НІМФА: У моїй присутності. Пушок до пудри. (Зашарівшись, робить кніксен.) Що й казати про все інше.

БЛУМ (пригнічено): Що ж, peccavi[364]. Я шанував той живий олтар, де спина вже перестає називатися спиною. (З несподіваним запалом.) Бо й чому повинна напахчена тендітна ручка, вся в коштовностях, рука-правителька?..

Постаті звиваються, зміяться поміж дерев, творячи непоквапний лісовий візерунок, млосно перегукуючись.

ГОЛОС КІТТІ (в гущавині): Покажи ж нам котрусь із тих подушечок.

ГОЛОС ФЛОРІ: Ось, дивись.

Куріпка пролітає по чагарнику, незграбно хляпаючи крильми.

ГОЛОС ЛІНЧА (в гущавині): Ух! Гарячуща!

ГОЛОС ЗОЇ (з кущів): З гарячої місцинки.

ГОЛОС ВІРАГА (ватажка пташиного племені; в бойовому синьому розмалюванні, в головному уборі з пір’я, він сягнисто крокує, потрясаючи списом, крізь хрумкий очерет, топчучи шишки й жолуді): Гарячий! Гарячий! Стережіться Сидячого Бика^{811}!

БЛУМ: Це дужче за мене. Теплий відбиток її теплого тіла. Навіть посидіти, де допіру сиділа жінка, надто коли в неї стегна були розтулені, ніби обіцяючи найвищу близькість, а вже геть особливо, якщо вона, сідаючи, чимвище підняла поли на підбійці з білого сатину. То вже така повнота жіночного. Вона наповнює по вінця, переповнює мене.

ВОДОСПАД:

ТИСИ: Шш! Говори, сестро!

НІМФА (безока, в білому вбранні черниці, в чіпці й апостольнику з великими крильми; лагідно, з відсутнім поглядом): Монастир Транквілла. Сестра Агата. Гора Кармел, яви у Ноку й Лурді. Жодних бажань більше. (Зітхаючи, схиляє голову.) Тільки ефірне. Де мрійливе-дрімливе чаєня мчить понад плесом навмання.

Блум трохи підіймає зад, і ззаду на штанях у нього відлітає ґудзик.

ҐУДЗИК: Лусь!

Дві нечупарні кумські дівиці в шалях витанцьовують під дощем, верескливо вигукуючи.

ДІВИЦІ:

БЛУМ (холодно): Ти зруйнувала чари. Остання соломинка. Якби існувала сама лишень ефірність, де б ви всі були, послушниці й кандидати у священики? І хочеться, і колеться, як ослиці відлити.

ТИСИ (срібна фольга їхнього листя осипається, кощаві руки вмить старіють і трясуться): Падолист!

НІМФА: Яке блюзнірство! Зазіхнути на мою цноту! (На її вбранні розпливається велика волога пляма.) Заплямувати мою невинність! Ти не гідний торкатися одежі чистої жінки. (Її рука щось хапає у бганках одіння.) Але стривай, сатано. Не співати більше тобі любовних пісень. Амінь. Амінь. Амінь. Амінь. (Вихоплює кинджал і, вбрана в лати лицаря-тамплієра, замахується на його чересла.) Nekum!

БЛУМ (підскочивши, затримує її руку): Гей! Небракада! Кицька дев’яти життів! Звольте чесну гру, мадам. Без обрізального ножа. Лисиця й виноград, еге ж? Мало вам вашого колючого дроту? Розп’яття недосить міцне? (Хапає її вуаль.) Святого абата тобі треба? Чи Брофі, кривого садівника? Чи безводограйної статуї водоноса? Чи доброї матінки Альфонсуси? А чи братика Лиса?

НІМФА (з криком тікає, лишивши вуаль у його руках, її гіпс розтріскується, із тріщин пахкають хмаринки смороду): Полі!..

БЛУМ (навздогін їй): А то наче ви не пускаєтеся на всі заставки! І чого б то сіпатись? Ти й так у всякій слизоті. Я вже ж доскіпався. Вся ваша сила — в нашій слабкості. Ану ж бо, що нам належить як плідникам? Скільки з вас на шинквас? Читав я, ви оплачуєте на Рив’єрі кавалерів із числа танцівників. (Німфа голосить на бігу.) Ех! Шістнадцять років я гарував як чорний раб. То й що, суд мені присудить бодай п’ять шилінгів утримання? Обкручуйте інших кругом пальця, та не мене. (Принюхується.) А це що таке? Цибуля. Гнила. Сірка. Жир.

Перед ним стовбичить Белла Коген.

БЕЛЛА: Наступного разу ти мене вмить упізнаєш.

БЛУМ (холоднокровно оглядає її): Passée[365]. Стара баранина молодиться, мовляв: я — ярочка! Зуби з’їдені, вовни понаростало де не слід. Останній твій порятунок — сира цибуля на ніч, оздоровила б колір обличчя. І хоч сякий-такий масаж від подвійного підборіддя. Очі порожні, мов ті, осклілі, у твого опудала лисиці. Втім, такі вони якраз пасують до решти твоїх рис. Сказати більше нічого. Я тобі не пропелер із трьома лопатями.

БЕЛЛА (зневажливо): Авжеж, небагато з тебе наїдку. (Її свиняча манда рохкає.) Ххрохх!

БЛУМ (зневажливо): Почисть спочатку свого середнього пальця, що без нігтя: у тебе там холодний сік твого огиря крапотить із гребеня. Візьми пучок сіна та підітрися!

БЕЛЛА: Знаю я тебе, хвалька! Здох твій окунь!

БЛУМ: Бачив я твого — хазяїн дому розпусти! Продавець віспи та гною!

БЕЛЛА (обертаючись до піаніно): А котра з вас тут грала марш мертвяків із «Саула»?

ЗОЯ: Я. Побережіть свої мозолі. (Кидається до інструмента й вибиває акорди перехрещеними руками.) Прогулянка киці по черепиці. (Озираючись.) Ану, хто там кохає моїх солоденьких? (Вмить опиняється знову біля стола.) Все, що твоє, — моє, а що моє, те мені.

Незадоволена Кітті обліплює зуби срібною фольгою. Блум підходить до Зої.

БЛУМ (лагідно): Віддай, будь ласкава, ту картоплину, добре?

ЗОЯ: Та це фантик, гарна, надто гарна штучка.

БЛУМ (із почуттям): Для тебе це ніщо, а мені пам’ять про бідолашну матінку.

ЗОЯ:

БЛУМ: З нею пов’язані дорогі мені спогади. Я дуже хочу мати її.

СТІВЕН: Мати чи не мати, ось де питання.

ЗОЯ: Ось, на. (Задирає подолок, оголюючи стегно, й видобуває картоплину, що була запхнута за горішній край її панчохи.) Хто сховав, той і знає, де знайти.

БЕЛЛА (набурмосившись): Що діється? У нас тут не вар’єте. І не розтовчіть мені того піаніна. Хто тут платить?

Підходить до піаноли. Стівен, попорпавшись у кишені, дістає за кутик банкноту й вручає господині.

СТІВЕН (із перебільшеною чемністю): Я видобув цього шовкового гаманця зі свинячого вуха публіки. Прошу пробачення, мадам. Із вашого дозволу. (Недбалим помахом тицяє в Лінча й Блума.) Ми обидва робимо ставки на цих перегонах, Кінч і Лінч. Dans се bordel où tenons nostre éetat[366].

ЛІНЧ (озивається від коминка): Дедале! Поблагослови її і за мене.

СТІВЕН (вручаючи Беллі монету): Червінець. Уже в неї.