— Ти ба, бурдей, — мовив Брон. — Навіщо тобі сюди?

— Як гадаєш, навіщо люди ходять до бурдеїв?

Найманець зареготав.

— Тобі не досить Шаї, абощо?

— Як на табірну дівку, вона нічогенька, та ми ж більше не в таборі. Малі чоловічки мають велику хіть, а дівчатка тут, як я чув, годящі хоч би й для короля.

— А чи той король вже доріс до дівчаток?

— Та не для Джофрі. Для Роберта. Він до цього будинку вчащав.

«А може, й Джофрі вже доріс. Цікава думка, до речі.»

— Якщо ви з Чорними Вухами бажаєте розважитися, не соромтеся. Щоправда, в Чатаї дівчатка коштують чимало. Отам по вулиці заклади дешевші. Залиш тут одного, хто знатиме, де ви, коли я вирішу повернутися.

Брон кивнув.

— Гаразд.

Чорні Вуха тим часом вишкірялися трохи не на кутні.

Всередині його стрічала висока жінка у струменях шовку. Вона мала шкіру чорного дерева і сандалові очі.

— Мене звати Чатая, — глибоко вклонилася вона. — А вас…

— Давай-но позбавимося звички до імен. Імена — вони небезпечні.

Повітря пахкотіло заморськими прянощами, підлогу під ногами прикрашала мозаїка, що зображувала переплетені у пристрасті жіночі тіла.

— Приємний в тебе заклад.

— Я немало трудилася, аби його таким зробити. Щаслива потішити пана Правицю. — Голос в неї плинув, мов рідкий бурштин, і переливався вимовою далеких Літніх островів.

— Титули не надто безпечніші за імена, — попередив Тиріон. — Ану ж покажи мені кілька своїх дівчаток.

— Матиму за велику насолоду. Ви побачите, що вони такі ж приязні, як і гарні, ще й розуміються на всіх мистецтвах кохання.

Вона пурхнула з місця, змусивши Тиріона поспіхом шкутильгати слідом на ногах, вдвічі коротших за її.

Сховавшись за візерунчастою мирійською ширмою з вирізаними на ній квітами, чудернацькими істотами та замріяними дівчатами, вони визирнули до загальної зали, самі лишившись непоміченими. Там якийсь старий грав на козі жвавої пісні; у стінній западині, викладеній подушками, п’яний тирошієць із ліловою бородою гойдав на коліні соковиту молоду дівчину: він розшнурував їй стан сукні та лив з келиха їй на груди тоненький струмочок вина, щоб потім злизати. Двоє інших дівчат грали в черепки коло вікна зі свинцевими шибками. Одна була вкрита ластовинням, а в медовому волоссі мала ланцюжок з блакитних квіток. В іншої була гладка та чорна, мов вилощений гагат, шкіра, великі чорні очі, маленькі гострі груди. Обидві вдяглися у легкий вільний шовк, схоплений на станах пасками-намистами. Сонячне світло, що падало на них крізь кольорове скло, вимальовувало чарівні юні тіла під тонкою тканиною; від самого видовища Тиріонові щось заворушилося між ніг.

— Насмілюся запропонувати темношкіру, — мовила Чатая.

— Чи не замолода вона?

— Шістнадцять років, ласкавий пане.

«Саме для Джофрі», подумав він, згадавши сказане Броном. Його перша була ще молодша. Тиріон пам’ятав, як вона соромилася, коли він вперше задер їй сукню над головою. Довге чорне волосся, блакитні очі, в яких можна потонути… і він потонув. «Стільки часу минуло. Який же ти вбогий недоумок, карлику.»

— Чи не з твоїх вона, часом, рідних островів, та дівчина?

— Її кров — то справді кров літа, пане, але дочка моя народилася вже тут, у Король-Березі.

Напевне, здивування відбилося в нього на обличчі, бо Чатая хутко продовжила:

— Мій народ вірить, що в постільному будинку немає ніякого сорому. На Літніх островах високо поціновують тих, хто вміє дарувати насолоду. Багато юнаків та дівчат шляхетних родів кілька років після розквіту віддають себе службі на славу богів.

— А боги ж тут до чого?

— Боги створили не тільки наші душі, але й тіла, чи не так? Вони дали нам голоси, аби ми вклонялися їм піснею. Вони дали нам руки, аби ми будували їм храми. І так само вони дали нам тілесні бажання, аби ми парувалися і служили богам у такий спосіб.

— Нагадай, щоб я переповів твої слова верховному септонові, — зазначив Тиріон. — Якщо мені дозволять молитися прутнем, то свята Седмиця не матиме відданішого вірянина.

