– Пупрікс, якщо ти пошкодуєш для мене своїх мільярдів, ти мене ніколи більше не побачиш у твоєму дерев'яному ліжку. Навіть у тому випадку, коли б на ньому одночасно спали мадам Помпадур і мадам Ментенон. А ти його придбав за три мільйони доларів. Поклянись мені, що моє бажання – це твоє бажання.

– Клянуся, Челсі, але дозволь...

– Не дозволю, поки ти не вислухаєш мене...

– Я тебе слухаю, Челсі. – Він припадає своїми губами до неї, але вона грубо його відштовхує:

– Ти так ніколи не взнаєш мого бажання.

І Пупрікс переставляє свої губи на інші частини її тіла.

– Ти повинен винищити усіх блощиць і бліх, які тільки є в світі. Оголоси їм війну, Пупрікс. І замов про це шикарний фільм. Тільки після появи такого фільму я знову тебе кохатиму, як і раніше.

Пупрікс клянеться, кличе до себе одягненого в ліврею лакея і наказує йому викликати вченого. І кількох продюсерів, операторів і кращих акторів Голлівуду.

Вчений здійснює певні експерименти. Пупрікс не жаліє для цього своїх мільйонів. Готується до війни віку.

Цей фільм незабаром вийде на екрани США; якщо кому вдасться його побачити, то знайте, що на авторство я не претендую. У мене таких сюжетів хоч греблю через Гудзон гати.

Даруйте, що мимохіть відірвав увагу від сцени в «Метрополітен-опері». Там якраз те, чого в нас не побачиш. Якийсь негр душить білу бестію, і це не дуже подобається присутнім. Вони пробудились зі сну, і відчуття таке, що хтось не стримається і ось-ось пальне по сцені з кольта. На щастя, артисти щезають за кулісами, й тільки це їх рятує від кулі фанатика.

Потім з'являється інший тип невідомо якого походження. Про це чомусь не повідомляють. Штани до колін. Литки – в білих панталонах чи в крагах. Черевики не то парусинові, не то з грубого домотканого полотна. За поясом – два пістолі, але з усього видно, що будь-коли може перейти на кольти чи нагани. Бо таким його пістолем навіть шапки не зіб'єш з того, хто сидить у шостому ярусі і щось вигукує. Типу «Браво!», «Біс!».

Услід за ним вийшов якийсь дивак тільки з кинджалом. Сам білий, а одяг чорний, як у ватіканського монаха. Той, що в панталонах, почав кричати на того, що в сутані. Але цьому, що в сутані, гальки до рота не клади – виплюне. Він як загорлав, так у того й тюрбан з голови злетів. У залі навіть в останніх рядах попрокидалися і з переляку зірвалися з місця, а тоді отямились, вдали, що все зрозуміли, і, стоячи, почали аплодувати. Бачачи цю публіку, думав, хто з них більші артисти: ті, що на сцені, чи ті, що в залі.

Вирішити цієї проблеми не встиг, бо вискочив третій, з булавою. І так загорлав, що тим двом не було чого робити на сцені, і вони кудись тихцем щезли. Джентльмен з булавою вигукував речитативи доти, поки не збудив якусь дівицю, котра спросоння вискочила на освітлену сцену і, хоч крикун з булавою стояв напроти неї, вдавала, що прислухається, звідки до неї долітає його могутній голос. Мабуть, таки ще не прокинулась як слід. Бо так його й не помітила, доки він не обернувся і не схопив її за руки – для цього йому лишилося тільки притиснути її до грудей і заспівати разом. Це у них дуетом називається. Та так радісно виводять, ніби тисячі літ не бачились. Хоча всьому світові відомо, що стільки ніхто, окрім Вічного Жида, не живе. Але він десь вештається по світу і хоч як просить у всевишнього смерті, той йому не посилає. Дивак – Вічний Жид. Прибився б на Бродвей о першій годині ночі. І якщо вже так хоче смерті, не дав би котромусь вимагачеві двадцяти рекомендованих комісаром поліції доларів, і той би сам його кокнув, не посміхнувшись. А коли дізнався б, що у Вічного Жида ще й страховий поліс є на певну суму, то перемолов би його так, що і всевишній не міг би знайти.

Наприкінці повискакували цілим гуртом зі старовинною зброєю в руках. Цього разу, мабуть, Метрополітен-музей пограбували. Але від тієї зброї й цього разу ніякої користі. Ніхто, як і тоді, не зітнув нікому голови, не бабахнув у груди. Суцільний обман мільйонерів.

