— Усе гаразд, — мовив пастор, коли вони переступили поріг номера готелю. — Ми приїхали з місією миру і дружби... Сестри низько кланяються вам...
Капітан довго й терпляче слухав сповідь пастора і мовчав. Він знав, що люди, які потрапляють у такі екстремальні умови, намагаються виговоритися після стресу й навіть виправдатися в чомусь... Правда, в деталі і уточнення він не вдавався.
— Ви можете мені довіритися?
— З мене того, що я пережив, досить, — мовив пастор махнувши рукою й скрушно киваючи сивою головою.
— Це був рай?
— Навпаки, це було справжнє пекло! — ледь не закричав священик. — Ви з мене, мабуть, глузуєте, герр офіцір.
— Ніскільки, але я волів би знати деякі подробиці...
— Ніяких подробиць я вам не розповім...
— Вас били, погрожували, катували?.. Я хотів би оглянути ваші руки. Оголіть, будь ласка, ваші руки вище ліктя...
— Навіщо?
— Вас не штрикали, не робили ніяких ін'єкцій?
— Ні, в мене все гаразд. Просто мені насильно, мабуть, забагато залили вина чи горілки... А я ж зовсім не п'ю...
— Чи вам щось у склянку домішували?
— А хіба вони мені в цьому зізнавалися? Вони лише казали, щоб я нічого не боявся... Щоб був спокійний, як на сповіді... Вони блазнювали... Казали, є в них діва Марія, якій кортить від мене зачати... Я вам більше нічого не скажу! Я й так сказав забагато!.. Я сі прошусь негайно до Відня! Того мені Києва задосить, де я довго не був і ще довго до нього ся не спішитиму. Я вас прошу, герр офіцір... Скільки хочете, дам вам шилінгів. Мені зовсім не жалко. Слава Господу, вони хоч у цьому були люди чесні і взяли за послугу... Я вам віддам усі до одного шилінги і дуже прошу відвезти мене до аеропорту. І я буду вже за півтори години у Відні... Це був другий Чорнобиль... Можете мені повірити...
Капітан Дубль дивився на пастора і не знав, що йому робити: сміятися чи поспівчувати. Пастор безперечно викликав у нього співчуття, але як тільки капітан уявляв собі голого святенника-пастора перед двома «євами», його мимоволі розбирав сміх.
— Вам то напевно смішно, герр офіцір... Чи не так? І ви про те неподобство щось таки знаєте, але нічого не робите... А мені то є мука... Кара Господня... Господи, за що мене так? За які такі гріхи?..
«Ви пізнали неймовірні тимчасові земні радощі», — так і кортіло сказати капітанові, але він стримався, аби тільки не наражатися на міжнародний скандал.
Він спробував було заспокоїти пастора і запевнив, що не сьогодні-завтра вони затримають шахраїв-здирників. Капітан з хвилини на хвилину чекав добрих вістей від сержанта Ягідки, який чергував на залізничному вокзалі. І Ягідка не забарився. Він урочисто повідомив, що на вокзалі затримав міс Феррарі власною персоною, і вона зараз спокійнісінько сидить у міліцейському «уазику» й нахабно усміхається, стверджуючи, що буде розмовляти тільки з капітаном Дублем.
— Так і каже?
— Саме так, пане капітан! — відрапортував сержант по телефону.
— Гаразд, везіть до відділку й чекайте на мене, — наказав капітан і, поклавши слухавку, глянув на пастора. «Даму "вашого" серця затримано», — висіло в нього на кінчику язика, але він повідомив по-іншому:
— Ми її піймали, пане пасторе!
— Слава тобі Господи!.. Горіти їй в гієні вогненній...
— Ви б хотіли її бачити?
— Якщо ваша ласка, тільки одним оком... Я б хотів її наставити на путь істинну... Це мій святий обов'язок...
Спускаючись ліфтом з дванадцятого поверху, капітан Дубль був уже не радий, що одягнув форму, бо відчував, як пронизують його десятки пар очей іноземців і очевидно вкрай здивовані та спантеличені тією обставиною, що він робить у компанії з пастором-іноземцем. Коли вони наблизилися до міліцейської машини, з автобуса-«Мерседеса» повисовувалися з віконець ледь не всі пасажири.
— У нас, герр офіцір, коли йдуть на подібну операцію поліцаї, форму, перепрошую, не одягають...
— У нас також! — різко відповів капітан. — Але я не на операції. Я прибув до вас як офіційна особа, щоб принести вам наші співчуття, а також висловити свої вибачення...
