— Ми виставимо силу проти сили, — оголошує Громадянин. — Ми маємо нашу велику Ірландію за океаном{652}. Чорного сорок сьомого року наш люд поспіль виганяли з рідного дому і з рідного краю. Їхні халупи-мазанки і навіть придорожні халабуди були розвалені, і газета «Таймс» радісно потирала руки, повідомляючи полохливих саксів, що скоро в Ірландії позостанеться стільки ж ірландців, скільки в Америці лишилося червоношкірих. Якесь велике турецьке цабе і те прислало нам скількись там своїх піастрів. Проте сакси силкувалися заморити нашу націю тут голодом. Хоча земля віддячила нам щедрим урожаєм, британські гієни скупили геть усе збіжжя і продали його в Рио-де-Жанейро. Наших селян вони видаляли звідціля юрмами. Двадцять тисяч їх віддали Богу душу дорогою через океан у плавучих трунах. Але ті, що їм пощастило дістатися до землі свободи, вони не забули землі їхньої неволі. Вони ще повернуться, їх не залякаєш, вони помстяться, сини Грануйле, захисники Катлін-ні-Гуліган.
— Усе це правда, — веде своє Блум, — але я мав на увазі…
— Ми давно вже чекаємо цього дня, Громадянине, — каже Нед. — Ще відколи бідна старенька казала нам, що французи наближаються з моря, що вони висаджуються в Кіллалі{653}.
— Атож, — підтверджує Джон Вайз. — Ми билися за Стюартів, а вони нас кинули напризволяще, коли рушила навала вільямітів. А пригадайте Лімерик і порушену угоду на камені. Найкращі наші люди проливали кров у війнах, захищаючи інтереси Франції та Іспанії, відомі дикі гуси. Про битву при Фонтенуа чули? А Сарсфілд, а О’Доннелл, герцоґ Тетуанський у Іспанії, а Улісс Браун із Камюса, який став фельдмаршалом у війську Марії Терезії. Але яка була з того користь нам?
— Французи! — бурчить Громадянин. — Повсюдні вчителі танців. Хіба ви самі не знаєте? Для Ірландії добра від них, як від козла молока. А тепер вони заходилися створювати entente cordiale[218] з підступним Альбіоном на обідах Тей Пея. Баламутники Європи, і баламутили її завжди.
— Conspuez les Français[219] — каже Ленеган, отримуючи свій кухоль пива.
— А якщо згадаємо про прусаків та гановерців, — додає Джо, — то чи не задосить ми терпіли цих покручів-ковбасників на троні від курфюрста Ґеорґа до цього німецького дилда і старої сучки з обдутим черевом, яка оце віддала Богові душу?
І, прости Господи, я мало не вмер зо сміху, коли він став показувати стару Вік в окулярах, як вона щовечора упивається в своєму королівському палаці, спорожняючи при цьому цілу сулію шотландського самогону, а тоді машталір хапає її в оберемок і відвозить на грабарці в спочивальню, кидає в ліжко, а вона сіпає його за баки і заводить давніх пісень про Егрен на Рейні та «Прийди туди, де випивка дешевша».
— Що ж, — озивається Дж. Дж. — Зате нині ми маємо Едварда-миротворця.
— Скажіть це комусь іншому, — відмовляє Громадянин. — Цей гультяй не до миру шукає дороги, а до жінок, слабких на передок. Словом, він не миролюб, а баболюб. Едвард Гвельф-Веттін!
— А як ви ставитесь, — допитується Джо, — до цих святих та Божих ірландських попиків і єпископів, які розмалювали його покої в Мануті біговими клейнодами його Сатанинської, тобто Британської, Величности й зображеннями усіх коней, на яких їздили на перегонах його жокеї? Адже він граф Дублінський.
— Треба було б зобразити там усіх шльондр, на яких він сам поїздив, — зауважує малий Елф.
А Дж. Дж. переконливо пояснює:
— Їхня превелебність була змушена відмовитися від цієї ідеї за браком місця.
— Може, подужаєш іще ’дну, Громадянине? — питає Джо.
— Так, сер, — відповідає той. — Подужаю.
— А ти? — питає він.
— Дуже вдячний тобі, Джо, — кажу я. — Бодай тобі добра година та грошей торбина.
— Повторити всю дозу, — загадує Джо.
А Блум знай торочить і торочить своє у балачці з Джоном Вайзом, не скидаючи свого сіробуробруднобрунатного кольору капелюха і вилупивши здорові, як сливи, баньки.
