— Ні, — прошепотів він.

— Що? — глянула на нього Алія, наче здивована, що він усе ще там.

Він відвів руку від очей.

— Те вбрання від Дому Корріно, — спитав, — його вже надіслали близнятам?

— Звичайно, — відповіла Ірулан. — Воно цілковито безпечне.

— Ніхто не спробує дістатися до близнят на січі Табр, — промовила Алія. — Не з усіма цими вишколеними Стілґаром охоронцями довкола них.

Айдаго глянув на неї. Не мав жодних конкретних даних, аби підкріпити висновок ментатського розрахунку, але знав. Він знав. Те, що він пережив, було дуже близьким до візіонерської сили, відомої Полові. Ні Ірулан, ні Алія не повірили б такому видінню, якби його побачив Дункан.

— Я хотів би застерегти адміністрацію порту проти ввезення будь-яких тварин з інших планет, — сказав він.

— Ти ж не сприймаєш усерйоз здогадів Ірулан, — запротестувала Алія.

— Навіщо ризикувати? — спитав він.

— Скажи це контрабандистам, — відповіла Алія. — Я покладатимуся на тхорів Дому.

Айдаго струснув головою. Що зможуть вдіяти тхори Дому проти пазурів завбільшки як ті, що постали перед його внутрішнім зором? Проте Алія мала рацію. Хабарі в потрібних місцях, один слухняний навігатор Гільдії — і будь-яке місце в Порожній Дільниці може стати портом приземлення. Гільдія не погодилася б на лобову атаку проти Дому Атрідів, але якщо ціна достатньо висока… Що ж, Гільдію можна сприймати лише як щось на кшталт геологічного бар’єра. Робить атаку складною, але не неможливою. Вони завжди могли виправдовуватися, що були тільки «транспортним агентством». Звідки їм знати, як буде використано певний вантаж?

Алія перервала мовчання суто фрименським жестом: піднятою долонею з горизонтально відставленим великим пальцем. До жесту додала традиційний вигук, що означав: «Кидаю виклик тайфуну». Очевидно, вважала себе єдиною логічною мішенню вбивць, а цей жест був знаком протесту проти Всесвіту, повного безладних загроз. Цим вона сказала, що нашле смертоносний вітер на кожного, хто на неї нападе.

Айдаго відчув, що заперечувати немає сенсу. Бачив, що більше вона його не підозрює. Він повертається до Табру, а вона сподівається на бездоганно виконане викрадення леді Джессіки. Підвівся з дивана, відчувши викид адреналіну від гніву. Якби тільки Алія була мішенню! Якби вбивці могли до неї дістатися! На якусь мить поклав руку на свій ніж, але не був спроможним це зробити. Подумав, що краще їй померти мученицею, ніж бути знеславленою і загнаною в піщану могилу.

— Так, — промовила Алія, помилково витлумачивши цей жест як вияв його турботи про неї. — Найкраще тобі завтра якомога швидше повернутися на Табр.

І подумала: «Якою дурістю було підозрювати Дункана! Він належить мені, а не Джессіці!» Вирішила, що це її роздратувала вимога, поставлена племенами. Коли Айдаго виходив, махнула йому рукою на прощання.

Айдаго покинув Залу Ради з почуттям безнадії. Алія не лише не бачила своєї одержимості чужим духом, але з кожною кризою ставала ще більш божевільною. Уже проминула небезпечну точку і була приречена. Але що можна зробити для близнят? Кого він міг би переконати? Стілґара? Та що такого міг вдіяти Стілґар, чого ще не зробив?

Тоді леді Джессіка?

Так, йому варто вивчити цю можливість, але вона теж може бути надміру втягнена в плани свого Сестринства. Він не мав ілюзій щодо цієї Атрідівської наложниці. З наказу Бене Ґессерит вона могла зробити все — навіть піти проти власних онуків.

«Чому Алія хоче, щоб я провела разом з нею ранкову аудієнцію? — міркувала Джессіка. — Вони не проголосували за те, щоб повернути мене до Ради».

Джессіка стояла в передпокої Великої Зали Твердині. Де-небудь поза Арракісом сам цей передпокій уже вважався б великою залою. За прикладом Атрідів, будівлі в Арракіні ставали дедалі пишнішими, оскільки тут концентрувалися багатство і влада, а ця кімната була втіленням її побоювань. Джессіці не подобався цей передпокій з викладеною мозаїкою підлогою, на якій було зображено перемогу її сина над Шаддамом IV.

