— Ковалі чекають на твою ласку в приймальні, — мовив той, поки вони перетинали двір.

— Чекають на мою ласку… Гарно сказав, Броне! Майже як двірський пан. Одного дня ти ще й на коліно станеш.

— Піди й відгойдай сам себе, карлику.

— Ні, краще Шаю. — Тиріон почув, як пані Танда привітно покликала його згори звивистих сходів. Прикидаючись, що недочув, він зашкутильгав швидше. — Накажи приготувати ноші. Я виїду з замку, щойно закінчу тут.

Двері стерегли двоє Братів Місяця. Тиріон привітав їх з усією чемністю і скривився перед сходами. Від підйому до власної опочивальні йому завжди боліли ноги.

Всередині він знайшов хлопчика дванадцяти років, що розкладав на ліжку одяг — свого трохи недоладного зброєносця. Подрік Пейн був такий сором’язливий, що скидалося, наче він приховує якусь страшну таємницю. Тиріон не міг позбавитися підозри, що батько утнув якийсь збочений жарт, віддавши йому малого у зброєносці.

— Ваше вбрання, ясний пане, — пробурмотів малий, коли Тиріон увійшов, і втупився у власні чоботи. Навіть коли він набирався сміливості щось сказати, на те, щоб дивитися у очі, її не вистачало. — Для прийому. І ланцюг ваш. Ланцюг Правиці.

— Гаразд. То допоможи мені вдягтися.

Жупан був шитий з чорного оксамиту з золотими гудзиками у подобі лев’ячих голів; ланцюг являв із себе коло суцільних золотих долонь, де пальці однієї тримали зап’ясток іншої. Под приніс Тиріонові підрізану на його зріст делію кармазинового шовку з золотою облямівкою. На звичайній людині вона б виглядала камізелькою у пояс.

Приймальня Правиці була менша, ніж королівська, і геть крихітна проти престольної палати, але Тиріонові подобалися мирійські килими, настінні гобелени, відчуття затишку та усамітненості від світу. Коли він увійшов, підкоморій вигукнув:

— Тиріон Ланістер, Правиця Короля!

Це йому теж сподобалося. Натовп ковалів, зброярів та торговців залізним крамом, що їх зігнав до палацу Брон, впав на коліна. Тиріон ухопився за бильця високого крісла коло круглого золотого вікна, зіп’явся на нього, добре всівся і припросив усіх підвестися.

— Добродії майстри, я знаю про ваші численні й нагальні турботи, тому не затримаю надовго. Поде, будь ласкавий.

Под передав йому полотняного мішка. Тиріон смикнув за поворозки й перевернув його донизу горлом. Вміст мішка висипався на підлогу з глухим стукотом металу по м’якому килимі.

— Я наказав зробити ці штуки у замковій кузні. Мені потрібні ще тисячі таких самих.

Один з ковалів став навколішки, аби роздивитися три величезні сталеві ланки, химерно скручені та з’єднані разом.

— Могутній ланцюг.

— Могутній, але закороткий, — відповів карлик. — Наче я сам. Але потрібен значно довший. Чи є в тебе ім’я, добродію?

— Мене кличуть Пузобляхом, мосьпане. — Коваль був опецькуватий, широкий поперек себе, вдягнений у просту вовну та шкіру, а руки мав товщі за бичачу шию.

— Я хочу, щоб кожна кузня у Король-Березі взялася робити такі ланки та з’єднувати їх. Усю іншу роботу наказую відкласти. Хай до справи візьметься кожен, хто знається на роботі з залізом — байдуже, цеховий майстер, наймит чи учень. Коли я їхатиму Сталевою вулицею, то хочу почути, як день і ніч дзвенять молоти. А ще я хочу, щоб за роботою наглядала чесна та поважна людина. Ти, часом, не така людина, добродію Пузоблях?

— Може, й така, мосьпане. Але що тоді буде з мечами та кольчугами, яких хочуть пані королева?

Заговорив інший коваль.

— Їхня милість наказали нам робити кольчуги, лати, мечі, кинджали, сокири, і якомога більше. Аби узброїти нових золотокирейників, мосьпане.

— Та робота почекає, — відповів Тиріон. — Спершу ланцюг.

— Перепрошую вашу мосць, та їхня милість сказали, що як хто не скує, скільки скажуть, тим руки понівечать, — наполягав занепокоєний коваль. — Розтрощать на власних ковадлах, ось як вони сказали.

«Люба Серсеєчка аж зі шкури пнеться, щоб завоювати нам любов простого люду.»

