ДВЕРНА РУЧКА: Тоообіііі!
ЗОЯ: У тих дверях засів диявол.
По рипучих східцях спускається чоловіча постать, і чути, як вона бере з вішалки дощовика й капелюха. Блум мимоволі рушає з місця, іде вперед, але, причиняючи двері, дістає з кишені шоколадку й нервово простягає Зої.
ЗОЯ (жваво обнюхавши його чуприну): Гм. Передай спасибі твоїй мамі за кролів. Я дуже люблю те, що мені подобається.
БЛУМ (насторочує вуха, зачувши чоловічий голос, що розмовляє з повіями на ґанку): А що, коли це він? За? Чи через те, що ні? Чи і так, і так?
ЗОЯ (розриваючи фольгу): Пальці придумано ще до виделок. (Відламавши часточку, покусує, ще одну віддає Кітті Рікетс, а тоді грайливо обертається до Лінча.) Хочеш і собі піґулку? (Той киває головою. Вона з ним дражниться.) Дати чи зачекати, поки сам потрудишся забрати? (Він роззявляє рота, задерши голову. Вона веде приз колом, проти годинникової стрілки, а його голова обертається слідом. Веде навпаки, і тут він витріщається на неї.) Лови!
Вона кидає шматочок. Спритно вловивши ротом, він із хрускотом розкушує шоколад.
КІТТІ (жуючи): Той інженер, із ким я на базар ходила, от у нього чудесні шоколадки. Всякими лікерами начинені. А туди ж сам віце-король був завітав із своєю дружиною. Ну й накружлялися ми там у Тофта на каруселі — досі голова паморочиться.
БЛУМ (у хутряній шубі Свенгалі{801}, схрестивши руки на грудях і з наполеонівською гривкою над чолом, набурмосився в зусиллі черевомовця-екзорциста, спрямувавши орлиний погляд на двері. Тоді, напружившись, виставивши ліву ногу, робить швидкий наказовий пас і, знявши праву руку з лівого плеча, подає знак майстра ложі.): Щезни, щезни, щезни, хоч би хто ти був, заклинаю тебе!
Знадвору долинає чоловічий кашель і чути, як даленіє чиясь хода. На Блумовому обличчі прочитується полегшення. Він стоїть у спокійній невимушеній позі, заклавши руку за виріз камізельки. Зоя простягає йому шматочок шоколаду.
БЛУМ (урочисто): Дякую.
ЗОЯ: Як дають, то бери. На!
Чути впевнений цокіт жіночих каблучків на сходах.
БЛУМ (беручи шматочок): Збудливе? А я саме подумав. Ваніль заспокоює — чи? Мнемо. Розсіяне світло розсіює пам’ять. Червоне діє на вовчий лишай. Барви впливають на характери жінок, на будь-які. Ця чорнота наганяє на мене смуток. Їжте, веселіться, бо завтра. (Жує.) Впливає і на смак, рожевість. Але ж я так давно не. Здається чимось новим. Збуд. Той священик. Хай приходить. Краще пізно, ніж ніколи. Потрюхай по трюфелі до «Ендрюз».
Відчиняються двері. Входить Белла Коген, тілиста господиня закладу. На ній довга сукня барви слонокости, з пишно отороченим подолком. Задля прохолоди обмахується чорним костяним віялом, наманір Мінні Гок {802} у «Кармен». На лівій руці два персні, один — обручка, а другий свідчить про її статус хазяйки. Очі дуже підмальовані. Помітно пробиваються вусики. Вона має оливкове, трохи спітніле обличчя з важкими рисами, м'ясистим носом, ніздрі помаранчево підведені. У вухах великі сережки з берилами.
БЕЛЛА: Слів немає! Я впріла, мов купа гною.
Вона обводить очима пари, потім зупиняє погляд — владний, наполегливий — на Блумові. Її велике віяло жене легіт їй на гаряче обличчя, на шию та крутосхили грудних опуклин. Блискочуть її соколині очі.
ВІЯЛО (колихаючись шпарко, а тоді сповільнюючись): Бачу, ти одружений.
БЛУМ: Атож… Почасти — і де я подів…
ВІЯЛО (напіввідкрившись, складається): І дружина командує. Твоя підкаблучність.
