— Розумію.

Фігурка, що сиділа напочіпки, не ворухнулася.

— Ти казав, що поведеш нас, — промовив Мюріз. — Фрименів ведуть чоловіки, що знають смак крові. Куди б ти нас повів?

— У Кралізек, — сказав Лето, не зводячи очей з дрібної фігурки.

Мюріз сердито глянув на нього, звівши брови над очима індигового кольору. Кралізек? Це не просто війна чи революція, це Битва Тайфуну. Це слово з найдавніших фрименських легенд означало битву, що має відбутися при кінці світу. Кралізек?

Високий фримен конвульсивно ковтнув слину. Цей недоросток так само непередбачуваний, як міський денді! Мюріз звернувся до малої фігурки:

— Жінко! Лібан вахід! — наказав він. «Принеси нам меланжевий напій!»

Вона завагалася.

— Роби, що він каже, Сабіхо, — промовив Лето.

Вона схопилася на ноги, різко обернулася. Дивилася на нього, неспроможна відірвати погляд від обличчя.

— Знаєш її? — спитав Мюріз.

— Це небога Намрі. Прогрішилася перед Джакуруту, і її вислали до вас.

— Намрі? Але…

— Лібан вахід, — сказав Лето.

Вона минула їх, рвонулася крізь водні печаті, і вони почули швидкий тупіт її ніг.

— Далеко не зайде, — промовив Мюріз. Торкнувся пальцем боку носа. — Кревна Намрі, ех. Цікаво. І чим же вона прогрішилася?

— Дозволила мені втекти.

Лето обернувся і пішов слідом за Сабіхою. Застав її, як вона стояла на краю канату. Лето підійшов до неї і глянув униз, на воду. На найближчих пальмах сиділи птахи, він чув їхні крики, биття крил. Робітники з гучним скреготом розчищали пісок. Лето стояв так само непорушно, як Сабіха, дивлячись униз, вглиб у воду, на відблиски, що спалахували на ній. Краєчком ока побачив блакитних папуг на пальмових гілках. Один із них перелетів через канат. Лето побачив, що птах відбивається у срібному вируванні риб, що вони рухаються разом, наче птахи й хижі риби пливуть у тій самій небесній тверді.

Сабіха кашлянула.

— Ти мене ненавидиш, — сказав Лето.

— Ти мене зганьбив. Ти зганьбив мене перед моїм народом. Вони зібрали Існад і вислали мене сюди, щоб я тут утратила воду. Усе через тебе!

Мюріз поблизу них засміявся.

— Тепер ти бачиш, Лето-Батогу, що наша Духовна Ріка має багато приток.

— Але моя вода пливе в моїх жилах, — промовив Лето, обернувшись. — Це не притока. Сабіха — фатум мого видіння, і я пішов за нею слідом. Я втік крізь пустелю, щоб знайти своє майбутнє тут, у Шулоху.

— Ти і… — Він вказав на Сабіху й зареготав, закинувши голову назад.

— Це буде не так, як хтось із вас може уявити, — промовив Лето. — Пам’ятай про це, Мюрізе. Я знайшов сліди свого хробака.

В очах з’явилися сльози.

— Він віддає воду мертвим, — прошепотіла Сабіха.

Навіть Мюріз дивився тепер на нього з благоговінням. Фримени ніколи не плачуть, хіба що це найглибший дар душі. Майже засоромившись, Мюріз закрив свій ротовий клапан, насунув каптур джебали на самісінькі брови. Лето глянув на чоловіка й сказав:

— Тут, у Шулоху, досі моляться за росу на краю пустелі. Йди, Мюрізе, і молися за Кралізек. Обіцяю тобі: він настане.

— Його утримують у безпечному місці, — сказав Намрі, посміхаючись до Ґурні Галлека у квадратній кам’яній кімнаті. — Можеш вислати звістку про це своїм друзям.

— Де це безпечне місце? — спитав Галлек. Йому не подобався тон Намрі, він почувався зв’язаним наказами Джессіки. Клята чарівниця! Її пояснення не мали жодного сенсу, крім перестороги, що може статися, якщо Лето не запанує над своїми страхітливими пам’ятями.

