Плестоу. Меморіальний фонтан сера Філіпа Кремптона з його погруддям. Хто він був такий?
— Як ся маєте? — мовив Мартін Каннінгем, підносячи до чола долоню на знак привітання.
— Він нас не бачить, — сказав містер Пауер. — Так, бачить. Як ся маєте?
— Хто? — спитав містер Дедалус.
— Блейзес Бойлен, — відповів містер Пауер. — Он він вийшов свіжим повітрям подихати.
Саме ту мить я думав.
Містер Дедалус нахилився до вікна привітатися. З порогу «Червоного банку» майнув на відповідь білий диск солом’яного бриля: минули.
Містер Блум роздивлявся нігті на лівій руці, потім на правій. Нігті — так. А що в ньому вони вона бачить іще? Принада. Найгірший мужчина в Дубліні. З того й живе. Часом вони відчувають, що за людина. Інстинкт. Але людину такого кшталту. Мої нігті. Я саме дивлюся на них: гарно підстрижені. А потім: подумати тільки. Тіло трохи м’якшає. Я помітив би це пригадуючи. Причина, гадаю, та, що шкіра не встигає скорочуватися, коли тіло спадає. Але форма залишається. Форма ще є й досі. Плечі. Рамена. Округлі. Увечері перед балом. Сорочка застряла між сідницями.
Він затиснув руки між колінами і, задоволений, обвів відсутнім поглядом їхні обличчя.
Містер Пауер спитав:
— Як справи з концертним турне, Блуме?
— О, дуже добре, — відповів містер Блум. — Я чую надзвичайно схвальні відгуки. Адже ідея чудова…
— А ви самі їдете?
— Та ні, — сказав містер Блум. — Річ у тім, що я маю поїхати в графство Клер в одній приватній справі. Вони, бачите, збираються виступати по головних містах. Якщо зазнають збитків у одному, то надолужать в іншому.
— Атож, — сказав Мартін Каннінгем. — Мері Андерсон{184} зараз там.
— Маєте гарних артистів?
— Її імпресаріо Луїс Вернер, — відповів містер Блум. — О так, у нас будуть усі провідні. Дж. С. Дойл і, сподіваюся, Джон МакКормак{185} і. Словом, найкращі.
— І Мадам, — докинув, усміхаючись, містер Пауер. — Аж ніяк не остання.
Містер Блум розвів руками на знак увічливого протесту і знову їх затиснув. Сміт О’Браєн. Хтось поклав квіти. Жінка. Мабуть, день його смерти. Вітаю з днем. Об’їжджаючи статую Феррела{186}, карета безшумно зіткнула їхні розслаблені коліна.
Ки: убого вбраний старий край хідника пропонував свій товар, роззявивши рота: ки.
— Чотири шнурки за пені.
Цікаво, чому його викинули з адвокатської колегії. Мав власну контору на Г’юм-стрит. У тому ж самому будинку, що й тезко Моллі. Твіді, Уотерфордський присяжний повірений. Циліндр у нього ще з тих часів. Залишки колишньої доброзвичайности. Теж у жалобі. Пустився берега бідолаха! Як горох при дорозі: хто йде, той скубне. Не живе О’Келеген{187} тільки дні тре.
А Мадам. Двадцять на дванадцяту. Встала. Місіс Флемінг прийшла прибирати. Чеше коси, мугикає: voglio е non vorrei. Ні: vorrei е non[82]. Дивиться на кінчики волосся, чи не січеться. Mi trema un poco il[83]. Гарно виходить у неї оте те: ридаючий тон. Дрізд. Слово «дрізд» — воно чудово це передає.
Його очі мимохідь озирнули гоже лице містера пера. Скроні сивіють. Мадам; усміхаючись. Я теж усміхнувся на відповідь. Усмішку можна по-різному тлумачити. Може, звичайна ввічливість. Гарна людина. Чи правда, що він утримує якусь жінку? Не дуже приємно для дружини. Проте кажуть, хто воно мені розповідав, що у них невинні стосунки. Така гра, бачиться, навряд чи довго тривала б. Так, це Крофтон{188} зустрів його якось увечері, він ніс їй фунт вирізки. Хто вона була? Офіціантка у Джурі? Чи, може, у «Мойрі»?
