Не встигли наші студіозуси й вивершити наведену вище апологію, як на порозі з’явився наш достойний знайомець — містер Малакай (Малахій) Мулліган, у товаристві одного свого приятеля, якого допіру тільки зустрів. Ім’я цьому останньому було Алек Баннон, і прибув він до міста оцього ж вечора, мавши намір купити собі звання прапорщика чи корнета в ополченні та вписатися в якийсь реєстр десь на якусь війну. Містер Мулліган досить-таки чемно висловив тому своє схвалення, тим паче, що це узгоджувалося і з його власним прожектом, який він замислив ради викорінення того зла, яке було заторкнуте вище. Сказавши це, він передав на оглядини товариству набір карток із твердого картону, видрукованих, на його замовлення, того ж таки дня у містера Коннелла, друкаря, і був на них ось який напис, тиснений гарним курсивом: Містер Малахій Мулліган, Запліднювач і Інкубатор. О-в Ламбей^{712}. Його задум чи то прожект, як відкрив він їм, зводився до того, щоб відійти від порочного кола пустих веселощів, подібних тим, котрим невміру віддавалися як головній своїй справі сер Гопплиг Галалей та сер Соплесуп Скво-Вадиш, аби повністю віддатися щонайшляхетнішому заняттю, на яке переважно й розраховане облаштування нашого тіла. То що ж, друзяко, розкажіть нам про це, запросив містер Діксон. Поза всякими сумнівами, це смакує розпустою. Тож сідайте, ви обоє, в ногах правди немає. Прийнявши ці люб’язні запросини, містер Мулліган одразу й перейшов до витлумачення суті свого підприємства. Як повідав він аудиторії, оная ідея сяйнула йому вперше, коли він розмірковував про причини неплідности, які однаковою мірою походять від перешкод навмисних і ненавмисних, причому перші, своєю чергою, бувають спричинені родинними незлагодами або скупою розхрахунковістю, ну а останні можуть походити або від уроджених вад, або від набутих схильностей. За його признанням, душа його переповнювалася скорботою, коли бачив він, як позбавляють шлюбне ложе найціннішої його служби; а коли, до того ж, пригадати надмірне число ніжних створінь із кругленьким удовиним капітальчиком, що стає здобиччю лихих бонз, — створінь, які ховають світач свій під посудиною в котрій-небудь похмурій обителі а чи гублять свій жіночий цвіт в обіймах несосвітенного мугиря, володіючи, втім, ключами до невимовного щастя, а то ще жертвуючи неоціненною жіночою перлиною своєї статі, коли довкола без ліку ставних кавалерів, таких охочих до амурів, — від усього цього, запевнив він їх, серце його безнастанно плакало й ридало. Прагнучи приборкати цю докуку (а походила ж вона, як те з’ясувалося йому, від притлумлення внутрішнього палу), обговорив він цю справу з людьми в ній обізнаними та достойними, проникливо вглядівся в її суть і надумався: придбати у довічну власність ленне володіння, острів Ламбей, у нинішнього його власника, лорда Толбота де Малагайда, дворянина з партії Торі, якого не дуже шанувала правляча наша партія. А він планував улаштувати там національну запліднювальну ферму під назвою «Омфал», витесати й звести на ній обеліск на взір єгипетських і сумлінно надавати чоловічі послуги із запліднення будь-яким особам жіночої статі, без зважання на стани, котрі тільки прямуватимуть до нього, бажаючи доконати, що визначено їм природою. Справа засновується не заради прибутку, заявляв він, за труди пеніса він не братиме жодного пенса. І вбога куховарка, й розкішна леді однаковою мірою знайдуть у ньому свого мужчину, коли вже склад їхній і темперамент досить переконливо переконують схилитися до їхніх прохань. Що ж до свого харчування, то він показує, як дотримуватиметься раціону, що складатиметься винятково зі смаковитих коренеплодів, а також риби й кролів, позаяк у цих останніх, вельми плодючих гризунів, м’ясо як не треба краще підходить для його задуму, хай там тушковане чи смажене на рожні, надто коли до нього додати мускатного цвіту й дрібку кайєнського перцю. Виголосивши проповідь сію з натхненням і запалом, містер Мулліган хутко зняв зі свого капелюха хустину, якою намагався його захистити. Обох прихідьків, видно було, заскочив дощ, і хоч як прудко поспішили вони до прихистку, а проте встигли добряче намокнути, свідченням чого була нижня частина костюма містера Муллігана, де домоткана сіра матерія зробилася сорокатою, мовби в яблука. Його ж прожект тим часом був сприйнятий прихильно, здобувши невдавані похвали всіх слухачів, за винятком одного містера Діксона, що від Марії Скорботної, який із підступною люб’язністю поцікавився, чи не збирається містер Мулліган заодно ще й вугілля возити у Ньюкасл, і так цією копалиною багатий. Одначе тут шановний медик здобув прихильність освіченої частини аудиторії, навівши доречну цитату з класиків, позаяк у цитаті тій, як там вона вже збереглася в його пам’яті, сподівався він знайти вишукане й водночас вагоме підкріплення своїм задумам: Talis ас tanta depravatio hujus seculi, О Quirites, ut matres familiarum nostra lascivas cujuslibet semiviri libici titillationes testibus ponderosis atque excelsis erectionibus centurionum Romanorum magnopere anteponunt[266]^{713}, ну а в тупіші голови утовкмачив свою думку за допомогою уподібнень із тваринної царини, які їм легше було перетравити, про оленя з оленицею в дикій пущі та про качку з качуром у дворі ферми.

