Мюріз зробив правою рукою знак Рогів Хробака, що мав відвернути рихані, прикликану словами Лето. А Лето, знаючи, що старші фримени не довіряють ментатам, як і всьому, від чого віяло розширеною логікою, придушив посмішку.

— Це Намрі розбовкав про нас у Джакуруту, — сказав Мюріз. — Я здобуду його воду, коли…

— Ти не здобудеш нічого, крім марного піску, якщо далі клеїтимеш дурня, — промовив Лето. — Що ти вдієш, Мюрізе, коли на всій Дюні з’явиться зелена трава, дерева й відкрита вода?

— Цього ніколи не станеться!

— Це відбувається в тебе на очах.

Лето почув, як Мюріз скрегоче зубами від нестримної люті. Тоді чоловік сказав:

— А як ти міг би запобігти цьому?

— Я знаю план трансформації, — відповів Лето. — Знаю в ньому всі слабкі й сильні місця. Без мене Шай-Хулуд зникне назавжди.

З ноткою лукавства, яка знову з’явилася в його голосі, Мюріз сказав:

— Навіщо нам сперечатися про це тут? Ми тримаємо один одного в шаху. У тебе твій ніж. Ти можеш мене вбити, але Бехалет тебе застрелить.

— Я його випереджу з твоїм пістолем, — відповів Лето. — Тоді я матиму ваш ’топтер. Так, я вмію літати на ньому.

Чоло Мюріза під каптуром прорізала зморшка.

— Що як ти не той, за кого себе видаєш?

— Хіба мій батько мене не пізнає? — промовив Лето.

— Ахххх, — сказав Мюріз. — Звідки ти довідався, га? Але…

Він замовк, похитав головою.

— Мій син — його поводир. Він говорив, що ви обоє ніколи не… Як би ви змогли…

— То ви не вірите, що Муад’Діб читає майбутнє? — спитав Лето.

— Звичайно, віримо! Але він каже про себе, що… — Мюріз знову замовк.

— І думаєте, що він не розуміє вашої невіри, — промовив Лето. — Я дістався саме до цього місця саме в цей час, щоб зустрітися з тобою. Я все про тебе знаю, бо я бачив тебе… і твого сина. Я знаю, наскільки ви певні себе, як глузуєте з Муад’Діба, як плануєте порятувати свій клаптик пустелі. Але ваш клаптик пустелі без мене приречений, Мюрізе. Утрачений навіки. Тут, на Дюні, усе зайшло надто далеко. Мій батько майже втратив видіння, і ти можеш звернутися лише до мене.

— Той сліпець… — Мюріз зупинився, ковтнув слину.

— Він невдовзі повернеться з Арракіна, — сказав Лето, — а тоді ми впевнимося, наскільки він сліпий. Як далеко ти відійшов від давніх фрименських звичаїв, Мюрізе?

— Що?

— Він має з вами Вадкюаз. Ваші люди знайшли його самого в пустелі й привели до Шулоху. Яка багата знахідка! Багатша, ніж жила прянощів. Вадкюаз! Він жив із вами; його вода змішалася з водою вашого племені. Він — частина вашої Духовної Ріки. — Лето сильно притис ножа до Мюрізового одягу. — Обережно, Мюрізе.

Лето підняв ліву руку, розстебнув клапан фрименської маски, опустив його.

Знаючи, що запланував Лето, Мюріз спитав:

— Куди б ти подався, вбивши нас обох?

— Назад до Джакуруту.

Лето притис м’ясисту частину свого великого пальця до Мюрізового рота.

— Прокуси і пий, Мюрізе. Інакше загинеш.

Мюріз завагався, а тоді злісно вкусив Лето за палець.

Лето стежив за горлянкою чоловіка, побачив конвульсивне ковтання, відвів ножа й повернув його Мюрізові.

— Вадкюаз, — сказав Лето. — Ти візьмеш мою воду не раніше, ніж я ображу твоє плем’я.

Мюріз кивнув.

— Твій пістоль там, — вказав Лето, кивнувши підборіддям.

— Тепер ти мені віриш? — спитав Мюріз.

— А як інакше я зможу жити з Вигнанцями?

Лето знову побачив лукавий вираз у Мюрізових очах, але цього разу він просто розмірковував, оцінюючи вигоду. Чоловік обернувся з різкістю, яка свідчила про таємні рішення, підібрав мауля-пістоль і повернувся до сходинок із крила.