Вони проїхали під статуєю Визволителя{189} у широчезному плащі.
Мартін Каннінгем штовхнув ліктем містера Пауера.
— З коліна Рувимового, — сказав він.
Високий чорнобородий чоловік, спираючись на палицю, кульгав, повертаючи за ріг слонового будинку Елвері{190}; його покручена рука була закладена за спину долонею догори.
— У всій своїй первісній красі, — мовив містер Пауер.
Містер Дедалус подивився услід кульгавій фігурі й сказав тихим голосом:
— Бодай тобі дідько в’язи звернув!
Містер Пауер, знемагаючи від сміху, затулив од вікна лице, коли карета минала пам’ятник Греєві.
— Всі ми там були, — толерантно мовив Мартін Каннінгем.
І стрівся очима з містером Блумом. Погладивши бороду, він додав:
— Або майже всі.
Містер Блум ураз забалакав жвавим тоном, розглядаючи обличчя своїх подорожніх.
— Люди розповідають пречудовий анекдот про Рувима Дж. та його сина.
— Про човняра? — запитав містер Пауер.
— Атож. Правда ж пречудовий?
— Що за анекдот? — спитав містер Дедалус. — Я його не чув.
— Він зв’язався з однією дівчиною, — почав містер Блум, — і батько вирішив послати його на острів Мен, далі від спокуси, та коли вони удвох…
— Що? — спитав містер Дедалус. — Ота тютя з полив’яним носом?
— Атож, — підтвердив містер Блум, — ішли вони удвох до пароплава, і він вирішив утопити…
— Утопити Вараву{191}! — вигукнув містер Дедалус. — Їй-богу, хай би він його втопив!
Містер Пауер протягло чмихнув крізь затулені ніздрі.
— Ні, — сказав містер Блум, — син себе…
Мартін Каннінгем непоштиво урвав його мову.
— Рувим Дж. із сином простували набережною понад річкою до пароплава, що мав відпливати на острів Мен, і юний химерник нараз вирвався та й плигнув через парапет просто в Ліффі.
— Мати божа! — скрикнув злякано містер Дедалус. — І втопився?
— Втопився! — вигукнув Мартін Каннінгем. — Де там! Один човняр його виловив, зачепивши гаком за матню, і привіз батькові на набережну. Ледь живого. Туди півміста збіглося.
— Так, — мовив містер Блум. — Але найсмішніше те…
— А Рувим Дж., — сказав Мартін Каннінгем, — дав човнярові флорин за те, що той порятував сина.
З-під руки містера Пауера долинуло приглушене зітхання.
— Таки дав, — підтвердив Мартін Каннінгем. — Як справжній герой. Срібний флорин.
— Правда ж чудово? — запитав жваво містер Блум.
— Передав один шилінг вісім пенсів, — сухо сказав містер Дедалус.
У кареті залунав тихий здавлений сміх містера Пауера.
Нельсонова колона.
— Вісім слив на пенні! Вісім на пенні!
— Приберімо-но краще серйознішого вигляду, — мовив Мартін Каннінгем.
Містер Дедалус зітхнув.
— Навряд чи бідолаха Педді образився б на нас за те, що ми трохи посміялися. Він сам чимало хороших анекдотів розповів.
— Прости мене, Господи! — сказав містер Пауер, витираючи пальцями вологі очі. — Бідолашний Педді! Аж ніяк не думав минулого тижня, бачачи його востаннє, — а він був при доброму здоров’ї, — що так скоро його проводжатиму. Пішов він од нас.
— Такої порядної людини тепер на світі не знайдеш, — мовив містер Дедалус. Нагло він помер.
— Розрив серця, — сказав Мартін Каннінгем.
Він сумно постукав по грудях.
Червоне лице: пашить, як головешка. Перепивав браги. Засіб, щоб ніс не червонів. Доп’єшся до такого, що він стане, як аделіт. Багацько грошей витратив, його фарбуючи.
Містер Пауер, поринувши в тужливу задуму, дивився на будинки, що вони їх минали.
— Помер наглою смертю, неборака, — сказав він.
— Найкраща смерть, — озвався містер Блум. — Вони витріщилися на нього.
— Без страждань, — пояснив він. — Раз і вже. Наче смерть уві сні.
