— А чому? — запитав Стівен самого себе. — Тому що тема брата-дурисвіта, чи зажерливого брата, чи брата-перелюбника, чи брата, де всі ці вади вкупі, була тим для Шекспіра, чим убогі не були, тим, що вони завжди з ним. Спогад про вигнання, вигнання з серця, вигнання з дому вчувається безперервно, починаючи з «Двох веронців» і далі аж до того, коли Просперо ламає своє берло, закопує його в землю і топить свої книги в морській глибині. В середині його життя він роздвоюється, віддзеркалюється в іншому, повторюється, протасис, епітасис, катастасис, катастрофа. Спогад виникає ще раз, коли у нього вже смерть за плечима, коли його заміжню доньку Сьюзен, — яблуко від яблуні далеко не котиться, — звинувачують у подружній невірності{485}. Та це й був той первісний гріх, який забив йому тяму, розслабив його волю і владно прихилив до лихого. Саме так висловилися з цього приводу мілорди єпископи Мейнутські: це первісний гріх, і як первісний гріх він був скоєний іншим, чий гріх він теж скоїв. Доказ цього знаходимо між рядками останніх його написаних слів, навічно викарбованих на його надгробному камені, під яким ніколи не спочиватимуть тлінні останки його дружини. Час не спромігся його стерти. Краса і злагода не затулили. Безліч разів він виникає у різних проявах у створеному ним світі, в «Багато галасу даремно», двічі в «Як вам це сподобається», в «Бурі», в «Гамлеті», в «Мірі за міру» та в усіх інших п’єсах, яких я не читав.
Він засміявся, щоб звільнити свій розум від кайданів свого розуму.
Суддя Еглінтон підсумував розгляд цієї справи.
— Істина посередині, — оголосив він. — Він і привид, він і принц. Він є все у всьому.
— Так воно і є, — погодився Стівен. — Хлопчина з першої дії, у п’ятій дії він уже зрілий муж. Все у всьому. У «Цимбеліні» і в «Отелло» він звідник і рогоносець. Він діє і на нього діють. Прагнучи до ідеалу чи до збочення, він, як Хозе, убиває живу-живісіньку Кармен. Його настирний розум — це Яго, який боїться стати рогоносцем і жадає, щоб мавр у ньому страждав безупинно.
— Ку-ку! Ку-ку! — сласно проспівав Рогасень Мулліган. — Тривожний гук[146], несе мужам він стільки мук!
Темна стеля кімнати почула і відгукнулася луною.
— А Яго! Яка яскрава особа! — оголосив небоязкий Джон Егліртон. — Хай там що, а проте слід погодитися з Дюма-сином (чи з Дюма-батьком), що Шекспір найбільший творець, окрім Господа Бога{486}.
— До чоловіків йому байдуже і до жінок теж, — сказав Стівен. — Проживши все життя десь інде, він повертається у той закуток, де народився, де існував завжди і змалечку і дорослим, як мовчазний свідок, і тут закінчується його життєвий шлях, і тут, у цю землю, він саджає свою шовковицю{487}. І помирає. Та й уже по всьому. Гробарі закопують Гамлета-батька і Гамлета-сина. Нарешті він і король і принц — посмертно, із належною для такого випадку музикою. Та хоч він і вбитий і зраджений ними, усі ніжні чутливі серця його оплакують, бо ж для всякого жіноцтва, чи то данського чи дублінського, жаль за покійним це єдиний чоловік, з яким вони б ніколи не розлучилися. Якщо вам до вподоби епілог, повтішайтеся ним: прогресивний Просперо винагороджений за свої чесноти, Ліззі{488}, улюблена дідусева пестунка, і дядечко Ричі{489} — поганець, якого поетичне правосуддя запроторює в місця, призначені для поганих негрів. Завіса падає. У зовнішньому світі він виявив реально існуючі речі, які у своєму внутрішньому світі вважав тільки можливими. Метерлінк каже: Якщо Сократ вийде сьогодні із свого дому, він побачить, що на його порозі сидить той самий мудрець, що й він. Якщо Юда рушить у мандри, то примандрує до Юди{490}. Життя кожного з нас складається з низки днів, які минають один за одним. Ми чимчикуємо крізь самих себе, зустрічаючи бандитів, привидів, велетнів, старців, юнаків, жінок, удів, побратимів. Та щоразу зустрічаємо самих себе. Той драматург{491}, який написав фоліо цього світу, і написав його так-сяк (Він дав нам спочатку світло, а сонце аж через два дні по тому), володар усіх речей на світі, кого чи не більшість римо-католиків називають dio boia, бог-катюга, поза всяким сумнівом являє собою все у всьому в кожному з нас, він візник і він різник і міг би стати і звідником і рогоносцем, коли б не та обставина, що в небесному розпорядку, як застерігав Гамлет, немає шлюбів, і чоловік стає ангелом-андрогіном, поєднуючи в собі себе з дружиною.