Мавши вельми високу думку про шляхетність манер своїх і про елеґантність убрання власного, та й насправді бувши молодцем хоч куди, наш щедрослов звернувся потому до огляду одіння свого, приперчуючи огляд отой буркотливими осудами нежданих-негаданих примх природи, тоді як шановане зібрання на всі лади розхвалювало оприлюднений тут допіру прожект. А юний джентльмен, друг його, ніжно розхвилювавшись пробіжкою піддощовою, котра йому щойно випала, тут уже не втерпів і незагайно почав викладати пригоду ту свою найближчому до нього сусіді. Ну а пан Мулліган, звернувши погляд свій на стіл, поцікавився, а для кого тут стільки хлібин та рибин; затим, укмітивши він незнайомця та вклонившись йому ґречно, мовив: Прошу вас, скажіте-но, сере, чи ж не привела вас сюди потреба в послугах ремества баблення-повивання, які ми могли б вам надати? На відповідь той останній подякував йому щиро, тримаючися, однак, із гідністю та без панібратства, й звістив їх усіх, що навідався він до закладу Горнового, потерпаючи за долю певної дами, котра тутечки нині перебуває, позаяк недоля жіноча (при цьому з грудей йому вирвалося глибоке зітхання), привела її в делікатне становище, і він бажав би знати, чи ж не розрішилася вже вона щасливо. Тоді містер Діксон, вирішивши відплатити супротивникові його ж монетою, заходився випитувати в містера Муллігана, чи його власна вентральна корпулентість^{714}, в якій той допіру звинуватив його, містера Діксона, не єсть наслідок овобластичної гестації в утрикулі простати, чи то в утробі чоловічій, або ж, як у містера Остина Мелдона, іменитого медика, симптом синдрому прогресуючої ендогенної філофагії? А містер Мулліган замість відповіді, вельми розвеселившись від споглядання своїх панталонів, молодцювато ляснув себе нижче грудночеревної перегородки і, зобразивши на обличчі препотішну міну матінки Гроган (премилої жіночки, але, на жаль, легесенької моралі), заволав: Ось черево, яке не спородило жодного байстрюка! Отакий дотепний жарт поновив цілу бурю захвату, тож ізнову всі в палаті віддалися буйним та розгульним веселощам. І так тривали їхні жваві пересварки та скоморошества, аж поки долинула сюди якась тривога з передпокою.