Пастор, поклавши Біблію на свої гострі коліна, що стирчали з-під сутани з чорного ситцю, не сказав у відповідь нічого. До відділку приїхали за сім хвилин. На подвір'ї відділку міліції, почуваючи себе героєм дня, стояв гордий з хвацько закрученими вусами сержант Ягідка і сяяв обличчям, як новий срібний п'ятак. Йому хотілося, аби всі бачили тут, у відділку, як капітан Дубль потисне руку й урочисто поздоровить з успішно завершеною операцією. Сержант повів бровою, потім скосив свої карі очі на вікна другого поверху, оповиті зелено-багряним, як восени плющем і не побачив жодної зацікавленої пики його побратимів. Капітан і справді підійшов до сержанта Ягідки, потиснувши мовчки йому руку. Згодом запитав:
— Де вона?
— В камері номер тринадцять!
— Як це вам, сержанте, вдалося?
— Дуже просто! Я побачив, як вона запізнювалася на поїзд. Вибігла на перон, комусь помахала квітами, що купила в переході. Поки чекала на здачу, поїзд — тю-тю!.. Коли поверталась, я її й затримав. Вона навіть не пручалася. Тільки заплакала і сказала спересердя: «Тільки вас тут не вистачало! Я ж йому мала сказати все...» «А ти скажи нам!» «Дзузьки!» — і тицьнула мені, щоб ви думали? — дулю! І це при виконанні службових обов'язків... Образа честі мундира!..
— Гаразд, гаразд. О котрій годині це трапилося?
— О 19 годині 30 хвилин за київським часом, пане капітан!
— Тоді все зрозуміло, сержанте, — капітан навіть не потиснув руки і повернувся до пастора, запитуючи: — Ви б хотіли поговорити з Феррарі?
— Її прізвище Феррарі? — здивувався пастор.
— Так, отче, якщо сержант Ягідка не помилився.
— Так вона італійка?
— Не зовсім. У неї дід був італійцем, а вона вже українка, правда, з італійськими очима. Так ви бажаєте з нею поспілкуватися? — перепитав капітан.
— Перепрошую, герр офіцір... Ні, ні... Я вже на неї надивився... Хіба що одним оком, — розгублено мовив нещасний пастор.
«Там якраз і вийде одним оком», — усміхнувся подумки капітан, згадавши одне-єдине вічко в сталевих дверях тринадцятої камери, а вголос запитав:
— А ви її зможете впізнати?
— О, звичайно... Звичайно... Я її запам'ятав на все життя. Її і пані... Перепрошую, ну ту, що звати Юля...
— Юля?!
— Так, герр офіцір!.. Блондинка Юля... Неперевершена краса і така ницість... А ту, яку ви назвали Феррарі, звати Люда...
— Там ще хтось був?
— Двоє чоловіків...
— Ви б могли і їх назвати?
— Прошу, герр офіцір... Одного звали начебто Борисом, а іншого — Захарієм. Так, то був Захар...
— Гм, — капітан аж зупинився на порозі і глянув уважно на пастора, обмацуючи своїм чіпким поглядом згори донизу. — Цікаво! Чому ж ви мені одразу не сказали?
— О, герр офіцір, так ви мене про їхні імена й не питали... А потім... Ніхто ж з них не був затриманий і я, перепрошую, боявся... Вони так і без жартів попередили: «Будеш патякати, ми тебе й у "Либеді" чи Відні дістанемо...»
— Отже, ви згадали їхні імена: Борис, Люда, Юля, Захар... Так от звідки дивна назва притону — «Європа-блюз»!.. Ось воно!.. Театр чотирьох акторів! — розмірковував уголос капітан Дубль...
Опустившись у напівпідвальне приміщення, де знаходилися камери попереднього ув'язнення, капітан, сержант Ягідка і пастор зупинилися біля масивних металевих дверей, пофарбованих у білий колір, з закритим наглухо вічком. Дубль наказав відкрити вічко. Сержант Ягідка негайно виконав наказ і попросив пастора підійти ближче, щоб той подивився у вічко. Святий отець статечно підійшов і припав до отвору. Наче прикипів... Нарешті неохоче відірвав свій погляд і ствердно ледь не вигукнув:
— Вона! Грішниця!.. Людмила... Боже, а яке воно, на перший погляд, невинне ягнятко!.. Проте якою вона фурією була там... Прости і не згріши, Господи!..
— Треба казати: «Прости і помилуй, Господи», — м'яко поправив капітан Дубль пастора.