— Гоніння чужих, — каже він. — Уся всесвітня історія свідчить, що воно було повсюди і завжди. Розпалює ворожнечу між націями.
— Чи ви знаєте, що воно таке, нація? — питає Джон Вайз.
— Знаю, — відповідає Блум.
— І що ж воно? — допитується той.
— Нація? — каже Блум. — Нація — це люд, який живе в одному місці.
— Ну, тоді, — сміється Нед, — виявляється, що нація це я, бо я вже цілих п’ять років живу в одному місці.
Звичайно ж, усі ну потішатися з Блума, а він хоче якось викрутитися:
— Чи, може, живе у різних місцях.
— До таких належу і я, — каже Джо.
— Дозвольте мені поцікавитися, якої ж ви нації? — питає Громадянин.
— Ірландської, — відказує Блум. — Я народився тут. В Ірландії.
Громадянин нічого на це не сказав, тільки вихаркнув з горла аж у далекий куток плювок, такий великий, що скидався на устрицю з Червоної банки.
— Ну, що ж, уперед, Джо, — каже він і виймає хусточку, щоб витертися.
— Рушаймо, Громадянине, — той йому. — Візьміть оце в праву руку і повторюйте такі слова.
Прадавня ірландська хустка{654}, якій тепер немає ціни, помережана вишуканими узорами і за переказами пов’язана з Соломоном із Дроми та з Манусом Томалтаха-ог-Мак-Донохою, авторами Книги Баллімот, була з максимальною точністю відтворена і викликала загальне захоплення. Навряд чи потрібно детально описувати казкову красу зображення на кожному з чотирьох кутків хустки, де робота майстрів сягнула вершини своєї досконалости, скажемо тільки, що на них можна легко розрізнити чотирьох євангелістів, які демонструють кожному майстру свій євангельський клейнод: скіпетр із мореного дуба, північно-американську пуму (між іншим, цей цар звірів куди шляхетніший, ніж той, який фігурує в британському гербі), тельця із Керрі й золотого орла з Каррантуогілла. А на сякальному полі хустки зображені наші прародавні твердині, вежі, кромлехи, дольмени й інші споруди, а також освітні заклади й складені з каменів пам’ятки про злигодні, які нам довелося пережити, і зображені вони на диво художньо, і барви їхні такі ж яскраві, як і тоді, коли художники Слайго дали волю своїй творчій уяві давним давно, ще за часів Бармакідів. Глендалох, чарівні озера Кілларні, руїни Клонмакноїса, абатство Конг, Глен Іна і Дванадцять Шпичок, Ірландське Око, Зелені Горби Таллата, Кроа Патрик, броварня фірми Артур Гіннесс, Син і Компанія (з обмеженою відповідальністю), береги Лох-Ней, долина Овоки, вежа Ізольди, обеліск Мейпаса, лікарня сера Патрика Дана, мис Клір, долина Агерлоу, замок Лінча, Шотландський Двір, нічліжний дім Ретдаун у Локлінстауні, в’язниця в Тулламорі, Каслконнельські пороги, Кілбаллімакшонакілл, хрест у Монастербойсі, готель Присяжних, Чистилище святого Патрика, Плиг Лосося, трапезна Майнутського коледжу, купальня Керлі, три місця, де, гадають, народився герцоґ Веллінгтонський, Кешелів бескид, Алленова лука, крамниці на Генрі-стрит, Фінгалова печера, — зображення цих місць, які хвилюють душу кожного, тепер доступні для нашого загалу і стали ще гарніші, бо постійно обмивалися сльозами смутку та обновлялися інкрустаціями, які додавав їм час.
— Розстав наші кухлі, — прошу я Джо. — Де є чий?
— Ось це мій, — каже Джо, — як сказав диявол, показуючи на мертвого поліцейського.
— І я теж належу до народу, — повідомляє Блум, — якого ненавидять і гонять. Навіть тепер. Цього ж таки дня. Цієї хвилини.
Їй-богу, недопалок сиґари вже обпікає йому пальці.
— Грабують, — каже він. — Обкрадають. Принижують. Гонять. Присвоюють те, що належить нам по праву. Цієї самої хвилини, — говорить він і піднімає кулак, — продають на торгах як рабів чи скот.
— Ви говорите про новий Єрусалим{655} чи про що? — питає Громадянин.