Тут слухач, ніхто інший, як отой студіозус зі Скотії, з чуприною, мов льон білявою, з великим запалом привітав молодого джентльмена та, уриваючи його оповідь на наймальовничішому місці, чемно звернувся до свого візаві, чи не був би той такий люб’язний, щоб передати йому посудину з сердечними краплями, й водночас, запитливим нахилом голови, за яким тут-таки здійснився рівновеликий нахил пляшки у зворотньому напрямі, — незрівнянного сього жесту не прищепить і цілий вік галантного виховання — красномовніш за слова зробив оповідачеві пропозицію пригостити його чарчиною. Mais bien sûr, шляхетний незнайомче, et mille compliments[267]. Як не треба до речі. Саме цієї чарчини мені й бракувало вельми для повноти щастя. Але ж, милостиві небеса, коли б навіть тільки й лишилося мені у саквах, що шкуринка хліба й ковток води криничаної, і тоді, о мій Боже, серце повеліло б мені, прийнявши їх, уклякнути на коліна й подякувати вишнім силам за все щастя, дароване Подавачем благ. Мовивши це, він підніс чару свою до уст, із видимою втіхою одсьорбнув добрий ковток щиросердечного трунку, пригладив собі чуприну й видобув із пазухи медальйон на шовковій стрічечці: там, усередині, той самий образ, який він беріг, лелів, відколи її рука зробила на ньому напис. І з безмежною ніжністю задивившися на її риси, вигукнув, Ах, мсьє, коли б ви тільки бачили її, як привелося мені в ту приголомшливу мить, у тій її вишуканій блузці, в новенькому капелюшку й не без кокетства (подарунок їй до дня ангела, як вона зворушливо призналася мені), і в такому непідробному безладі, в пориві ніжности, до самозабуття, клянусь моєю душею! Навіть вас би, мсьє, ваша великодушна натура спонукала беззастережно здатися на милість отакого ворога — або залишити бойовисько назавжди. Ручуся вам, іще ніколи в житті не бував я такий розчулений. Хвала тобі, Боже, Творцю днів моїх! Троєкратно буде щасливий той, кому таке чудесне створіння подарує свою взаємність. Ніжне зітхання надало ще більшої красномовности його словам, і тоді він, ізнову сховавши медальйон назад, до себе на груди, утер сльози і вкотре зітхнув. О Всемогутній Сіячу, що засіваєш, наділяєш благами всі творіння Твої, яке ж велике та безмежне сіє найсолодше іго Твоє, що може тримати в путах і вільного, й раба, сільського пастушка й столичного фертика, юнака в пору буйних пристрастей та мужа, умудреного літами! Але, як по правді, пане, то я відхилився від свого предмета. Які ж непевні й тендітні оці підмісячні радощі наші! Прокляття! Чом не завгодно було Всевишньому, щоб передчуття шепнуло мені прихопити плаща? Ладен розридатися, думаючи про це. А з другого боку, хай би навіть і сім злив пролилося на нас у цій єдиній, і це не завдало б нам аніякісінької шкоди. Одначе хай йому всячина, вигукнув він, відчутно ляснувши себе по лобі, ранок вечора мудріший, і я знаю одного marchand de capotes[268], мсьє Пойнтца, у якого я за лівр можу купити найвигіднішого плаща по французькій моді, який тільки захищав хоч коли даму від вільгости. Ну-ну! гучно уриває його Іе Fécondateur[269], друже мій, мсьє Мур, сей найславутніший мандрівець (ми ж допіру прийняли півпляшчини avec lui[270] в колі вибраних дотепників сього міста), достовірно повідомив мене, що на мисі Горн, ventre biche[271], хлющать такі дощі, що промочать будь-якого, навіть найцупкішого плаща. Від таких несамовитих злив, примовляв він мені, sans blague[272], не один сердега хутенько переставився на той світ. Тьху! Цілий лівр! закричав тут мсьє Лінч. Таж ці неоковирні напиначки не вартують навіть одного су. Одна-єдина парасолька, хай не більше крислатого гриба, краща цілого їх десятка. Та жодна розумна жінка не захоче подібних засобів. Моя мила Кітті сказала мені сьогодні, що краще танцюватиме під потопом, аніж погодиться на муки голоду в такому ковчезі порятунку, адже, як нагадала вона мені (мило зашарівшись і нашіптуючи мені на вухо, хоча й підслухувати нас було нікому, крім метеликів, що пурхали довкола), пані Природа, із призводу Божого, навіяла нам, і це вже й прислів’ям стало, що il у a deux choses[273], для яких невинність первоствореного нашого вбрання, яка за інших обставин порушує правила пристойности, виявляється найдоречнішим і навіть єдино підхожим одінням. Перша з них, сказала вона (і тут чарівна моя філософиня, поки я підсаджував її в тільбюрі, легесенько лизнула мені вушну варяницю язичком, аби краще збудити мою увагу), це ванна… Але цієї ж самої миті дзеленчання дзвоника у вітальні урвало його оповідь, що так багатонадійно обіцяла збагатити скарбницю наших знань.