Сьогодні ця зброя тільки для музею. В Америці тепер продається найсучасніша. За гроші ви тут можете танка купити, поставити його біля своїх воріт і час від часу наводити жерло гармати то на одне вікно сусіда, то на друге. І так, доки він не вискочить на хмарочос. Можна й атомну бомбу придбати й висадити в повітря сусіда разом з хмарочосом і всім тим, чим Нью-Йорк сьогодні хизується перед цілим світом.

У тих, що сиділи в залі, одяг значно багатший, ніж у тих, що на сцені. Ті, що на сцені, просто жебраки. З великої літери.

Особливо жінки поважного віку. Чим старіша жінка, тим пишніше, багатше вбрання. Чим старіша, тим дорожче одяг. Диво якесь.

У залі душно, а в них на плечах горжетка чи манто, та ще таке, що хоч у гості до ескімосів їдь – не простудишся. А які шубки! Шубки з тих тваринок, які не встигли навіть потрапити до Червоної книги. У США, правда, Червоної книги не визнають, вони давно завели свою і називають її чомусь Білою.

Дами всі в діамантах, серпантині. А золота... Золота стільки, що якби копнути глибше, то в кожної, певен, персональний Клондайк.

А ті, що на сцені.. В заключному акті повиходили, як манхеттенські жебраки. Начебто їх хтось за лаштунками пороздягав. Саме лахміття на них. Як зчинили галас. Один не встиг кінчити, інший підхопив. Після цього вже нічого не зрозумієш. Скільки не намагався щось збагнути, – не вдалося. Крик чув, музику чув. А от слів розібрати не міг.

То хіба можна це порівняти з фільмами про Джеймса Бонда? Там усе як на шаховій дошці. А тут? Скільки не намагайся – не здогадаєшся, чому це мистецтво вічне, а те таке тимчасове. Отже, Джеймс Бонд – це вам не Гоген. Гогена треба розуміти, а Джеймс Бонд сам тобі в душу влазить. Сиди, дивись, пережовуй і ковтай. Спецінтелекту для цього не вимагається. Тут чим дурніше, тим смішніше. Задум продюсерів благородний: показувати усе так, щоб і та, що вперше в кіно потрапила, все зрозуміла без слів. Оце мистецтво! А то: «Трубадури», «Дон-Жуани», «Фігаро», «Чарівні флейти», «Перстень Нібелунгів». Це ще сприймається. Перстень це завжди цікаво. А решта? «Сивільський цирульник», скажімо. На Бродвеї такі цирульники, що як поголять, то й мама рідна не впізнає. В будьякому фасоні. І ніякого після цього «Бал-маскараду» не треба.

Тут ще можуть піти на оперу «Аїда» або на «Роберта-диявола», але за умови: якщо вже пекло, то пекло, а якщо диявол, то диявол, щоб навіть чортам ночі страхітливими ввижалися. Тоді все – о'кей. І якщо по три долари за сеанс, тоді мільйон доларів у торбу товстосума.

Важко, безперечно, перелічити всі опери, яких я не чув і не бачив. Середній американець взагалі їх не слухає. Його сьогодні цікавлять здебільшого ігри, лото. «За три долари, – кричать йому з екранів телевізора, – можна стати мільйонером». На практиці це дуже просто. Берете квиточок, і вперед – на телестудію. А там ходить по сцені з цидулкою в руках аніматор і пропонує будь-кому з вас те чи інше питання. На перший погляд, таке ж просте, як сірник. Хто став першим президентом Америки? Відповіли. Маєте 500 доларів. А кого з президентів убили? Ще 500 доларів. Після цього ставка подвоюється. Нагнітається атмосфера. Шарики заходять за ролики. Бо вам поставили таке питання, що аж у носі закрутило. Начебто й відоме вам і начебто й ні. Ви уже виграли двічі і думаєте, чи не ризикнути ще. Звичайно, можете далі не грати: взяти тисячу доларів за п'ять хвилин – і ґудбай. Але ж людська натура не така: ніколи не зупиняється на досягнутому. Хочеться хапонути ще більше, але цього разу схоплюєте... облизня.

Люди інколи ходять в оперу (не всі – боронь боже), щоб показати, як вони люблять це синтетичне мистецтво, як закохані в нього. А коли потрапляють туди, то, як і належить у таких випадках, потроху дрімають або й просто сплять. Я дивився на отих одягнених у найбагатше вбрання дідусів і на їхніх дам, які теж колись знали, що таке юність, і мені було їх шкода. Не всіх, звісно, а тільки тих, хто так активно боровся зі сном. Щастя їхнє, що спинки крісел оббиті оксамитом і, клюнувши, об них не так легко розквасити носа.