Ніхто нічого не сказав.

Мертвий цей бік вулиці. Удень тут порожньо, агентства по продажу землі, готель, де заборонені міцні напої, залізничне бюро Фалконера, коледж урядовців, Гілл, католицький клуб, трудове товариство сліпих. Чому? Є якась причина. Сонце або вітер. Увечері теж. Парубоцтво та служниці. За сприянням покійного отця Метью^{192}. Камінь на місці майбутнього пам’ятника Парнелові. Розрив. Серце.

Білі коні з білими трепітками на лобі вибігли скоком із-за Ротонди. Промайнула маленька труна. Ховають похапцем. Катафалк. Незаміжня. Чорні для заміжніх. Перісті для парубків. А черниці гніді коні молодці.

— Шкода, — сказав Мартін Каннінгем. — Дитина.

Обличчя карлика фіялкове і зморщене, як у маленького Руді. Тіло карлика, м’яке, як замазка, у сосновому ящику, оббитому білим. Платить допомогове похоронне товариство. Пенні на тиждень за шматок дерну. Наше. Любе. Маленя. Дитина. Ненароком. Помилка природи. Якщо здорове, то від матері. Якщо ні, від батька. Народите собі здоровішу.

— Бідолашне маля, — сказав містер Дедалус. — Одстраждалося.

Карета поїхала повільніше узвозом площею Ратленд-сквер. Дорога важка.

Могила чека. Хай торохтять. Кістки бідака^{193}.

— У розквіті сил, — сказав Мартін Каннінген.

— Але найстрашніше, — мовив містер Пауер, — коли людина накладає на себе руки.

Мартін Каннінгем витяг притьмом годинника, кахикнув і поклав його знову в кишеню.

— Для родичів це найбільша ганьба, — додав містер Пауер.

— Тимчасове потьмарення розуму, звичайно, — рішуче сказав Мартін Каннінгем. — Треба до таких людей милосердя мати.

— Кажуть, що на це здатний тільки боягуз, — озвався містер Дедалус.

— Не нам про це судити, — мовив містер Каннінгем.

Містер Блум хотів був щось сказати, але знову стулив губи. Великі очі Мартіна Каннінгема. Одвів погляд убік. Добряча людяна душа. Розумний. З обличчя схожий на Шекспіра. Завжди добре слово скаже. Тутешня людність не має жалю ані до них, ані до дітовбивць. Не дають ховати за християнським звичаєм. Колись, бувало, простромляли кілком серце в могилі. Наче воно й так не розбите. Та часом вони каються, коли вже пізно. Знаходять у річці, вчепився за очерет. Він глянув на мене. А жінка в нього страшенна п’яниця. Купує їй нову обставу в дім раз по раз, а вона чи не щосуботи закладає меблі під його ймення. Довела до такого життя, що й у пеклі гірше не буде. Та тут і святий не витримає. У понеділок зранку починай знову. Впрягайся у лямку. Мати Божа, ну й видовище було, мабуть, того вечора, коли Дедалус, казав мені, заходив. Упилася й пішла у Скоки з Мартіновою парасолькою:

Він одвів погляд. Він зна. Могила чека.

День, коли йшло слідство. Пляшка з червоною наліпкою на столі. Номер у готелі, картини зі сценами полювання. Задуха була. Сонце крізь щілини жалюзі. Вуха слідчого, здорові й волохаті. Бутс виступав із свідченням. Спочатку думав, що він спить. Потім побачив наче жовті смужки на обличчі. Сповз із ліжка. Висновок: надмірна доза. Нещасливий випадок. Лист. Моєму синові Леопольдові.

Вже ніякого болю. Не прокинешся. Кістки бідака.

Карета швиденько покотилася до Блессінгтон-стрит. Дорога важка.

— Здається, помчали алюром, — сказав Мартін Каннінгем.

— Ще, чого доброго, перекине нас посеред дороги, — озвався містер Пауер.

— Сподіваюся, що ні, — сказав Мартін Каннінгем. — Завтра в Німеччині будуть великі перегони. Гордон Беннет^{195}.

— Щира правда, — сказав містер Дедалус. — Цікаво було б подивитися.