— Нікому нічого не розтрощать. Даю вам своє слово.

— Залізо росте в ціні, — оголосив Пузоблях, — а для ланцюга його треба таки чимало. Ще й вугілля для горнила.

— Князь Баеліш простежить, щоб вам не бракувало срібла на ваші потреби, — пообіцяв Тиріон. Принаймні у цьому на Баеліша була певна надія. — Я накажу міській варті допомогти вам знайти залізо. Киньте до горнила кожну підкову в місті, якщо буде треба.

Наперед вийшов старший чоловік, багато вдягнений у одамашковий жупан зі срібними застібками та делію, облямовану лисою. Він став на коліно і роздивився сталеві ланки, кинуті Тиріоном на підлогу.

— Ясний пане Правице, — поважно розпочав він, — це робота груба, зовсім не мистецька. Хай її собі роблять звичайні ковалі, нічого не скажу — ті, які гнуть підкови та кують казани. Але ж я, перепрошую пана — майстер-зброяр. Ані я, ані все поважне зброярське товариство таких речей не робить. Ми куємо мечі — такі гострі, що аж співають — і броню, яку не соромилися б надіти самі боги. Але оце…

Тиріон схилив голову набік і подарував майстрові довгий погляд своїх різнобарвних очей.

— Як мені вас називати, майстре-зброяре?

— Заллореон, прошу пана. З ласки пана Правиці, я можу скувати їм обладунка, який личитиме їхньому домові й високому урядові.

Інші двоє майстрів скривилися з відрази, але Заллореон сунув навпростець, не зважаючи.

— Гадаю, найкращою буде латна броня з лускою. Луску визолотимо, наче сонце, а лати вкриємо поливою темного ланістерівського кармазину. Для шолома пропоную гемонську голову з високими золотими рогами. Коли ви їхатимете на чолі війська в бій, вороги кидатимуться навсібіч з жаху.

«Рогатий дідько, еге ж», майнула в Тиріона сердита думка, «саме такого прізвиська мені ще не вистачало».

— Майстре Заллореоне, віднині я вирішив очолювати битви не з сідла, а з цього крісла. Мені потрібні ланки, а не роги для лихого дідька. Поясню вам суть справи іншими словами: або ви куєте ланцюги, або їх надягають на вас. Вибір за вами.

Він підвівся і вийшов геть, навіть не озирнувшись.

Біля воріт з ношами та супроводом з кінних Чорних Вух чекав Брон.

— Сам знаєш, куди, — наказав йому Тиріон і скористався його допомогою, щоб влізти до ношів. Тиріон робив усе, що в його силі, аби подолати голод у місті: приставив кількасот тесль будувати рибальські байдаки замість метавок, дозволив полювати у королівській пущі кожному сміливцю, який наважиться перетнути річку, навіть вислав золотокирейників на захід та південь на заготівлю харчу та хуражу — але все одно бачив з усіх боків очі, повні докору. Запони ношів давали йому захист і спочинок від поглядів голодного міста, а заразом і можливість поміркувати.

Поки вони ледве повзли звивистим Присмерковим проїздом донизу, до підніжжя Аегонового пагорба, Тиріон розмірковував про вранішні події. Сестричка за своєю люттю прогавила справжній зміст листа Станіса Баратеона. Без доказів його звинувачення не мали жодної сили; головне в листі було те, що він оголосив себе королем. І що тепер на це скаже Ренлі? Залізний Трон замалий, аби вони всілися на нього обоє.

Тиріон ліниво відсунув запону на кілька вершків, щоб визирнути на вулицю. По обидва боки їхали Чорні Вуха, розгойдуючи зловісним намистом на шиях, а Брон рухався попереду, аби розганяти людей з дороги. Тиріон роздивлявся перехожих, а тоді почав грати з собою в невеличку гру: пробував відрізнити споглядачів від решти натовпу. І вирішив, що ті, які з виду найпідозріліші, швидше за все невинні. «Берегтися треба якраз тих, які на вигляд невинні.»

Кінцева мета подорожі лежала аж за пагорбом Раеніс, а по вулицях блукав добрячий натовп. Майже година пройшла, поки ноші гойднулися і зупинилися. Тиріон до того часу вже куняв, але по зупинці швидко прокинувся, протер очі й з допомогою Брона вийшов з ношів.

Будинок мав два поверхи — нижній з каменю, верхній з колод. З одного кута будівлі здіймалася невеличка кругла вежка. Багато вікон були забрані шибками свинцевого скла. Над дверима гойдався візерунчастий кулястий ліхтар з визолоченого металу і червоного скла.