А моя черга? Коли?
Прийди!
— У житá{403}, — підправив його весело й радісно містер Кращ, піднімаючи свій новенький записник радісно й весело.
І з кучерявим задоволенням він стиха процитував для загального відома такі рядки:
В жита, дівчата й парубки!
Отам кохайтесь залюбки.
Парис: усім догодив, і йому догодили.
Висока постать у домотканому одязі підвелася в затінку і витягла свій кооперативний годинник.
— На жаль, мене чекають у «Гомстеді».
Куди ж це він? Орати ниву.
— То ви йдете? — запитали жваві брови Джона Еглінтона. — А як увечері? Чи ми зустрінемося у Мура? Там буде Пайпер{404}.
— Пайпер? — перепитав містер Кращ. — То Пайпер що, повернувся?
Пітер Пайпер пік, пік і напік пічкурів півтори пательні на пробу.
— Я не певен, чи зможу. Четвер. У нас збори{405}. Хіба якщо вчасно звільнюся.
Йогібогі гурт у нумерах Доусона. «Ізида без покрову». Їхню священну книгу на мові палі ми якось пробували заставити. Сидить він, підібгавши ноги, під парасолею, цей ацтецький логос, що функціонує на багатьох астральних рівнях, їхня супер-душа, магамагатма. Віряни-герметисти, що мають отримати посвяту в ранг його учнів, оточили його тісним кільцем, чекаючи, доки їх осяє промінь священного світла. Луїс Г. Вікторі. Т. Колфілд Ірвін. Наяди Лотоса захоплено ловлять кожний їхній погляд, їхні шишкоподібні залози аж світяться, мов розпечені. Він же сидить на троні, тішачись своєю богоданою владою, Будда під широколистим бананом. Домівка усіх душ, їхній притулок. Душі чоловічі, душі жіночі, еони душ. Жалібно репетуючи, вони крутяться, кружляють, нуртують у вічній круговерті й нарікають на свою лиху долю.
В нікчемності у квінтесенціальній
У клітці плоті замкнена душа.
— Подейкують, що нас чекає літературний сюрприз, — повідомив бібліотекар-квакер дружнім запопадливим тоном. — По місту пішла чутка, буцімто містер Рассел зібрав докупи цілу в’язку віршів{406} наших молодих поетів. Усі ми чекаємо з чималим інтересом.
З чималим інтересом він подивився туди, де у висвітленому лампою конусі сяяли три обличчя.
Дивись-но. І запам’ятай.
Стівен позирнув униз на безголовий широкополий бриль, почеплений на його ясеновий ціпок, що притулений до коліна. Мій шолом і меч. Ледь торкнутися вказівними пальцями. Дослід Арістотеля. Один чи два. Принцип необхідности полягає в тому, що якась річ може бути тільки така, а не інакша. Відповідно, один бриль це тільки один бриль.
Слухай-но.
Юний Колам і Старкі{407}. Джордж Робертс відає комерційною частиною справи. Лонгворт пречудово розхвалить видання в «Експресі». А чи зуміє? Мені сподобався «Погонич» Колама. Атож, я вважаю, у нього є та вийняткова штука — геніальність. То ви гадаєте, у нього справді є вияви геніальности? Єйтс захоплювався його рядками: …як грецька ваза, що з глибин віків явила нам свою окрасу. Невже? Сподіваюся, ви зможете прийти увечері. Малакай Мулліган буде теж. Мур просив його привести Гейнса. Ви чули дотеп міс Мітчел щодо Мура і Мартіна? Що Мур це — Мартінові гріхи молодости? З біса дотепно, хіба ні? Ці двоє нагадують Дона Кіхота і Санчо Пансу. Доктор Сігерсон твердить, що нашого національного епосу ще не створено. Мур — саме той чоловік, який здатен його створити. Лицар сумного образу в нашому Дубліні. У шафрановому кільті? О’Нілл Расселл? Авжеж, він повинен розмовляти великою стародавньою мовою. А його Дульцинея? Джеймс Стівенс пише дуже симпатичні нариси. Здається, ми набуваємо певної ваги.