Коли вони повернули на Берклі-стрит, шарманка біля басейну послала їм навздогін скрипучу хвацьку пісеньку. Чи бачив хто-небудь Келлі^{196}? Ка є два ел і. Похоронний марш із «Саула»^{197}. Він не кращий за старого Антоніо^{198}. Покинув мене безгріш-ноніо. Пірует! Mater Misericordiae[84]. Еклз-стрит. Там мій дім. Велика лікарня. Є відділ для невиліковно хворих. Дуже втішно. Шпиталь Божої Матері для вмираючих. Трупарня тут же внизу. Де померла стара місіс Райорден^{199}. У жінок страшний вигляд. Її годувальна чашка, і пхають у рот ложку. Потім заставляють ліжко ширмою, щоб помирала. Приємний хлопчина, той студент, що перев’язував мене, коли бджола вкусила. Кажуть, він перейшов у пологовий будинок. З одної крайности в іншу.

Карета завернула на повній швидкості за ріг; спинилася.

— Що там знову?

Поділений гурт клеймованої худоби сунув повз вікна, мукаючи, незграбно ступаючи розбитими копитами, поволі обмахуючи хвостами зашкарублі від гною, кістляві крупи. Збоку й поміж ними бігли рудаві вівці, бекаючи від страху.

— Еміґранти, — сказав містер Пауер.

— Гей! — лунав голос погонича, пуга цьвохала скотину по боках. — Гей! Куди пішла!

Ага, сьогодні ж четвер. Завтра ріжуть скот. Сьогорічні телята. Кафф продав їх фунтів по двадцять сім за голову. Мабуть, до Ліверпуля. Ростбіф для старої Англії^{200}. Скуповують усіх тлустих. А рештки пропадають: уся ця сировина, шкура, шерсть, роги. За рік це склало б великі гроші. Торгівля м’ясними залишками. Відходи різниць для чинбарень, на мило, маргарин. Цікаво, чи й досі гендлюють несвіжим м’ясом, скуповуючи його просто з поїзда в Клонсиллі.

Карета рушила крізь стадо.

— Не можу збагнути, чому муніципалітет не проведе трамвайної лінії від обори до пристані, — сказав містер Блум. — Можна було б перевозити худобу на платформах простісінько до пароплавів.

— Замість того, щоб загачувати вулиці, — додав Мартін Каннінгем. Ваша правда. Треба так і зробити.

— Атож, — сказав містер Блум, — а ще я часто думаю, що слід би завести муніципальні похоронні трамваї, знаєте, як у Мілані. Прокласти рейки до воріт цвинтаря і завести спеціальні трамваї, катафалк, карету і все таке інше. Ви мене розумієте!

— Це ви таке придумали, що й на голову не налазить, — озвався містер Дедалус. — Спальний вагон і вагон-ресторан.

— Сумна перспектива для Корні, — докинув містер Пауер.

— Чому? — запитав містер Блум, повертаючись до містера Дедалуса. — Адже це пристойніше, аніж гнатися вулицями в два ряди.

— Може, ви й маєте деяку слушність, — погодився містер Дедалус.

— До того ж, — озвався Мартін Каннінгем, — ми були б забезпечені від таких випадків, як той, коли катафалк перекинувся біля шинку Данфі і труна покотилася на брук.

— То був жах, — мовило шоковане обличчя містера Пауера, — і мрець випав на дорогу. Жах!

— Перший прийшов до шинку Данфі, — сказав, кивнувши, містер Дедалус. — Кубок Гордона Беннета.

— Слава тобі Господи! — побожно мовив Мартін Каннінгем.

Гах! Перекинувся. Труна хряснула на бруківку, Віко одлетіло. Педді Дігнем випав з труни і покотився задубілий у пилюку в завеликому для нього брунатному костюмі. Червоне лице: тепер сіре. Рот роззявився. Питає, що сталося. Правильно, що підв’язують щелепу. Страшно, коли роззявлений. До того ж нутрощі швидко розкладаються. Краще закрити всі отвори. Також і той. Воском. Відхідник розкривається. Запечатати все.

— Шинок Данфі, — оголосив містер Пауер, коли карета повернула праворуч.