Мене. А тепер мене…

Мухи б’ються об шибку спаровані.

Він опустив погляд, і його очі простежили лінії текстури на дубовій стільниці. Краса: лінії вигинаються, вигини це і є краса. Гарні тіла богинь, Венери, Юнони: вигини, якими милується весь світ. Можна побачити їх, ось бібліотечний музей, стоять у круглому холі, оголені богині. Сприяє травленню. Їм байдуже, хто на них дивиться. Хай дивляться всі. Ніколи не озвуться. Принаймні до такого як Флінн. От якби вона так як Пігмаліон з Галатеєю що перш за все сказала б? Смертний чоловіче! Знай своє місце. Кружляти нектар гуртом із богами, тарелі з щирого золота, в емпіреях. Куди там нашим бідняцьким обідам, прихапцем тарілка з кавалком вареної баранини, морква з ріпою, пляшка дешевого пива. Нектар, уяви, що п’єш електрику: пожива богів. Краса жіночого тіла фігура Юнони. Довічна краса. А ми запихаємо свій харч у дірку, а він виходить з другої позаду: харч, шлунковий сік, кров, кал, земля, харч: він живить нас так само, як паливо живить для руху паротяг. А у них ні. Ніколи не дивився. Подивлюся сьогодні. Охоронець не помітить. Нахилюсь, наче хочу щось підняти з підлоги, і погляну чи у неї є.

Сечовий міхур тихенько спонукнув його піти і зробити не робити там зробити. Як справжній муж, завжди готовий, він спорожнив свою склянку до дна і вийшов, кохалися вони також із смертними чоловіками, до них їх вабило, лягали з коханцями-чоловіками, з юнаком пила меди утіх, у двір. Коли не стало чути його кроків, Деві Берн одірвався від своєї книги і запитав:

— А хто він за один? Він, часом, не страховий агент?

— Ні, він уже давно облишив цю справу, — пояснив Носатий Флінн. — Тепер він робить рекламу у «Фрімені».

— З лиця він мені давно знайомий, — сказав Деві Берн. — У нього біда?

— Біда? — вразився Носатий Флінн. — Нічого не чув. А що таке?

— Я ж бачив, він у жалобі.

— Невже? — завагався Носатий Флінн. — Ай справді, їй-богу. Я ще запитав, як у нього там удома. Маєте слушність, слово чести. Таки був у жалобі.

— Я ніколи не заводжу розмову про такі речі, — повідомив Деві Берн, демонструючи свою делікатність, — якщо бачу, що джентльмена спостигла пов’язана з ними біда. Це тільки роз’ятрює свіжу рану.

— У кожному разі, це не дружина, — запевнив Носатий Флінн. — Я зустрів його позавчора, він саме виходив із «Ірландської ферми», молочарні, яку держить на Генрі-стрит дружина Джона Вайза Нолана, і ніс слоїк вершків для своєї благовірної. Мушу сказати: вона жінка нівроку пишна. Самий смак.

— То нині він заробляє на хліб у «Фрімені»? — запитав Деві Берн.

Носатий Флінн значуще стиснув губи.

— Того дріб’язку, що йому платять за оголошення, навряд чи стане на вершки. Це річ ясна для кожного.

— І як же тоді? — зацікавився Деві Берн, закриваючи книгу і підступаючи ближче.

Носатий Флінн покрутив розчепіреними пальцями, наче показуючи фокус-покус. І підморгнув.

— Він член ложі, — пояснив він.

— Ви що, справді? — не повірив Деві Берн.

— Щира правда, — запевнив Носатий Флінн. — Стародавнього, вільного і визнаного братства. Світло, життя і любов, до вашого відома. Вони його завжди виручають. Це мені сказав… гм, байдуже хто.

— Та чи це факт?

— Атож, братство надійне, — потвердив Носатий Флінн. — Вони вас не покинуть у біді зроду-віку. Я знаю одного хлопа, він пробував був попасти туди, та ба, двері з біса щільно причинені. От жінок узагалі не допускають і правильно роблять, єй-єй.

Деві Берн водночас посміхнувсяпозіхнувікивнув:

— Ііііаааааахх!

— Колись одна жінка, — провадив Носатий Флінн, — сховалася в годинник, хотіла довідатися, що вони там ворожать. Та якимсь таки бісовим чином вони її виявили і відразу примусили заприсягтися Магістрові ложі. Ця жінка належала до роду Сент-Леже Донерейль^{355}.

Деві Берн, смачно позіхнувши, аж сльози виступили на очах, озвався:

— Та зрештою це факт чи ні? Він же таки пристойний чоловік. Я частенько його тут бачу і жодного разу не було, щоб він, розумієте, дозволив собі зайвого.

