— І ось вистава. У сутіні глибокої сцени виникає актор у старій кольчузі, випрошеній у якогось придворного дженджика, кремезний чоловік із низьким голосом. Це привид, це король, король і не король^{388}, а актор — це Шекспір, який вивчав «Гамлета» стільки років, скільки живе на білім світі, не віддаючися марноті марнот, щоб зіграти роль привида. Він промовляє до Бербеджа^{389}, молодого актора, який стоїть перед ним, відокремлений саваном, і кличе його на ім’я:

і вимагає, щоб той його вислухав. До сина він звертається, до сина душі своєї, до принца, юного Гамлета, і до сина власного, Гамнета Шекспіра, який помер у Стратфорді, щоб він під іншим ім’ям міг жити вічно.

— Чи ж можливо, щоб цей актор на ім’я Шекспір, привид за відсутности справжнього привида, а в убранні покійного короля Данії привид із причини його, короля, смерти, промовляючи свої слова тому, хто має те саме ім’я, що і його син (якби живий був Гамнет Шекспір, то доводився б тезком принцові Гамлету), то чи можливо, хотілось би знати, чи ймовірно, щоб він не зробив чи не передбачив логічних висновків із цих засновків: ти син, позбавлений свого законного спадку; я твій убієнний батько; твоя мати — злочинна королева, Анна Шекспір, уроджена Гетевей?

— Але ж це означає копирсатися в особистому житті великої людини, — нетерпляче застеріг Рассел.

Ге, братку, й ти? Озвався, небораче?

— Це цікаво лише для парафіяльного клерка. А у нас є п’єси. У нас є змога поринути в поезію «Короля Ліра», і тоді що нам до того, як жив поет? Коли йдеться про повсякденне життя, то його могли б прожити за нас наші слуги, сказав Вільє де Ліль^{390}. В кінці дня залаштункові плітки і пересуди; поет пив, поет загруз у боргах. Ми ж маємо «Короля Ліра», і він безсмертний.

Обличчя Краща, до якого була звернена тирада, висловило свою згоду.

Слухай-но, шановний, а як щодо того фунта, якого він тобі позичив, коли у тебе не було чого їсти?

Авжеж, пропав би я без нього.

Ось тобі червінець.

Не блазнюй! Ти майже весь цей фунт до пенса залишив у ліжку Джорджини Джонсон, священикової дочки. Докори сумління.

А віддавати борг?

Звичайно, віддам.

А коли? Тепер?

Ну… не зараз.

А коли ж?

Я живу на свій кошт. Я живу на свій кошт.

Заспокойся. Він із того берега Бойна^{392}. З північно-східного. Борг ти маєш сплатити.

Постривай-но. П’ять місяців. Молекули всі змінилися. Я вже інший я. Фунт був позичив інший я.

Та хіба? Та невже?

Але ж я ентелехія^{393}, форма форм, зберігаю своє я завдяки пам’яті, бо форми змінюються безнастанно.

Я — це той, хто грішив і молився і постував.

Дитина, яку Конмі врятував від хльости.

Я, я і я. Я.

А. Е. Я ваш боржник.

— Ви, здається, поклали собі зневажити трьохсотлітню традицію? — ущипливо поцікавився Джон Еглінтон. — Принаймні, її привид ніде ніколи не шастав. Вона померла — хоча б для літератури — ще до того як народилася.

— Вона померла, — відмовив Стівен, — через шістдесят сім років по тому, як народилася. Вона бачила його і тоді, коли він появився на цей світ, і тоді, коли він пішов на той світ. Була його першою коханою. Вона народила йому дітей і поклала йому на заплющені очі мідяки, коли він лежав на смертній постелі.

Мати на смертній постелі. Свічка. Дзеркало під завісою. Та, що привела мене на світ Божий, лежить тут із монетами на повіках, а на ній кілька дешевих квіточок. Liliata rutilantium.

Я плакав сам.

Джон Еглінтон зосереджено споглядав скарлюченого світлячка в своїй лампі.

— Вважається, що Шекспір припустився помилки, — мовив він, — і спробував виправити її якомога швидше і в якомога кращий спосіб.

— Бридня! — грубо відказав йому Стівен. — Геній не припускається помилок. Усі прорахунки його зумисні, вони — портал відкриття.

Портал відкриття одчинився і впустив у кімнату бібліотекаря-квакера, скрипучоногого, лисого, вухатого і беручкого.

— Норовливу дружину, — норовливо заперечив Джон Еглінтон, — навряд чи можна уявити собі порталом відкриття. Яке корисне відкриття спромігся зробити Сократ завдяки Ксантиппі?

— Діалектику, — відповів Стівен, — а у своєї матері навчився, як слід народжувати думки^{394} для всього світу. А чого він навчився у своєї другої дружини Мирто (absit nomen[118]!), у Сократидідіонового Епіпсихідіона^{395}, про це не довідається ніхто, ні чоловік, ні будь-яка жінка. Проте ні знання секретів повитухи, ні повчання настирної жінки не врятували його від архонтів Шинн Фейну та їхнього кухлика цикути.

— Але як щодо Енн Гетевей? — нагадав тихий голос містера Краща. — Здається, ми забуваємо про неї, як то во врем’я оно сам Шекспір.

Його погляд переходив із замисленої бороди на ущипливо насуплене чоло, щоб нагадати, щоб покартати їх лагідно, потім на лису й рожеву довбешку лолларда^{396}, якого підозрюють, не маючи на те жодних підстав.

— Розуму в нього було не позичати, — сказав Стівен, — і пам’ять теж була непогана. Спогади, які вона зберегла, він ніс із собою, а тим часом чимчикував, прямуючи в столицю королівства, насвистуючи «Ти прощай, моя дівчино^{397}». Якщо ми не зважуємося визначити час цієї ходи землетрусом, нам відомо, як бідолашний зайчик, ховаючися у своїй оселі, тремтів, чуючи гавкіт мисливських собак, відома прикрашена вуздечка і її блакитні вікна^{398}. Ці спогади, «Венера й Адоніс», лежали в будуарі кожної лондонської облесниці. Хіба норовиста Катарина собою неприваблива? Гортензіо називає її юною і гарною^{399}. Невже ви вважаєте, що автор «Антонія і Клеопатри», палкий пілігрим^{400}, який усе бачить і розуміє, що він вибрав собі з усіх жінок Ворікширу на своє подружнє ліжко почвару? Гаразд: він покинув її і став переможцем у світі чоловіків. Але його героїні, в ролі яких виступали юнаки, це героїні юнаків. Їхнє життя, думки, їхні промови — все це, власне, запозичено з чоловічого побуту. Може, він вибрав невдало? Мені здається, що це не він вибрав, а його вибрали. Не одна дівочка з Віллом хотіла, а лиш Енн сама з ним зійтися зуміла. Єй-єй, це вона така шустра. Причарувала його, апетитна, двадцятишестилітня^{401}. Сіроока богиня^{402}, яка схиляється над юним Адонісом, ладна скоритися йому, щоб оволодіти ним, як пролог до царства, це знана в Стратфорді нахабна дівка, яка валить у пшениці свого коханця, що молодший за неї.