Це я помітив, дивлячись на поліцейських. Вони весь час хвилювались, снували туди й сюди.

– І все це було зроблено без найменших втрат для музею з академічної точки зору, – закінчив Філіппе де Монтебелло. Я його не зрозумів. Просто такі академічні вислови, певне, не для мене. А ось щодо хвилювань, то це я, як людина емоційна, завжди близько до серця сприймаю.

Особливо напружена атмосфера запанувала в музеї, коли тут було влаштовано виставку «Шедеврів Дрездена», привезених з НДР. Поліція негайно сіла на коней, усіх бабусь-гідів, незважаючи на їхні наукові титули, замінили молодими й сильними джентльменами, котрі однаково блискуче володіли як прийомами карате, так і кон-фу.

Того ж 1978 року сюди з Єгипту привезли Тутанхамона. Я мав честь з ним зустрічатися в Києві, в Державному музеї українського мистецтва, де йому була надана честь бути виставленим. Адміністрації Метрополітен-музею під час приїзду Тутанхамона довелося не тільки похвилюватися, а й штат охорони збільшити майже втроє. Нью-Йорк буквально наводнився якимись підозрілими типами, котрих раніше тут, можна сказати, ніколи не зустрічали. Принаймні в районі розташування музею. Вони не спускали очей із «Мета», але всередину заходити не наважувались.

У 1980 році тут демонстрували, навіть коня. І публіка валом валила. Кожен бажав дізнатися, чи багато в нього спільного з американським мустангом, бо кінь був нетутешнім. Вів мав постійну прописку у Венеції, в соборі святого Марка. Кінь стояв, як вилитий з чистої бронзи, високо тримаючи голову, ніби знав собі ціну. Гід із гідною поваги гордістю сказала:

– Тому коневі ціни немає.

Потім ми дивилися «музей усередині музею». Грандіозне відкриття Америки. За рахунком – це третє. Якщо брати до уваги відкриття Амеріго Веспуччі.

Найбільше в цьому мікромузеї подобається музей Роберта Лермана. Нині вже покійного. Колись був банкіром, непогано заробляв, а в години дозвілля разом із батьком Філіпом (у цього одне «п») колекціонував різні предмети мистецтва XIV-XX століть, і в нього, мушу зауважити, непогано виходило. Чимало предметів старовини вони придбали на так званих «блошиних базарах» світу.

– Чи були вони в Одесі на знаменитому свого часу товчку? – запитав я. Гід знітилась й ухильно відповіла:

– Цього я точно стверджувати не можу.

Цікава деталь: як тільки ти зупиниш гіда в ту хвилину, коли вона набирає найбільшої швидкості, й запитаєш щось конкретне, неодмінно дістаєш одну й ту ж відповідь.

Так ось: той міні-музей перенесено в Метрополітен із 54-ї вулиці Вест. Для цього споруджено копію лерманівського особняка. Твори мистецтва виставлені в оригіналі. Вийшло вдало. Може, й не краще, як було в особняку, але свіжіше.

Перебуваючи в атмосфері нью-йоркського особняка початку ХХ століття, ми водночас насолоджувалися і картинами Ренуара, Енгра, Ель-Греко. В кімнаті Лермана, як наголошувала гід, завжди багатолюдно. І це ніколи не порушує інтимності, не заважає милуватися чарівністю стін.

При слові «інтимності» вона багатозначно глянула на мене, та я вдав, що ні про що не здогадався, і враз спрямував свій зір на «Арістотеля з бюстом Гомера».

Побували ми і в іншому крилі, де в купюрах лежить вісімнадцять мільйонів доларів, але мені побачити їх не вдалося. Там зібралося стільки американського люду, що можна було загубитися. А я собою, як Нельсон Рокфеллер (той, що загубився у Новій Гвінеї), ризикувати не міг. У тих краях він збирав рідкісні експонати серед народностей папуа, й кажуть, прихопив заодно божка якогось племені, і це для бізнесмена скінчилося трагічно. А може, він загинув від чогось іншого. Точно невідомо. Цей випадок вгамував пристрасті інших сміливців. Кажуть, бога бояться.

Я розглядав дерев'яні скульптури майстрів Африки, створені найпростішими інструментами у світі – зубами і язиком, але з яким художнім смаком! Не можна відвести очей од вирізаних з одного стовбура дванадцятиметрових тотемних стовпів у вигляді видовжених людських фігур, що стоять одна в одної на голові. Така композиція містила в задумі майстра якийсь зміст. Звичайно, все це потрібно бачити. Заради цього варто поїхати до Нью-Йорка. Словом, я був у захопленні. Звичайно, цим штампованим реченням не передаси відчуття зачарування. Та яким було моє здивування, коли на одній з цих дванадцятиметрових фігур, аж під самісінькою стелею Метрополітен-музею, раптом прочитав: «Тут був я. Вася з Конотопа».