Вона побачила віддзеркалення свого обличчя у полірованих пласталевих дверях, які вели до Великої Зали. Повернення на Дюну змушувало її вдаватися до порівнянь, а Джессіка помічала тільки ознаки старіння. На овальному обличчі побільшало дрібних рисок, а очі в індигових відблисках здавалися менш зіркими. Вона пам’ятала, коли мала білизну´ довкола синяви очей. Лише старанні маніпуляції професійної покоївки підтримували блискучу бронзу її волосся. Ніс залишався маленьким, губи соковитими, а тіло зберігало стрункість, однак навіть треновані за бене-ґессеритською методикою мускули виявляли тенденцію до сповільнення з плином часу. Дехто міг не помічати цього, кажучи: «Ви анітрішечки не змінилися!» Однак вишкіл Сестринства був двосічним мечем: навіть незначні зміни рідко уникали уваги тих, хто його пройшов.

І брак дрібних змін у Алії не уник уваги Джессіки.

Джавід, майстер прийомів Алії, стояв біля великих дверей. Цього ранку його міна була напрочуд офіційною. Облаченний джин із цинічною посмішкою на круглому обличчі. Джавід приголомшив Джессіку як парадокс: вгодований фримен. Помітивши, що він привернув її увагу, Джавід з розумінням усміхнувся і знизав плечима. Він сподівався, що недовго пробуде в почті Джессіки. Ненавидів Атрідів, але, якщо вірити поголосу, служив Алії не на один-єдиний лад.

Джессіка побачила цей жест і подумала: «Настав вік знизування плечима. Він знає, що я чула всілякі історії про нього, і йому це байдуже. Наша цивілізація може померти від внутрішньої байдужості, перш ніж стане жертвою атаки ззовні».

Охоронці, призначені Ґурні перед його від’їздом до контрабандистів і до пустелі, були невдоволені, що вона з’явилася тут без їхнього супроводу. Але Джессіка почувалася напрочуд безпечно. Якби хтось зробив би її тут мученицею, Алія цього не пережила б. Алія це знала.

Коли Джессіка не відреагувала на його жестикуляцію та посмішку, Джавід кашлянув. Такий делікатний гортанний звук можна виробити лише тривалою практикою. Це була наче таємна мова. Він сказав: «Ми розуміємо нонсенс усієї цієї помпи, міледі. Хіба ж не чудово, що можна змусити людей вірити в це!»

«Чудово!» Джессіка погодилася, але її обличчя не виявило сліду цієї думки.

Передпокій був повністю заповнений, люди Джавіда впустили всіх суплікантів, яким назначено ранковий прийом. Зовнішні двері було зачинено. Супліканти та слуги трималися на пристойній відстані від Джессіки, але помітили, що вона мала на собі традиційну чорну абу фрименської Превелебної Матері. Це могло викликати багато питань. На ній не видно жодного знаку духівництва Муад’Діба. Присутні тихо гомоніли, перемовляючись та оглядаючи Джессіку й малі бічні двері, у які мала ввійти Алія, щоб повести їх до Великої Зали. Для Джессіки було очевидним, що старий взірець, який окреслював, де міститься сила Регентства, було порушено.

«Я зробила це, просто з’явившись тут, — подумала вона. — Та це Алія мене запросила».

Читаючи знаки неспокою, Джессіка зрозуміла, що Алія навмисне затягує вихід, дозволяючи цим делікатним потокам пливти тут своїми річищами. Очевидно, Алія спостерігає зі шпигунського вічка. Мало було непомітних рис у поведінці Алії, які б не завважила Джессіка. Вона з кожною хвилиною впевнювалася, що вчинила слушно, прийнявши місію, покладену на неї Сестринством.

— Не можна дозволити, щоб справи йшли таким ладом, — переконувала глава делегації Бене Ґессерит. — Напевне, ознаки розкладу не зосталися непоміченими тобою, саме тобою з усіх людей. Ми знаємо, чому ти нас покинула, але й знаємо, чого тебе навчили. В освіті, яку ти здобула, не поминули нічого. Ти адептка Паноплія Профетикус і мусиш знати, що загнивання могутньої релігії загрожує нам усім.