Cordelia. Cordoglio[119]. Найсамотніша з дочок Ліра{408}.
Закутень. А тепер покажи свій французький полиск.
— Щиро дякую вам, містере Расселе, — мовив, підводячись, Стівен. — Якщо ваша ласка, прошу, доручіть цього листа містерові Норману{409}…
— Так, певна річ. Він його опублікує, якщо вважатиме вартим уваги. Ми отримуємо стільки листів.
— Я розумію, — відповів Стівен. — Дякую.
Боже поможи. Свинарська газета. Любить биколюбів.
— Сінг обіцяв мені теж статтю для «Дани». Та чи будуть нас читати? Мені здається, що будуть. Гельська ліга хоче що-небудь ірландською. Сподіваюся, ви завітаєте увечері. Прихопіть із собою Старкі.
Стівен знову сів.
Бібліотекар-квакер одійшов од тих, що прощалися. Шаріючи, його лице вимовило:
— Містере Дедале, ваші пояснення істотно прояснили суть цієї справи.
Він тупцяв, порипуючи черевиками, а коли ставав навшпиньки, то підводився до неба на цілий підбор, і під шумок прощання стиха запитав:
— Отож, ви, мабуть, вважаєте, що вона зраджувала поета?
Питає, а обличчя стривожене. Чому він підійшов? З увічливости чи це його хвилює?
— Де прагнуть помиритися, — відказав Стівен, — там, певно ж, був роздрай.
— Авжеж.
Лис Христа{410} у шкіряних штанях, який тікає від мисливців і ховається в дуплі трухлявого дерева. Живе сам одинаком, сам рятується від погоні. Жінок, цих ніжних створінь, він привабив не одну, і блудниць вавилонських, і тих, що причетні до судових справ, і дружин шинкарів. Гра в гусей і лисицю. А в Нью-Плейсі гладке знеславлене бабисько, яке колись було такою гарною, такою стрункою, як яблунька, дівчиною, а тепер листя опало, голе дерево, і боїться сирої могили та відплати за свої гріхи.
— Це так. То ви вважаєте…
Він пішов, і двері за ним зачинилися.
І зразу ж під склепіннями затишного закутку запав спокій, стало спокійно і тепло на душі і потягнуло на роздуми.
Світильник весталки.
Тут він обмірковує те, що колись було й загуло: як би повелося Цезареві, коли б він повірив віщунові, куди б спрямувався плин подій; обмірковує можливості здійснити можливе, і досі невідомі нам речі, і те, яким ім’ям назвався Ахілл{411}, коли його сховали мешкати в дівчачому гурті.
Навколо мене тісняться замогильні думки, що спочивають у саркофагах, забальзамовані словесними пахощами. Бог Тот, бог птах, що опікується бібліотеками, з серпорогим місяцем на чолі. І я почув голос єгипетського первосвященика. У мальованих палатах тлумляться стоси глиняних книг.
Вони застигли. А колись шумували були в мізках людей. Застигли: але й досі допікають своїм посмертним жаром, лепечуть мені на вухо про свої жалі, уговтують мене стати на прю за те, що самі не спромоглися зробити.
— Немає жодного сумніву, — розмірковував Джон Еглінтон, — що з усіх великих людей він найзагадковіший. Ми про нього нічого не знаємо, знаємо хіба те, що він жив і страждав. Навіть те знаємо не дуже певно. Нам інші скажуть, що ми прагнули знати. А решта ховається в темряві.
— Але ж «Гамлет» такий промовистий твір в особистому плані, хіба ж ні? — озвався містер Кращ. — Тобто, щось на взір нотаток, у яких людина фіксує враження свого приватного життя. Тобто, мені, розумієте, зовсім байдуже, кого там убили, чи хто лиходій…
Він поклав на край столу свій незаймано чистий записник і виклично посміхнувся. Його приватні нотатки в оригіналі. То an bad ar an tir. Taim imo shagart[120] А ти, Маленький Джоне{412}, додай до цього ще й англійського масла.
