ТОМ РОЧФОРД (прикладає руку до грудей і кланяється): Рувим Дж. Ставлю флорин, що знайду його. (Уважно роздивляється люк поглядом, сповненим рішучости). Ну, тепер моя черга. Гайда за мною в Карлоу.
Робить відчайдушний стрибок і щезає у люку. Два диски в колонках, похитавшися, показують два круглі ока нулів. Усе зникає. Блум чвалає далі. Зупиняється перед освітленим будинком, дослухається. Поцілунки, які вихоплюються із своїх хатинок, витають навколо нього, щебечуть, тьохкають, висвистують.
ПОЦІЛУНКИ (щебечуть): Лео! (Цвірінькають.) Любий, милий, солодкий, смачний для Лео! (Воркують.) Цьом-цьом! Мур-мур! (Щебечуть.) Цінь-цінь, Дінь-дінь, Сунь-сюди, Лео-лінь, О, Лео! (Вони пурхають, сідають на його одяг, кольорові блищики, невагомі іскорки.)
БЛУМ: Саме для чоловіка. Сумна музика. Церковна музика. Може тут.
Зоя Гіггінс, молода лярвочка в сапфіровій вузенькій спідничці з трьома бронзовими пряжками, на шиї вузький оксамитовий комірчик, киває йому і сходить до нього з ґанку.
ЗОЯ: Ви когось шукаєте? Він там усередині з другом.
БЛУМ: Це заклад місіс Мак?
ЗОЯ: Ні, у нас вісімдесят один, місіс Коген. Буває, підеш далі і знайдеш гірше. Матуся Патинка. (Наче давньому знайомому.) Цієї ночі вона сама трахається з хахалем, він у неї ветеринар, усіх певних конячок підказує та ще й платить за сина в Оксфорді. Робота надтермінова, але сьогодні у неї критичний момент. (З підозрою.) А ви, часом, не його батько?
БЛУМ: Категорично ні!
ЗОЯ: Бо обидва в чорному. Тоді, мабуть, хлопчик хоче трохи розваги?
Його шкіра відчула наближення її пальців. Рука поповзла по лівому стегну.
ЗОЯ: Де твої яєчка?
БЛУМ: Збоку. Дивно, що завжди праворуч. Мабуть, там важче. Мій кравець Мізайєс каже, що це буває в одного з мільйона.
ЗОЯ (враз стривожилася): У тебе твердий шанкр.
БЛУМ: Навряд.
ЗОЯ: Я ж відчуваю.
Вона стромляє руку в ліву кишеню його штанів і виймає звідти тверду почорнілу зморщену картоплину. Дивиться на неї і на Блума, напіввідкривши рот з вологими губами.
БЛУМ: Це талісман. Оберігає, на щастя.
ЗОЯ: То хай буде для Зої? Хай оберігає мене? За те, що я така добра.
Ховає свій здобуток з неприхованою жадобою собі в кишеню, бере його під руку, притискається, наче до коханого. Він ніяково усміхається. Лунає східна музика, повільно, такт за тактом. Він дивиться у її карі очі, обведені олівцем. Усмішка його теплішає.
ЗОЯ: Впізнаєш мене наступного разу.
БЛУМ (тужливо): Побачити газель{755}, красу азійських гір та піль, я мріяв уже не раз, та ба!..
Газелі вистрибують, пасуться на гірських схилах. Поблизу видніються озера. А по берегах їх лежать темні тіні кедрових гаїв. Повітря духмяне там від чудодійних пахощів кедрової смоли. Схід палає, сапфірове небо покреслене летом бронзових орлів. А під ним розпросторився жінкоград{756}, оголений і білий, у прохолоді та розкоші. Струмені водограю шепочуться в товаристві дамаських троянд. Величезні троянди шепочуть про пурпурові виноградні грона. І вино сорому, пристрасти й крови наливають таємно і шепочучись.
ЗОЯ (шепочучи, мугикаючи в такт музиці, одаліска усміхається, її губи зволожені мастилом із трояндової настоянки та смальцю): Шорах ані ввеноввах, бенонт Єршалоім[328].
