— Скоро ми тут зостанемося без лісів, як Португалія, — озивається Джон Вайз, — або як Гельголанд, де на весь острів росте одне єдине дерево, якщо ми не почнемо культивувати лісівництво. Модрина, ялина, всі дерева родини хвойних швидко зникають. Оце я читав доповідь лорда Каслтауна…
— Нумо їх рятувати, — уриває його Громадянин, — і велетенського ясена в Галвеї, і береста вождя у Кілдері на сорок футів обіймища і крона на цілий акр. Рятувати дерева Ірландії для потомних поколінь ірландців на мальовничих пагорбах Ейре, О!
— Європа дивиться на вас, — каже Ленеган.
Цвіт вищого світу всієї Європи і не тільки зібрався сьогодні, щоб привітати з вінчанням молодих шевальє Жана Вайза де Нолана, верховного головного доглядача Ірландських Національних Лісів з міс Ялинкою Шпильковою зі Шпилькової Долини. Леді Густа Гаїна, місіс Барбара Березняк, місіс Рубай Зруб, місіс Кора Козулля, міс Дороті Дровинна, місіс Клайд Копайм, місіс Ровен Роздрай, місіс Гелен Голіссіма, міс Вірджінія Веріпуп, міс Гледіс Гай, міс Олива Ловиос, міс Бланш Байрак, місіс Мод Мордикамін, міс Міра Моридуб, міс Прісцілла Прикотилло, міс Бі Даллебі, міс Грейс Гуляйполлі, міс О’Мімоза-сан{647}, міс Ретчел Роз-Кар’яка, нерозлучні подруги міс Ліліан Люпин і міс Віола Вербена, міс Таміла Тополія, місіс Кітті Кедрина, міс Мей Макітра, місіс Глоріана Глиця, місіс Ліана Лиз-О’Губ, місіс Арабелла Зумазвела і місіс Норма Ярок із Ярка, маєтку, отриманого від короля указом його величности, прикрашали церемонію своєю присутністю. Модель весільного вбрання нареченої вражала своєю довершеністю, воно було з зеленого мерсеризованого шовку на чохлі кольору сірого смерку з широким смарагдовим поясом і трьома воланами темнішого кольору, а для контрасту бретельками і виточками на стегнах барви жолудевої бронзи. Дружки нареченої, міс Модринка і міс Кедринка, обидві також із родини Шпилькових, сестри нареченої, явилися у вбраннях подібних барв, які їм дуже личили, вишуканий мотив рожевого кольору повторювався в смужках плісе і химерно виникав на нефритного кольору токах у формі блідо-коралових пір’їн чаплі. Сеньйор Енріке Флор, який сидів за органом, підтвердив свою прославлену майстерність і на додаток до музичних творів, передбачених весільним каноном, наприкінці церемонії заграв на органі мелодію відомої пісні «Лісники і лісничихи бережіть ліси від лиха» в цікавому новому аранжуванні. Коли щасливе молоде подружжя, отримавши з Ватикану благословення Святого Отця, виходило з церкви святого Фіакра у гаю, їх грайливо обсипали горіхами лісковими, буковими, лавровим листям, вербовими котиками, листям плюща, ягодами різака, гілочками омели і пагонами ялівцю. Містер і Місіс Вайз Нолан затишно проведуть свій медовий місяць у Чорному Лісі.
— І ми дивимося на Європу, — каже Громадянин. — Ми торгували з Іспанією, французами, фламандцями ще тоді, коли ці покручі були щенятами{648}, іспанські судна з барилами іспанського трунку пливли в Галвей, везли винний товар по винночервоному морю.
— І знову попливуть, — докидає Джо.
— За поміччю Пречистої Діви Марії попливуть знову, — проголошує Громадянин, ляскаючи себе по стегні. — Наші порожні порти знову заповняться суднами, Квінстаун, Кінсейл, Галвей, Блексод-бей, Вентрі, що в домені Керрі, Кіллібегс, третій завбільшки з усіх портів світу, цілий ліс щогл, судна фамілії Лінчів з Галвею, і Кавана О’Рейлі, і дублінських О’Кеннеді, а з графом Десмондом укладав угоду сам імператор Карл П’ятий. Авжеж попливуть, — запевняє він, — коли в море вийде перший ірландський лінкор під нашим прапором не з цією ненависною арфою Генріха Тюдора, а з нашим найстародавнішим прапором, прапором провінцій Десмонд і Томонд, з трьома золотими коронами на блакитному полі, що символізують трьох синів Мілезія.