— Ходімо, — промовив він. — Ми надто довго зостаємося у хробаковому лігві.

Мюріз вів орнітоптер, легко пролітаючи над Шулохом, що свідчило про його багатий досвід. Лето сидів поруч із ним, відчуваючи позаду присутність озброєного Бехалета. Тепер усе трималося на довірі й тонкій нитці його видіння, за яку він ухопився. Якщо це не вдасться — Аллагу акбар. Інколи треба підкорятися вищим наказам.

Гора Шулоху посеред пустелі справляла враження. Те, що її не позначали на картах, свідчило про чималі хабарі та численні смерті, безліч друзів на високих посадах. Лето бачив у серці Шулоху улоговину, оточену стіною скель, і каньйони-тупики, що вели до неї. Нижня частина цих каньйонів густо обросла лутигою та соляними кущами, а зовні їх обрамляли віялолисті пальми. Це вказувало на багату водою місцевість. Пальмове листя накривало зверху грубі курені з гілок кущів та меланжевого волокна. Вони нагадували зелені ґудзики, розкидані на піску. Так жили вигнанці з Вигнанців, ті, що вже не могли впасти нижче, крім як у смерть.

Мюріз приземлився в улоговині поблизу підніжжя одного з каньйонів. На піску, просто перед ’топтером, стояла окрема будівля під стріхою з пустельної лози й листків бейато, перевитих термічно обплавленими смугами меланжевої тканини. Ця жива копія перших примітивних диститентів свідчила про деградацію частини мешканців Шулоху. Лето знав, що ця будівля пропускає вологу, а вночі там буде повно нічних кровопивців із довколишнього чагарнику. Так жив його батько. І бідна Сабіха. Отак її покарано.

За наказом Мюріза, Лето, стрибнувши на пісок, вибрався з ’топтера й рушив у бік хатини. Бачив купу людей, що працювали далі, ближче до каньйону, між пальмами. Вони здавалися обірваними, нужденними, а те, що майже не глянули на нього чи на ’топтер, свідчило про їхню пригніченість. Позаду робітників Лето розгледів кам’яний край канату, і відчуття вологи в тутешньому повітрі не давало йому помилитися: відкрита вода. Минаючи хатину, Лето побачив, що вона така примітивна, як він і сподівався. Він рушив до канату, заглянув униз і побачив вирування хижих риб у темному потоці. Робітники, уникаючи його погляду, далі зчищали й відкидали пісок від ряду скельних отворів.

Мюріз підійшов до Лето й сказав:

— Ти стоїш на межі між рибою і хробаком. У кожному з цих каньйонів є свій хробак. Цей канат ми відкрили й зараз прибираємо з нього риб, щоб привабити форель.

— Очевидно, — озвався Лето. — Як обгороджений ставок! Ви продаєте форель і хробаків на інші планети.

— Це підказка Муад’Діба!

— Я знаю. Але жодна ваша форель і жоден хробак не проживуть довго поза Дюною.

— Поки що ні, — зізнався Мюріз. — Але колись…

— Навіть не через десять тисяч літ, — сказав Лето. Обернувся і побачив неспокій на обличчі Мюріза. Питання пропливали крізь нього, як вода крізь канат. Чи цей син Муад’Діба справді може бачити майбутнє? Дехто досі вірить, що Муад’Діб чинив так, але… Як узагалі можна бути певним чогось такого?

Невдовзі Мюріз відвернувся і повів їх назад до хатини. Відчинив двері з примітивними водними печатями, жестом запросив Лето ввійти. Біля протилежної стіни горіла лампа з меланжевою олією, а під нею сиділа навпочіпки мала фігурка, спиною до дверей. Олія горіла, виділяючи тяжкий запах кориці.

— Прислали нову невільницю, щоб вона дбала про січ Муад’Діба, — глузливо сказав Мюріз. — Якщо добре служитиме, на якийсь час збереже свою воду.

Повернувся обличчям до Лето.

— Дехто вважає за зле брати таку воду. Ці фримени в мережаних сорочках лишають тепер купи сміття у своїх нових містах. Купи сміття! Хто коли на Дюні бачив раніше купи сміття! Коли дістаємо когось такого, як ця, — він вказав на фігурку при лампі, — вони зазвичай напівдикі зі страху. Їхній рід їх втратив, а справжні фримени ніколи їх не приймуть. Ти мене розумієш, Лето-Батогу?