, але риба виявилася швидшою за голубів, а вода обманювала очі.

— Щодо риби не знаю. — Ар’я смикнула Куну за переплутане волосся і подумала, чи не краще було б його зовсім відрізати. — Там коло води повно гайвороння. Щось там мертве лежить.

— Риба й лежить, її викинуло на берег, — відповів Мантулик. — Якщо її гайворони їдять, то й ми з’їмо.

— Треба гайворонів упіймати, їх теж можна їсти, — зауважив Ломик. — Запалили б вогню, та й засмажили, як курчат.

Коли Гендрі хмурнів, то виглядав люто. Борода в нього виросла густа і колюча, наче шипшина.

— А я кажу — ніякого вогню.

— Ломик голодний, — заскиглив Мантулик, — і я голодний.

— Ми усі голодні, — буркнула Ар’я.

— Та ти ж черв’яків нажерся! — гиркнув Ломик знизу. — Наче горобець!

Ар’я ладна була вгатити його просто по рані.

— Я ж казав: можу й тобі накопати, якщо хочеш.

Ломик скривився з відрази.

— Якби не нога, я б нам усім вепра вполював.

— Вепра! — передражнила вона. — Та на вепра треба йти з рогатиною, на конях, з собаками. Ще й загонники знадобляться, щоб підняти його з лігва.