І спорожняє свій кухоль до дна. Моуа[217]. Хвальби повні торби. От ми, так ми! Хвалиться, хвалиться, аж поки й звалиться. В Коннахті корови мають довгі роги. Хай би він спробував із своєю балаканиною вийти перед людьми у Шейнаголдені, де не зважується й носа свого показати, бо там уже давно на нього чигають Моллі Магвайри, щоб поквитатися за те, що він прибрав до своїх рук земельку орендаря, який попав у скруту.
— Чудово сказано, — озивається Джон Вайз. — Що питимеш?
— Те, що королівські кіннотники вихиляють перед атакою, — відповідає Ленеган.
— Половину, Террі, і пиво, — гукає Джон Вайз. — Чуєш, Террі! Ти що, заснув?
— Слухаю, сер, — відповідає Террі. — Мале віскі і пляшка пива. Зараз, сер.
Прикипів із Елфом до тієї нікчемної газети, шукає там щось сласне замість того, щоб дбати про відвідувачів. На картинці змагання: двоє б’ються головами, кожен намагається торохнути своїм черепом череп супротивника, кидається на нього, нахиливши голову, як бугай на ворота. Ще одна картинка: Ось так спалили в Омасі, Джорджія, чорну тварюку{649}. Юрма одчайдухів у ковбойських капелюхах з широкими крисами смалять у повішеного негра з рушниць, у нього вже висолопився язик, а під ним горить багаття. Їй-богу, їм би ще утопити його у морі, посадити на електричний стілець і розіп’ясти, і тоді їхня душенька буде спокійна.
— А як же без могутнього флоту, — питає Нед, — що захищає нас від ворогів?
— Щодо флоту я розповім вам дещо, — каже Громадянин. — Там справжнісіньке пекло на землі. Почитайте, що друкують у газетах про ті жахи, які творяться на навчальних суднах у Портсмуті, як там лупцюють новобранців. Пише хтось, підписуючись «Обурений».
Та й ну розповідати нам про тілесну екзекуцію, про те, як шикується команда й офіцери, і адмірали приходять теж у трикутних капелюхах, з’являється і пастор із своєю протестантською біблією, йому належить бути присутнім на екзекуції, виводять хлопця, той переляканий репетує, кличе рідну маму, а його прив’язують до лафета гармати.
— Бита котлета і дванадцять пива, — продовжує Громадянин, — саме так назвав цю екзекуцію старий цинік сер Джон Бересфорд{650}, а сучасні британці називають її лупкою на лафеті.
А Джон Вайз додає:
— Звичай, який легше скасувати, аніж зберегти.
Ну, а той розповідає далі, як виходить на палубу майстер цього діла з довгим прутом і ну полосувати спину бідолахи, аж поки йому стане сили лементувати, благаючи пощади.
— Оце вам такий є насправді славетний британський флот, — каже Громадянин, — який порядкує на всій планеті. Оцей люд, що «ніколи не буде рабами»{651}, у нього єдина в усьому Божому світі спадкова палата парламенту, і вся країна перебуває в обладі у десятка свиноподібних баронів. А він ще й ладен пишатися своєю великою імперією, де всім доводиться щодень гнути свою спину під канчуками, як упослідженим рабам.
— Над якою ніколи не сходить сонце, — докидає Джо.
— І вся трагедія полягає в тому, — продовжує Громадянин, — що вони самі в це вірять. Бідолашні єгу в це вірять.
Вони вірують у канчука-вседержителя шкуролупа, творця пекла на землі, і в Джека Матроса, сина родженого перш усіх віків від гультяя перехожого Марією-курвою для могутнього британського флоту. Він скуштував і битої котлети з дванадцятьма пива, репетував на пуп аж до печінок, і підвівся з койки на третій день по писаннях, і придибав у порт, і чекає наказу, куди йому йти, щоб знову гарувати до синього поту задля шматка хліба.
— Слухайте, але ж, — устряє в розмову Блум, — хіба тільки тут уживають заходів щодо порушників дисципліни? Тобто чи не природно, що у вас проти сили вдаються до сили?
То що я вам казав? Хай би мені не допити цього портеру, якщо він до останнього свого подиху не буде доводити, що біле це чорне і навпаки.
