— Перепрошую, герр офіцір! У мене знову запаморочилося в голові. Бачили б ви її в одязі Єви...

Вони повернулися знову в кабінет капітана. Дубль мовчки вказав на стілець пастору і той сів. Попросивши вибачення, капітан вийшов на хвилину й причинивши за собою щільно двері, звернувся до сержанта Ягідки, який стояв як вкопаний біля кабінету свого начальника:

— Я вам, сержанте, виношу догану. Поки що усну. Наказую відпустити Феррарі, та не забудьте попросити вибачення в неї за свою невдалу витівку з затриманням, від мого імені і від усіх нас... І навіть за лейтенанта Хорта...

— Але пане капітан!..

— Ви мене чули, сержанте? — грізно глянув капітан Дубль. — Ви бачили в неї на сукні золотого жучка?

— Достеменно так, пане капітан!

— Це подарунок лейтенанта Хорта з Одеси своїй нареченій. Так, це його наречена Надя, а не Люба. Це вона не встигла на поїзд, який мав відходити з нашого вокзалу до Одеси в дев'ятнадцять тридцять. Це фірмовий потяг «Чорноморець». Чи ви й цього на його фірмових вагонах не помітили, сержанте?

— Помітив, пане капітан!

— Тож якого біса ви тримаєте наречену — можливо майбутню дружину лейтенанта Хорта?.. Можна сказати, нашого майбутнього колеги... Вона ж йому так хотіла сказати... Сказати те слово, про яке він скільки днів і ночей мріяв... Негайно відпустіть!.. Посадіть її у моє авто і відвезіть додому. Передайте їй вітання і скажіть, що я з лейтенантом Хортом зв'яжусь і все поясню. Хай не хвилюється. Виконуйте!..

— Єсть! — хвацько відкозиряв сержант Ягідка і миттю щез у проймі напівпідвальних дверей...

— У мене до вас буквально кілька слів, ваша святість, — зайшовши до кабінету, звернувся капітан до незвичного гостя і в незвичний для себе спосіб та присовуючи до пастора ближче свій стілець. — Ми зараз негайно накриємо всю групу. Я вже надав наказ сержантові Квочці доставити сюди всіх чотирьох шахраїв...

— Чотирьох? — схвильовано запитав пастор. — Ах так, цілком можливо! Їх таки, мабуть, там четверо. Правда, четвертий не з'являвся в кімнаті, але я постійно відчував його присутність у сусідній кімнаті...

— Ви мені детальніше тепер можете описати, що ж з вами сталося і як? І де ви ту драматичну добу перебували? Вас шантажували, залякували, били?..

— О, ні! Не били... Погрожували... Але не били... Перепрошую, здебільшого просили... Я заявив, що у мене, перепрошую, піст... Вони питали... Питала власне пані Юлія... І не сміялася... Мовляв, якщо у вас, батюшко, піст... На це я відповідав, що не батюшка, а австрійський пастор. Ні в якому разі не московський батюшка... Вона сміялася й казала, що їй все одно... А далі допитувалась: «Якщо у вас піст, то чи можна тим, хто не поститься їсти нескоромне?» Я відповідав, що то є великий гріх... «А якщо ми атеїсти? — питала ота Феррарі. — Якщо нас так виховала совєтська влада й марксизм- ленінізм...» Вони безсоромно сміялися... Обидві, перепрошую. При цьому перебували, перепрошую, в чому мама їх народила...

— Що ж було потім?

— Ви мене, перепрошую, змушуєте розповідати про те, що я тяжко пережив...

— Ваша святість!..

Пасторові, очевидно, подобалося таке звернення капітана Дубля, і він не заперечував.

— Ваша святість, але для загального добра. Для вашої справи. Ми маємо їм висунути звинувачення. Ми зовсім не знаємо, для чого ці люди затримували іноземців, що вони з ними роблять і чому ці іноземці мовчать... Не подають скарги в міліцію...