— Місце безпечне, — відповів Намрі. — Це все, що я можу тобі сказати.

— Звідки ти знаєш?

— Я отримав дистранс. Сабіха з ним.

— Сабіха! Вона лише дозволить йому…

— Не цього разу.

— Ти збираєшся його вбити?

— Це вже від мене не залежить.

Галлек скривився. Дистранс. Який засяг дій цих чортових печерних кажанів? Він часто бачив, як вони перелітають крізь пустелю зі звістками, прихованими в пискливих криках. Але чи далеко вони можуть дістатися на цій пекельній планеті?

— Я мушу побачити його на власні очі, — сказав Галлек.

— Це заборонено.

Галлек глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. Він провів два дні й дві ночі, чекаючи рапортів із пошуків. Настав черговий ранок, і він відчув, що його роль розсипається, сповзає з нього, залишаючи його нагим. Зрештою, він ніколи не любив командувати. Командувати — значить чекати, доки інші роблять цікаві й небезпечні речі.

— Чому це заборонено? — спитав він. Контрабандисти, які облаштували для себе цю безпечну січ, залишили надто багато питань без відповіді, а він не хотів дозволити цього ще й Намрі.

— Дехто вважає, що ти надто багато дізнався, побачивши цю січ, — сказав Намрі.

Галлек почув погрозу, розслабився у зручній позиції натренованого борця, тримаючи руку поблизу ножа, але не на ньому. Сумував за щитом, проте вимкнув його через вплив на хробаків та недовговічність за наявності генерованих бурею статичних зарядів.

— Ця таємниця не входить до нашої угоди, — промовив Галлек.

— Якби я його вбив, це було б частиною нашої угоди?

Галлек знову відчув підступи невидимих сил, про які леді Джессіка його не попередила. Цей її клятий план! Може, не варто було довіряти бене-ґессеритці. Він одразу ж почувся зрадником. Вона пояснила проблему, а він прийняв її план, сподіваючись, що, як і інші, пізніше цей план потребуватиме поправок. Це не якась бене-ґессеритка, це Джессіка з Атрідів, від якої він ніколи не бачив нічого іншого, крім дружби й підтримки. Знав, що без неї дрейфував би у Всесвіті, куди небезпечнішому ніж той, у якому тепер мешкав.

— Ти не можеш відповісти на моє питання, — сказав Намрі.

— Ти мав його вбити лише тоді, коли б він показав, що є… одержимим, — відповів Галлек. — Гиддю.

Намрі приклав кулак до правого вуха.

— Твоя пані знала, що ми маємо способи випробувати це. Мудро з її боку передати мені винесення цього вироку.

Розлючений Галлек стиснув губи.

— Ти чув слова Превелебної Матері, звернені до мене, — вів далі Намрі. — Ми, фримени, розуміємо таких жінок, але вам, чужосвітянам, ніколи їх не збагнути. Фрименські жінки часто посилають своїх синів на смерть.

Галлек промовив крізь стиснуті губи:

— Цим ти хочеш мені сказати, що вбив його?

— Він живий. Перебуває в безпечному місці. Далі діставатиме прянощі.

— Але я повинен супроводити його до бабки, якщо він виживе, — сказав Галлек.

Намрі лише знизав плечима.

Галлек зрозумів, що це єдина відповідь, яку він отримає. Прокляття! Він не міг повернутися до Джессіки з цими питаннями без відповідей. Махнув головою.

— Навіщо ставити під сумнів те, чого не можеш змінити? — спитав Намрі. — Ти отримав добру плату.

Галлек спідлоба глянув на нього. Фримени! Вважають, що для всіх чужинців найважливіші насамперед гроші. Але вустами Намрі говорило щось більше, ніж фрименські упередження. Тут діяли інші сили, і це було очевидним для кожного, навченого спостерігати на бене-ґессеритський лад. Уся ця справа тхнула хитрощами всередині хитрощів усередині інших хитрощів.

Переходячи до образливо панібратського тону, Галлек сказав:

— Леді Джессіка розгнівається. Може вислати когорти проти…