— Ви мене не вб’єте, — сказав він. Вдався до фрименського застереження: — Не проливайте своєї крові на мій ніж.
І подумав: «Я став справжнім фрименом». Його охопило дивне відчуття нерозривності, і він усвідомив, як глибоко прийняв звичаї планети, що дала йому притулок у другому житті.
— Думаю, тобі краще піти, — промовила вона.
— Ні, доки ви не приймете моєї відставки з Атрідівської служби.
— Прийнято! — різко кинула вона. І, лише сказавши це слово, усвідомила, наскільки ця відповідь була рефлексивною. Вона потребувала часу, щоб усе переглянути та обміркувати. Звідки Айдаго знав, що вона зробить? Не вірила, що він спроможний перестрибнути Час за допомогою прянощів.
Айдаго задкував, доки не відчув за собою двері. Вклонився їй.
— Ще раз назву вас міледі й ніколи більше. Пораджу Фарад’нові відіслати вас на Валах, тихо й швидко, за першої ж нагоди. Ви надто небезпечна іграшка, щоб тримати вас тут. Хоча я не вірю, щоб він думав про вас як про іграшку. Ви працювали для Сестринства, а не для Атрідів. Зараз я питаю себе, чи ви взагалі колись працювали для Атрідів. Рухи відьом надто темні та глибокі, щоб звичайні смертні могли їм повірити.
— Гхола вважає себе простим смертним, — вколола його вона.
— Порівняно з вами, — промовив він.
— Вийди! — наказала вона.
— Такий і мій замір. — Він вислизнув через двері, проминувши цікаву служницю, яка, без сумніву, підслуховувала.
«Зроблено, — подумав він. — І це можна прочитати лише одним чином».
Лише в царині математики можете ви збагнути Муад’Дібове точне бачення майбутнього. Отож: по-перше, ми постулюємо довільне число вимірів простору (це класичне n-кратне розширення n вимірів). Завдяки цій структурі Час у його загальному розумінні стає агрегатом одновимірних властивостей. Застосовуючи це до феномену Муад’Діба, виявляємо, що ми або зіткнулися з новими властивостями Часу, або (завдяки редукції до числення нескінченностей) маємо справу з окремими системами, що містять n властивостей тіла. У випадку Муад’Діба приймаємо це друге. Як показує редукція, точка у n-кратному вимірі може окремо існувати лише всередині різних рамок Часу. Таким чином, показано, що окремі виміри Часу співіснують. Оскільки це неуникний випадок, передбачення Муад’Діба вимагали, щоб він розглядав n-мірність не як розширений агрегат, а як операцію всередині одинарної структури. Внаслідок цього він заморозив свій усесвіт у рамках цієї структури, що була його поглядом на Час.
Палімбаша: Лекції в січі Табр
Лето лежав на вершині дюни, дивлячись поверх відкритого піску на звивисту скелю — вихід оголеної породи. Скеля височіла над піском, наче величезний хробак, плаский і грізний у ранковому промінні. Ніщо там не рухалося. Жоден птах не кружляв над головою, жодна тварина не пробігала між каменями. Він міг розгледіти щілину вітряної пастки майже посеред спини «хробака». Там повинна бути вода. Скеля-хробак мала знайомий вигляд січового притулку, як не лічити цілковитого браку живих істот. Він лежав тихо, злившись із піском, спостерігаючи.
Одна з пісень Ґурні Галлека вперто й однотонно снувалася йому в думках.
Під узгір’ям, де весело лис біжить,
Де плямисте сонце сіяє,
Там під латкою кропу коханий мій спить,
Скільки я не буджу — спочиває.
У могилу сховавсь,
Під узгір’ям лежить.
«Де ж вхід до цього місця?» — міркував Лето.
Він був певен, що це неодмінно Джакуруту-Фондак, але, окрім відсутності тварин, щось іще було не так. Щось зблискувало на краях свідомого сприйняття, перестерігаючи його.
Що ховається під узгір’ям?
Відсутність тварин непокоїла. Пробуджувала фрименське чуття обережності: «Відсутність каже більше, ніж присутність, якщо йдеться про виживання в пустелі». Але ж були вітряні пастки. Тож має бути вода й люди, які її використовують. Це місце-табу, що приховується під назвою Фондак, а інше його ім’я стерлося навіть із пам’яті більшості фрименів. І не видно ні птахів, ні звірів.