— Навіть сам Господь-Бог не примусить його напитися, — категорично запевнив Носатий Флінн. — Коли бачить, що компанія розгулялася на всі боки, одразу вшивається. Ви помітили, як він подивився на годинник? Правда, вас тут не було. Запросиш його випити, він перш за все витягне годинник, подивиться і залежно від часу вирішить, чи можна йому причаститися. Завжди так, їй же богу.

— Дехто, буває, так робить за звичкою, — зауважив Деві Берн. — Але він чоловік певний, на нього, скажу, можна покластися.

— Авжеж, чоловік він непоганий, — погодився Носатий Флінн, шморгнувши носом. — Відомо, що він і грошима допоможе, коли хтось у скруті. Слід віддати йому належне. Має Блум дещо хороше. Та однієї речі він ніколи не зробить.

І його рука махнула, наче розписалася пером біля склянки з ґроґом.

— Я розумію, — сказав Деві Берк.

— Нічого в письмовому вигляді^{356}, — пояснив Носатий Флінн.

У паб зайшли Педді Леонард і Бентам Лайонс. Слідом за ними появився Том Рочфорд, погладжуючи свою камізельку бордового кольору.

— Привіт, містере Берне.

— Привіт, джентльмени.

Вони зупинилися біля шинквасу.

— Хто ставить? — запитав Педді Леонард.

— Я пас, — озвався Носатий Флінн.

— Ну то що візьмемо? — запитав Педді Леонард.

— Мені імбирного ситра, — сказав Бентам Лайонс.

— Що за дивина! — вигукнув Педді Леонард. — Відколи це з тобою? А ти, Томе?

— Як там справи з каналізацією? — поцікавився Носатий Флінн, сьорбаючи свій напій.

Замість відповіді Том Рочфорд приклав руку до грудей і гикнув.

— Коли ваша ласка, містере Берне, чи не дасте мені склянку води? — попросив він.

— Звичайно, сер.

Педді Леонард позирнув на своїх товаришів пиворізів.

— Дивні діла твої Господи, — зітхнув він. — Ви тільки подивіться, куди потече мій частунок! У холодну воду та в імбирну шипучку. А раніше ці двоє хлопців ладні були висмоктати віскі з примочок, що їх прикладають до хворої ноги. Ось цей плекає надію на якусь конячину, що з біса певно має здобути Золотий кубок. Повна гарантія.

— Це Зінфандель? — запитав Носатий Флінн.

Том Рочфорд висипав із папірця порошок у склянку з водою.

— От клята диспепсія, — буркнув він перед тим, як випити.

— Сода зразу подіє, — заспокоїв його Деві Берн.

Том Рочфорд кивнув головою і випив.

— То як, Зінфандель?

— Не кажіть, — озвався, підморгнувши, Бентам Лайонс. — Я теж ставлю на це діло свої п’ять шилінгів.

— Та скажи вже, якщо маєш хоч краплину гідности, і йди собі під три чорти, — розсердився Педді Леонард. — А хто тобі підказав?

Містер Блум, виходячи з пабу, підняв, прощаючись, три пальці.

— До зустрічі, — відповів Носатий Флінн.

Інші обернулися.

— Оце він мені й підказав, — повідомив пошепки Бентам Лайонс.

— Пхе! — зневажливо пирхнув Педді Леонард. — Містере Берне, сер, ми візьмемо два маленькі віскі Джеймсон і…

— Склянку імбирного ситра, — люб’язно підказав Деві Берн.

— Атож, — погодився Педді Леонард. — Пляшечку з соскою для дитинки.

Містер Блум рушив до Даусон-стрит, вилизуючи язиком дочиста зуби. Щось там є, мабуть, зелене, може шпинат. Тож якби ці самі рентгенівські промені, можна було б.

На Дюк-лейн ненажерливий тер’єр виблював на бруківку грудку з пережованих хрящів і ну їх знову лигати з подвоєною жадобою. Нажерся по саме нікуди. Повертаю з подякою, споживши повністю весь вміст. Спочатку як десерт, потім як закуска перед першою стравою. Містер Блум обачно обійшов. Жуйні тварини. Це його друга страва. Вони труть верхньою щелепою. Цікаво чи спроможеться Том Рочфорд щось сподіяти з цим своїм винаходом. Марнує тільки час, пояснюючи Фліннові з його спраглою пащею. У худого пияка паща хоче більш пивка. Варто відвести окрему залу чи ще якесь місце, де збиралися б винахідники і нехай там собі винаходять. Звичайно ж, туди припхалися б усі психи.