БЛУМ (з дурнуватою посмішкою втупившись у підлогу): Таки так.
ВІЯЛО (складене, завмерло біля її сережки): Ти забув мене?
БЛУМ: Так. Ні.
ВІЯЛО (складене, впирається в її талію): Це ж я та про яку ти мріяв досі? І то вона відтоді знала його тебе нас? Чи я всі вони і ті самі тепер коли ми?
Белла підходить, легенько поплескуючи його віялом.
БЛУМ (здригається): Владна істота. Вичитала в моїх очах ту дрімоту, що подобається жінкам.
ВІЯЛО (поплескуючи): Ми стрілися. Ти мій. Це доля.
БЛУМ (упокорено): Пишна жінка. Я ждав, жадав твого панування. Я виснажений, покинутий, вже немолодий. Стою, можна сказати, з невідправленим листом, за який треба доплатити, перед скринькою для запізнілої кореспонденції на головній пошті людського життя. Вікно і двері, відчинені під прямим кутом, викликають протяг із швидкістю в тридцять два фути за секунду, за законом падіння тіл. Щойно я відчув напад ішіасу в лівому сідничному м’язі. Це у нас родинне. Бідолашний тато, вдівець, він через це був ходячий барометр. Він вірив, що тут допомагає тепло тварин. Носив узимку камізельку на котячому хутрі. А коли діло пішло до кінця, то, пам’ятаючи царя Давида з сунамітянкою, клав біля себе Атоса, що зберіг вірність і по смерті. Собача слина, як ви, певне… (Здригається.) Ах!
РІЧІ ГУЛДИНГ (заходить, обтяжений портфелем): Глузами завжди діймеш. Найліпше, що є в Дубліні. Гідне принцових печінки й нирок.
ВІЯЛО (поплескуючи): Всьому настає кінець. Будь моїм. Зараз.
БЛУМ (вагаючись): Всьому зараз? І навіщо я розпрощався з моїм талісманом? Потрапив під дощ, полежав, коли спадала роса, на скелях, непростима дурість у моєму віці. Всяке явище має свою природну причину.
ВІЯЛО (вказуючи додолу): Ти можеш.
БЛУМ (дивиться вниз і помічає у неї на черевику розв'язаний шнурок): На нас дивляться.
ВІЯЛО (рішуче вказуючи додолу): Ти повинен.
БЛУМ (жадаючи й опираючись жаданню): Я вмію зав’язувати справжнім пласким вузлом. Перейняв, коли бігав побігаєм, а потім трудився у Келета — у відділі поштових замовлень. Напрактикувався. Таємна мова вузликів. Дозвольте ж. Зробіть ласку. Сьогодні я вже стояв на колінах. Ах!
Белла трохи підіймає подолок сукні й, ставши чимстійкіше, впирає у край стільця тлусту кінцівку з копитом у зашнурованому черевику та бабкою в шовковій панчосі. Блум, із негнучкими ногами, такий постарілий, схиляється над тим її копитом і ніжними доторками засилює шнурок у дірочки й витягує назовні.
БЛУМ (закохано мурмоче): Служити продавцем узуття в Менсфілда, у дамському відділі, — то була моя люба юнача мрія. Милі радощі приємного защібання кнопочок та ґудзичків, дивний екстаз перехресного зашнуровування, до самого коліна, чепурного лайкового черевичка на єдвабній підкладці, такого просто неймовірно крихітного, для леді з Клайд-роуд{803}. Навіть на їхній восковий манекен, Раймонду, я що день Божий ходив видивлятися, такий захват будили в мені її панчохи-павутинки, які носять у Парижі, й пальчик ноги, мов стебельце ревеню.
КОПИТО: Понюхай мою теплу козячу шкуру. Відчуй мою королівську вагу.
БЛУМ (шнуруючи): Не надто тісно?
КОПИТО: Хай ти мені тільки наплутаєш, Ручки-Дрючки, я тобі як футбольну по твоїх м’ячиках.
БЛУМ: Головне — не пропустити якої дірочки, як було вийшло у мене перед благодійним балом. Погана прикмета. Гніздечко в неналежному місці у неї… у згаданої вами особи. Того вечора вона зустріла… Готово!