Ні людей — але тут починається Золотий Шлях.
Його батько колись сказав: «Щомиті довкола лежить невідоме. Там тобі слід шукати знань».
Лето глянув праворуч, на верхів’я дюн. Недавно тут пройшла мати-буря. Вона змахнула з озера Азрак, гіпсової котловини, його піщане покривало. За фрименським забобоном, той, що колись побачив Біджан, Білі Землі, отримає двосічний дар — виконання бажання, яке може його погубити. Лето бачив лише гіпсову рівнину, яка свідчила про те, що колись на Арракісі існувала відкрита водойма.
І про те, що вона знову існуватиме.
Він подивився вгору, пробігся довкола поглядом, шукаючи руху. Небо після бурі було ніздрюватим. Світло, що сочилося крізь нього, створювало відчуття молочної субстанції, срібного сонця, загубленого десь під завісою куряви, що зависла на значній висоті.
Лето знову перевів увагу на звивисту скелю. Вийняв зі свого фримпакета бінокль, сфокусував його рухомі лінзи й глянув на оголену сірість, що виступила там, де колись жили люди Джакуруту. Завдяки збільшенню побачив чагарник із тернових кущів, званих Королевою Ночі. Чагарник ховався в тінях біля розколини, що могла бути входом до старої січі. Він детально оглянув скельний виступ по всій його довжині. Срібне сонце змінило червінь на сірість, надавши довгому виступу розмито плаского вигляду.
Він перекотився на другий бік, повернувшись спиною до Джакуруту, через бінокль оглянув довкілля. Ніщо в цій пустелі не зберегло жодного знаку людського переходу. Вітер уже стер його слід, зоставивши тільки неясну округлість там, де він уночі спустився з хробака.
Він знову глянув на Джакуруту. Окрім вітряної пастки, не було жодної ознаки, щоб люди колись проходили цим шляхом. І, крім звивистої скелі, не було нічого, що б відрізнялося від вибіленого піску, пустки від горизонту до горизонту.
Лето раптом відчув, що він опинився в цьому місці, бо відмовився від обмежень системи, переданої його предками. Подумав про те, як на нього дивилися люди, про загальну помилку кожного погляду — крім погляду Ганіми.
Окрім як для обірваного натовпу інших пам’ятей, ця дитина ніколи не була дитиною.
«Я мушу взяти відповідальність за рішення, які ми ухвалили», — подумав він.
Ще раз оглянув скелю по всій довжині. За всіма описами, це мусив бути Фондак, жодне інше місце не могло бути Джакуруту. Він відчув дивний резонансний зв’язок з табу цього місця. Як цього вчив Шлях Бене Ґессерит, він відкрив свою свідомість для Джакуруту, намагаючись нічого про нього не знати. Знання було бар’єром, який унеможливлював науку. Кілька хвилин він дозволив собі просто резонувати, не висловлюючи жодних вимог, жодних питань.
Проблема полягала у відсутності тваринного життя, але була тут ще одна деталь, що його стривожила. Тепер він її усвідомив: не було стерв’ятників — орлів, грифів, яструбів. Навіть коли інше життя ховалося, вони зоставалися на виду. Усі водні місця в цій пустелі мали свій ланцюг життя. Всюдисущі стерв’ятники займали позицію при кінці ланцюга. Ніхто з них не з’явився, аби прослідкувати за ним. Як же добре він знав «сторожових псів січі», цей ряд скулених птахів на краю скелі в Табрі, примітивних грабарів, що чекають м’яса. Фримени їх називали «наші конкуренти». Але казали це без почуття ревності, бо вічно насторожені птахи часто повідомляли про наближення незнайомців.
«Що як цей Фондак покинули навіть контрабандисти?»
Лето перервав роздуми, відпив із водотрубки.
«Що як насправді тут немає води?»
Обдумав своє становище. Він дістався сюди на двох піщаних хробаках, шмагаючи їх усю ніч і покинувши напівмертвими. Це була Внутрішня Пустеля, де ховався притулок контрабандистів. Якби тут існувало життя, якби могло існувати, це було б можливим лише за наявності води.
«Що як тут немає води? Якщо це не Фондак-Джакуруту?»
Він ще раз націлив бінокль на вітряну пастку. Її зовнішні краї витравив пісок, вона потребувала консервації, але все ще була справною. Там мусить бути вода.