БЛУМ (приворожений): Чуючи твою вимову, я гадав, що ти з доброго кореня.
ЗОЯ: А ти хіба не знав, що гадати шкідливо?
Вона любенько бере його вухо своїми золотими пломбованими зубками, дихаючи на нього затхлим часниковим духом. Троянди розступаються, відкриваючи для всіх золоту усипальню царів і їхні тлінні рештки.
БЛУМ (сахається, механічно продовжуючи пестити її праву грудь пласкою долонею.) Ти з Дубліна?
ЗОЯ (спіймала пасмо волосся, що випало з решти, і вплела його докупи): Бери вище. Я англійка. Курива у тебе, часом, немає?
БЛУМ (править своєї): Я рідко покурюю, зайчику. Буває сиґару. Дитяча гра. (Сміється.) Можна устами припасти до чогось іншого, а не до смочка з гіркою травичкою.
ЗОЯ: Давай далі. Цілу промову про шкоду.
БЛУМ (у чорному комбінезоні робітника з червоною краваткою-бантом, що майорить на вітрі, у вельветових штанях і капелюсі апаш): Виправити людство то справа безнадійна. Сер Волтер Ралей{757} привіз нам із Нового Світу цю картоплю і цю траву, перша, коли її споживаєш, убиває інфекції{758}, друга ж труїть слух, зір, серце, пам’ять, волю, розум, — словом, усе. Власне, він привіз отруту на цілі сто років раніше, ніж той, хто, забув його ім’я, привіз нам їжу. Самогубства. Облуда. Всі наші норови. А подивіться на наше громадське життя!
З далеких дзвіниць долинає опівнічний дзвін.
ДЗВОНИ: Вернися, Леопольде! Лорд-мером Дубліна станеш ти!
БЛУМ (у шатах олдермена з ланцюгом): Виборці Арран-кі, Іннс-кі, Ротонди, Маунтджоя та Північних Доків! Запевняю вас, що найкраще це провести трамвайну колію від скотного ринку до річки. Ось музика майбутнього. Ось моя програма. Cui bono[329]? Проте наші пірати Летючі Голландці на кораблі-привиді їхніх капіталів…
ОДИН ІЗ ВИБОРЦІВ: Тричі по три слава нашому майбутньому хазяїну міста!
Північним полярним сяйвом спалахує смолоскипний похід.
СМОЛОСКИПНИКИ: Гурра!
Імениті містяни, місцеві тузи та почесні громадяни потискають руку Блумові й вітають його. Тімоті Геррінгтон {759} , який тричі побував лордом-мером Дубліна, вельми імпозантний у пурпуровій мантії мера з золотим ланцюгом і в білій шовковій краватці перемовляється з радником Лорканом Шерлоком, locum tenens. Обоє гаряче кивають на знак повної згоди.
КОЛИШНІЙ ЛОРД-МЕР ГЕРРІНГТОН (у пурпуровій мантії, в руках жезл, на ньому золотий ланцюг мера і широка нашийна шовкова хустка білого кольору): Промова олдермена сера Лео Блума буде надрукована коштом комунальних прибутків мерії. На будинку, де він народився, буде встановлена меморіальна дошка. І проїзд, який досі називався Коров’ячим Вигулом, біля Корк-стрит, віднині буде називатися Бульваром Блума.
РАДНИК ЛОРКАН ШЕРЛОК: Схвалено одноголосно.
БЛУМ (патетично): Ці Летючі Голландці чи, точніше, Блядучі Голландці, коли вони вилежуються у себе на килимах у кают-компаніях, нудьгуючи, грають у кості, до чого їм діло? Машина — ось їхня єдина турбота, їхня химера, їхній талісман. Пристрої та автомати, механічні страховища, наштамповані упирі для взаємного нищення, мерзотні покручі, яких плодить жадоба капіталістів, що хтиво прилипли, присмокталися до нашої опроституйованої праці. Біднота відпочиває з голоду, а вони собі відгодовують своїх королівських оленів, вони собі стріляють своїх зачок і кайців і тішаться своєю владою над нами. Але їхня влада це тільки піратство, і не впізнаєш, де її лице, а де виворіт…