І майнув рукою.

— Гаразд, радо прийму твою пропозицію.

— Я покличу доньку. Ходімо.

Дівчина зустріла їх унизу сходів. Вища за Шаю, але не така висока, як її мати, вона мусила стати на коліна, щоб Тиріон її поцілував.

— Мене звати Алаяйя, — мовила вона з найлегшим слідом вимови своєї матері. — Ходімо, пане мій.

Вона взяла його за руку і повела нагору двома прогонами сходів, а тоді довгим коридором. Тут з-за одних дверей чулися зітхання та скрики насолоди, а з-за інших — хихотіння та шепіт. Тиріонова міць щільно притиснулася до поворозок на штанях. «Дещо принизливо», подумав він, шкутильгаючи за Алаяйєю ще вище сходами, до покоїв у башті. Там були одні двері, які дівчина зачинила, щойно вони увійшли. Всередині знайшлося велике ліжко під навісом, висока шафа з різьбленими картинами кохання, вузьке вікно зі свинцевим склом у шибці з червоних та жовтих дзвінкових клітин.

— Ти дуже гарна, Алаяйє, — мовив до неї Тиріон, коли вони лишилися наодинці. — Від голови до п’ят кожна твоя рисочка надзвичайно чарівна. Але зараз мене цікавить тільки твій язик.

— Ласкавий пан упевниться, що язиком я володію майстерно. Ще дівчинкою я взнала, коли ним слід працювати, а коли — тримати на припоні.

— Велика втіха для мене, — посміхнувся Тиріон. — То що робитимемо? Чи немає в тебе якихось думок?

— Є, — відповіла вона. — Хай ласкавий пан відчинить шафу і знайде там те, що шукає.

Тиріон поцілував їй руку і заліз до порожньої шафи. Алаяйя зачинила двері за ним, а він намацав задню стінку, відчув, як вона їде під пальцями, і відштовхнув убік. Позаду стіни було чорне провалля, але він пошукав і знайшов щось металеве. Рука вхопилася за щабель драбини; ногою він знайшов ще один і почав злазити. Добряче під рівнем вулиці йому відкрився похилий підземний хід, де і знайшовся Варис зі свічкою в руці.

Варис анітрохи не скидався на себе самого. Обличчя у рубцях, чорна порость бороди під шоломцем зі шпичкою, кольчуга на каптані вареної шкіри, ніж та тесак при боці.

— Чи задовольнила вас Чатая, пане мій?

— Так задовольнила, що в голову аж лізе думка, чи не занадто, — визнав Тиріон. — Ви певні, що на неї можна покластися?

— У цьому підлому й зрадливому світі я не певний геть нічого, пане мій. Та принаймні Чатая не має причин любити королеву і знає, що саме вам їй слід дякувати за позбавлення від Аллара Дима. То ходімо?

І він вирушив проходом геть.

«Навіть ходу собі змінив», помітив Тиріон. А замість лаванди від Вариса тхнуло кислим вином та часником.

— Мені до вподоби ваше нове вбрання, — мовив Тиріон, крокуючи слідом.

— Моя служба не дозволяє виїжджати вулицями у шовках посеред пишного загону лицарів. Тому, залишаючи замок, я вдягаю щось доречніше, і мені вдається прожити довше, аби служити вам.

— Шкіра вам до лиця. Вдягніть оце на наступне засідання ради.

— Ваша сестра цього не схвалить, пане мій.

— Моя сестра напудить під себе. — Він посміхнувся у темряві. — Не бачу жодних ознак, що за мною скрадаються її шпигуни.

— Мені приємно це чути, ласкавий пане. Деякі з наймитів вашої сестри одночасно служать мені, про що їй невідомо. А мені нестерпна сама думка, що вони б опустилися до того, аби дати себе помітити.

— А мені радше нестерпно думати, що я даремно пролазив крізь ту шафу і терпів пекельні муки невтамованої хіті.

— О ні, далеко не даремно, — запевнив Варис. — Вони знають, що ви тут. Чи насмілиться хтось увійти до закладу Чатаї під виглядом відвідувача — цього я не скажу, але незмінно вважаю за краще перепильнувати, ніж недопильнувати.

— Як це так вийшло, що в бурдеї є таємний вхід?

— Хід прокопали для іншого Правиці Короля, чия честь не дозволяла йому заходити до подібного закладу відкрито. Чатая ревно берегла таємницю існування цього шляху.

— І все ж ви про нього дізналися.

— Маленькі пташечки літають багатьма темними ходами. Обережно, тут круті сходинки.