— Пане капітане... А як ото таке скажеш?.. Як то воно зовні виглядатиме? Ну, як би вам про це сказати?.. Благопристойніше... Це було насильство... Вони затягують вас насильницьким чи заманливим методом в те лігво... Вони його, перепрошую, називають «театром чотирьох». «Європа-блюз»... Стверджували, що матиму втіху і задоволення. Вони спочатку, перепрошую, купають вас у ванні... Можна було, звичайно, відмовитися, але вони заявляють, що ванна вам уже приготовлена і це входить в рахунок. Вони проводять медобстеження... Пані Юлія є лікар. Саме вона оглядає. Тоді після ванни вам подають білий махровий халат, шапочку, капці... На ваш вибір зубна паста, парфюми, дезодорант... Усе, як в кращих австрійських готелях... Потім... Я перепрошую, потім вас запрошують до сніданку... То, я вам скажу, є вишуканий стіл... Банани, ананаси, трускавки (по-вашому суниці)... Ікра різна... Є царська риба, різноманітні салати, соуси, тістечка, морозиво, кава... Вишукані напої... То є як у дорогих ресторанах... Вас обслуговують, перепрошую, у чотири руки. Пані Юлія каже, що Монте-Карло і Ніцца можуть відпочивати... Що то означає, я не знаю... Пані Люда говорить, що їм заздрить навіть президент Клінтон... То я не можу стверджувати чи пан президент США був там... То є напевно самореклама... Ходять вони лише в коротеньких фартушках, одягнених на голе тіло, що прикривали сороміцьке місце, і все то подають на дуже файно розмальованих тацях... Чорних з червоним і зеленим... То є петриківський розпис, я вам скажу, — пастор попросив води. Капітан Дубль подав пасторові склянку популярної мінеральної води «Миргородська».

— Знаєте, пече з учорашнього дня... Вони щось у воду додають... А потім примусили мене ще й випити... Я їх запитав: «Пані Юліє, — кажу, — ви мене за ці шилінги не вб'єте? Може я вам віддам шилінги, а ви мене відпустите?» А вона у відповідь, посміхаючись: «Ми не грабіжники якісь і ні в кого не заробленої копійки не беремо. Ми хочемо, щоб ви, вперше приїхавши в Україну, трохи відпочили, розважилися. Запам'ятали, що ми не якась там дика країна. Ми є Європа... У нас такі традиції і ми дуже гостинний народ. Ми бідні, бо дуже багаті». Вона сміялася мені прямо у вічі. Вона постійно підкреслювала, що то не є Центральна Африка, а Центральна Європа і наголошувала: «У нас, перепрошую, канібальства нема... Убивств також. Ми надаємо лише солодке задоволення»...

— І що ж далі?

— Далі, коли я вже випив і мені почало наморочитися в голові, вони поклали мене в ліжко... Та я, перепрошую, ще міг опиратися, бо мав сили... Вони казали, що то обов'язково входить у їхній прейскурант і шилінги за це дійство все одно вирахують... Феррарі стверджувала: «Так що, батюшко, ліпше скоритися...» Вони мене знов обізвали батюшкою... Мені це московське звернення в печінках, шляк би їх трафив!.. То дуже мені не сподобалося, і я сказав, що рішуче протестую... Вони тоді почали до мене звертатися шанобливіше, як ви, герр офіцір: «Ваша святість!..» І я дещо заспокоївся. Але в ліжко лягати не погодився. Тоді Феррарі мене запитала, що було несподівано: «Ви імпотент чи алкоголік?» Я дивився їй прямо в великі її й лупаті очі, а проте вона не сміялася... Тож змушений був відповісти, що я імпотент, аби хоч якось від них відкараскатись. Та вона сказала, що ця обставина для них також вельми цікава, і вони можуть мені допомогти перебороти імпотенцію. І тут у ту гидотну гру вступила лікар Юлія... Вона мені сказала, що мають випробувати ефективний «живий журнал» і цим перевірять, чи я насправді імпотент... Перепрошую, але дайте мені ще води! — звернувся пастор до капітана. Дубль подав склянку з мінералкою, і австрієць випив залпом. Але навідріз відмовився продовжувати свою розповідь...

— Я вас дуже прошу! — спробував капітан Дубль умовити пастора.

— Ви їх нині затримаєте, тож ліпше розпитаєте у когось із них... Я перепрошую, але розповідати про ту гидь у мене язик не повертається...

— Ваша святість, якщо ми не будемо знати всієї правди про їхні діяння, то вони так і не зізнаються. Адже жодній нашій людині так і не вдалося проникнути в їхнє лігвисько...

— О, так! Вони дуже хитрі... То є лисиці! У них є талановитий режисер. То є Борис. Це найцинічніший фантазер! То є талант. Нереалізований ... Йому і ставити п'єси, кіно, а він...

— Ваша святість...

— Я мушу розповідати все?

— Так, ваша святість, — підлив єлею капітан Дубль.

— Я перепрошую, але вони мені показували той мерзенний «живий кіножурнал». Пані Юлія викликала Захарія, чорного як циган і на моїх очах роздягла його, а Феррарі в свою чергу демонструвала своє гріховне тіло. Потім... Потім вони вживали мильний порошок...