У глибині замку галас ставало чути дедалі гірше; Санса не сміла навіть озирнутися зі страху, що Джофрі може підглядати за нею ззаду… або ще гірше, підкрадатися. Звивисті сходи вихилялися попереду, помережані смужками миготливого світла з вузьких вікон у височині. Доки Санса дісталася верхівки сходів, то геть захекалася. А тоді збігла тінистою колонадою і притиснулася до стінки, щоб відсапатися. Коли щось шурхнуло їй по нозі, вона трохи не вистрибнула з власної шкіри, але то виявився лише кіт — подертий, чорний, з відгризеним вухом. Істота пирхнула на неї слиною і відстрибнула геть.

Поки Санса досягла божегаю, від гармидеру лишився тільки ледь чутний брязкіт сталі та віддалені вигуки. Санса щільніше загорнулася в кобеняка. Повітря густо просякло пахощами землі та листя. «Панночці тут ой як сподобалося б», подумала вона. У божегаї відчувалося щось зовсім дике; навіть тут, посеред замку в самому серці великого міста, за тобою, здавалося, стежать через тисячу невидимих очей старі боги.

Санса шанувала радше материних богів, аніж батькових. Її тішили різьблені подоби, образи у свинцевому склі, пахощі кадильниці, септони у рясах та з кришталями, чарівне витанцьовування веселок над вівтарями, викладеними перломутером, оніксом і лазуриком. Та все ж вона не могла заперечувати, що і в божегаї є якась сила. Особливо вночі. «Допоможіть мені», молилася вона, «пришліть мені друга, правдивого лицаря, щоб захистив мене…»

Вона перебігала від дерева до дерева, відчуваючи пальцями шорсткість кори. Щоки зачіпало листя. Чи не спізнилася вона часом? Чи не пішов він занадто скоро? А чи й взагалі приходив? Може, ризикнути й покликати його? Гай навколо стояв такий тихий, наче приголомшений…

— Я боявся, що ти не прийдеш, дитино.

Санса крутнулася на голос. Непевною ходою з тіней виступив опасистий чоловік з товстою шиєю. На собі він мав важкого темного сіряка з накинутим на голову каптуром, та коли його щоки торкнулася ниточка місячного сяйва, Санса одразу впізнала нездорові плями на шкірі й сітку набряклих жил.

— Пане Донтосе, — видихнула вона, подумки поховавши всяку надію. — То це ви?

— Так-так, панно. — Коли він підсунувся ближче, вона добре розчула кислий винний перегар у його подиху. — Це я.

І простяг до неї руку.

Санса відсахнулася.

— Не смійте! — Вона сягнула рукою під кобеняка, до схованого ножа. — Що… чого вам від мене треба?

— Врятувати вас, — відповів Донтос, — як ви врятували мене.

— Та ви ж п’яні, хіба ні?

— Ну перехилив якусь чарку задля сміливості. Якщо мене зараз схоплять, то здеруть шкіру зі спини.

«А що, цікаво, зроблять мені?» Санса знову впіймала себе на думці про Панночку. Вовчиця вміла винюхувати брехню, так… але ж вона мертва, батько убив її, а все з-за Ар’ї. Санса видобула ножа і виставила його поперед себе обома руками.

— Та ви що, пхнути мене хочете? — спитав Донтос.

— І пхну, — відповіла вона. — Кажіть, хто вас прислав.

— Ніхто, ласкава панно. Присягаюся лицарською честю.

— Лицарською?! — Джофрі наказав зробити з лицаря дурника-блазня, нижчого навіть за Місячка.

— Я молилася богам, аби надіслали мені в порятунок лицаря, — вела вона далі. — Молилася й молилася. Чому ж вони надіслали мені старого п’яного дурня?

— Отака мені нагорода, та й по заслузі… знаю, що скажу дурницю, але… всі ті роки, що я був лицарем, я насправді клеїв з себе дурня… але тепер раптом маю надію знову віднайти в собі лицаря, ласкава панно. А все завдяки вам… вашій милості, вашій мужності. Ви врятували мене, і не тільки від Джофрі, але й від себе самого.

Голос його стишився.

— Співці кажуть, що колись був один дурень, який став найвеличнішим лицарем з-поміж усіх…

— Флоріан, — прошепотіла Санса. Усім тілом їй пробігли дрижаки.

— Ласкава панно, я хочу стати вашим Флоріаном, — сумирно мовив Донтос, падаючи перед нею на коліно.

Санса повільно опустила ножа. В голові царювала якась запаморочлива легкість, наче вона летіла по небі. «Яке безумство — покладатися на слово цього п’яниці. Та якщо я йому відмовлю, то чи матиму колись ще одну спробу?»