— Еврика! — враз зарепетував Красень Мулліган. — Еврика!
Запашівши від радости, він підскочив і стриб до Еглінтонового столу.
— Дозвольте? — запитав він. — Господь заговорив до Малахії.
І він почав щось строчити на бібліотечному бланку.
Треба буде прихопити кілька бланків на виході.
— Ті, хто вже одружені, — заговорив містер Кращ, солодкомовний оповісник, — всі хай так і живуть у шлюбі, крім одного. А решта хай лишаються неодруженими.
Він засміявся, неодружений, дивлячись на Еглінтона Іоанна, мистецтв бакалавра-холостяка[147].
Живучи без жінки і не маючи любаски, пильнуючи, щоб якась не обкрутила його, кожен із них щовечора тішиться, вчитуючись у варіанти різних видань «Приборкання норовливої».
— Ви ввели нас в оману, — руба заявив, звертаючись до Стівена, Джон Еглінтон. — Ви довго водили нас довкільними стежками і зрештою привели до звичайного французького трикутника. А чи ви самі вірите у свою теорію?
— Ні, — зразу ж відмовив Стівен.
— То, може, ви викладете все це письмово? — запропонував містер Кращ. — Ліпше зробіть це у формі діалогу, розумієте, як зробив Вайльд у своїх платонічних діалогах{492}.
Джон Еклектик посміхнувся.
— У такому разі, — сказав він, — я не бачу, чому вам належить отримати якусь оплату за це, коли ви в нього не вірите. Дауден вважає, що «Гамлет» містить у собі якусь таємницю, проте більше нічого не каже. Гер Бляйбтрой{493}, якого Пайпер бачив у Берліні, розробляє теорію про авторство Ратленда, він гадає, що секрет захований у стратфордському пам’ятнику, і збирається зустрітися з теперішнім герцоґом, каже Пайпер, і довести, що п’єси написав його предок. Для його ясновельможности то буде справжній сюрприз. Але він вірить у свою теорію.
Я вірю, о Господи, допоможи моєму невірству. Тобто допоможи мені вірити або допоможи мені не вірити? Хто допомагає мені вірити? Egomen[148]. А не вірити? Хтось інший.
— Ви єдиний з дописувачів «Дани», який просить срібняків за свої публікації. І я не певен, чи буде місце в наступному номері. Фред Раєн хоче, щоб ми помістили його статтю на тему економіки.
Фрайдрайн. Він мені позичив два срібняки. Щоб протрималася моя душа в тілі. Економіка.
— Давайте гінею, — сказав Стівен, — і можете опублікувати цю розмову.
Красень Мулліган припинив строчити, осміхаючись, й осміхаючись, підвівся і поважно повідомив із медовою ущипливістю:
— Я навідався був до барда Кінчика в його літній резиденції на Верхній Мекленбург-стрит і застав його над тим, що він поглиблено вивчав Summa contra Gentiles[149] у товаристві двох гонорейних леді, Неллі-Незайманої і Розалі, шльондри з вугільної пристані{494}.