Я онімів, не міг вимовити й слова. На мене війнуло таким рідним, що ледь утримався на ногах. Гід перехопила мій погляд, але не збагнула мого стану і сказала:

– Цього напису досі не розшифровано. І ніхто не знає, що він означає. Напис дуже древній, він є свідченням того, що вже в ті далекі часи дикі африканські племена Нової Гвінеї мали свою писемність.

Я не видав себе нічим. Тихо відійшов убік, як буває тихо відходять від нас рідні й знайомі. І заплакав. Мені стало не по собі. За себе й за Васю.

Пропускаючи кілька епох, стилей, я пройшов через «Китайський садок», подарований Вінсентом Астором. Хто такий Вінсент Астор, мені відповів один із відвідувачів Метрополітен:

– Я, сер, не знаю. З ним особисто не знайомий.

І я подумав, що цей відвідувач – наш товариш. Мабуть, з Києва. Таким тоном один одному вміють відповідати тільки новоспечені кияни. Вони відповідають завжди так, ніби їм повсякчас чогось не вистачає. Мабуть, культури. А те, що він сказав «сер», слід розуміти, як намагання не виглядати там білою вороною. Добре, що про Вінсента його не запитала одна з наших дам, а то б він ще не таке слово вставив.

Вдалося мені побувати і в світлиці Франціса У. Літтла, яку було збудовано за проектом Франка Ллойда Райта на початку нашого століття в Уейзаті, штат Міннесота. До неї не гріх прикласти означення грандіозна. Можливо, саме через це я ладен хоч зараз поміняти її на свою київську квартиру. Звичайно, за умови доставки її додому. За доставку й кожний метр додаткової площі оплачу гонораром за цю книжку, якщо його вистачить.

Далі ходити по цій імперії зібраних з усього світу скарбів я просто не міг. Боявся, що всього не запам'ятаю. Тому я занотував у своєму записнику кілька призабутих часом та історією імен і тільки тоді подався у так зване американське крило музею. У сад Чарльза Енгельгарда: Це єдине прізвище, яке мені знайоме ще з шкільної парти, правда, у дещо іншій транскрипції. Ну й ще тих громадян світу, яких я вніс у свій список. Їхні імена достойні стояти у книжці, палітурку якої прикрашатиме скромне ім'я автора.

Ось справжні прізвища людей, що подарували світові свої картини, а нью-йоркський Метрополітен їх закупив для себе. Даю імена за алфавітом, щоб нікого не образити. Кожний з них по-своєму оригінальний і для жодного з них у цьому скромному переліку прізвищ без абетки я не міг би визначити місця.

Отже: Боттічеллі, Гірландайо, Рафаєль, Тіціан, Тінторетто і Тьєполо. Усі з Італії.

Ван Дейк, Ван дер Вейден, Мемлінг, Босх, Брейгель і Рубенс – фламандська школа. Щоб не повторюватися, я їх перелічив у хронологічному порядку.

Дюрер, Кракнах-старший (молодшого не бачив, зате зустрів Молодшого Гольбейна) – всі з німців, малювали пречудово.

Іспанію репрезентували (не люблю цього слова, але слід сподіватися, що редактор книжки його замінить, якщо знайде точніше й краще, ніж представляли): Веласкес, Гойя, Ель-Греко, Пікассо і Сурбаран (останнє прізвище пишеться разом, без дефіса).

Слово Пікассо, як і Ренуар, мені теж подобається, але коли я це кажу вголос, мене легко запідозрити в нещирості.

Далі висіли картини видатних майстрів: Рембрандт (23 картини – видно, недосипав чоловік), Вермер і Ван-Гог (Гогена не бачив).

В авангарді англійської школи тут ішли – Гейнсборо і Тернер. Французи замикали галерею картинами, що належать пензлю Пуссена, Ватто, Буше, Фрагонара, Мане, Моне і Дега. Про Ренуара я мав нагоду висловитись. Вище.

На цьому мій список вичерпується. Якщо хтось лишився невдоволений, то в мене є ще один. Філадельфійський. Я його так назвав на честь школи-музею імені Алберта С. Барнса у Філадельфії. Я взяв той список, оглянувши всі кімнати на обох поверхах, де висіли бронзові таблички з вигравіюваними на них іменами людей, що мають заслуги перед людством і своїм народом. Вони, як і названі раніше, створюючи безсмертні полотна, завжди пам'ятали, кому служать і кому завдячують своїм народженням. Про смерть я не кажу. Не кожен народ за життя того чи іншого його генія міг створити йому комфорт чи хоча б не вкорочувати віку. Та це вже інша тема. Що ж до рекламованої в маленькому анонсі теми, то її, по можливості, розкрив. Більше мені нічого сказати. Це все, що я встиг запам'ятати і записати за гідом. Мої товариші (я їх не осуджую) записали ще менше або й зовсім нічого не записали, бо до того й не прагнули.