— Але ж як… як ви це зробите? Як вивезете мене звідси?

Пан Донтос підняв до неї обличчя.

— Найтяжче буде забрати вас із замку. Щойно ви опинитеся ззовні, завжди знайдеться корабель, який зможе відвезти вас додому. Я тільки муситиму добути грошей і домовитися, ото й усе.

— А чи не можна втекти зараз? — спитала вона, не сміючи сподіватися.

— Просто цієї ночі? На жаль, ні, люба панно. Найперше я мушу знайти певний шлях для вас із замку і дочекатися слушної години. Це не буде ані швидко, ані легко. Мене-бо добре вартують.

Він занепокоєно облизнув губи.

— Чи не приберете ви вашого ножа?

Санса сховала ножа під кобеняка.

— Підведіться, пане.

— Дякую, ласкава панно.

Пан Донтос незграбно зіп’явся на ноги і струсив з колін землю та листя.

— Ваш вельможний панотець був такий чесний та шляхетний чоловік, якого навряд чи колись знала держава, та я став осторонь і дозволив його вбити. Я нічого не сказав, нічого не зробив… але ж коли Джофрі забажав убити мене, ви підняли голос на мій захист. Ніколи з мене не було звитяжця, люба панно, бо ж я не Риам Рожвин і не Барістан Зухвалий. Не перемагав я на турнірах, не здобув слави на війні… але ж колись я таки був лицарем, і ви допомогли мені згадати, що це означає. Моє життя — вбогий дарунок, але він увесь ваш.

Пан Донтос поклав руку на покручений стовбур серце-дерева. Вона бачила, як його трусить.

— Беру в свідки богів вашого батька і присягаюся, що відішлю вас додому.

«Він присягнувся. Урочистою клятвою перед лицем богів.»

— Тоді… я віддаю себе до ваших рук, пане лицарю. Але ж як я знатиму, коли настане час? Ви пришлете мені ще цидулку?

Пан Донтос занепокоєно озирнувся.

— Це надто небезпечно. Ви маєте приходити сюди, до божегаю. Так часто, як зможете. Тут найбезпечніше. Тільки тут і безпечно, більше ніде. Ані у ваших покоях, ані у моєму помешканні, ані на сходах, ані у дворі. Навіть якщо здається, що ми самі. У Червоному Дитинці камені мають вуха, і вільно говорити ми можемо тільки тут.

— Тільки тут, — повторила Санса. — Я запам’ятаю.

— І якщо там, де на нас дивитимуться люди, я видамся вам жорстоким, насмішкуватим чи байдужим, ви вже мені пробачте, дитино. Я маю грати свою роль, і ви теж. Один хибний крок — і наші голови прикрасять мури так само, як голова вашого батька.

Вона кивнула.

— Я розумію.

— Ви мусите бути хороброю і сильною… а ще терплячою, понад усе інше — терплячою.

— Буду, — пообіцяла вона, — але ж… благаю вас… аби тільки швидше. Я так боюся…

— Так само, як і я, — слабенько всміхнувся пан Донтос. — А тепер ідіть, поки вашу відсутність не помітили.

— Хіба ви не підете зі мною?

— Ліпше, щоб нас не бачили разом.

Санса кивнула, зробила крок… тоді рвучко, непевно кинулася назад і поклала йому цілунок на щоку, заплющивши очі.

— Мій Флоріане, — прошепотіла вона. — Боги почули мої молитви.

Санса побігла стежкою вздовж річки, повз малу кухню, крізь свиняче подвір’я, ховаючи звуки похапливих кроків за вереском паців у сажах. «Додому», думала вона, «додому, він повезе мене додому, він убереже мене від біди, мій Флоріан». Пісні про Флоріана та Жонкіль були в неї найулюбленіші. «Флоріан теж був з себе негарний, хоч і не такий старий.»

Вона ринула звивистими сходами, не розбираючи дороги, коли з прихованих дверей вигулькнув чоловік. Санса врізалася просто у нього і втратила рівновагу, але не впала, бо їй у руку вчепилися залізні пальці, а грубий низький голос захрипів:

— Сходами котитися довго, пташечко. Ти нам обом смерті бажаєш?

Сміх його скидався на скрегіт пилки по каменю.

— А мабуть, таки бажаєш.

«Хорт!»

— Ні, ласкавий пане, ніколи й нізащо. — Санса відвернула очі, та було пізно — він побачив її обличчя. — Благаю вас, мені боляче.

Вона спробувала вивернутися.