— Добре. Тим часом твоя молода помічниця, Зія, привела тут одного. Здається, його звуть Аґарвес — Буєр Аґарвес. Якщо запросиш його сюди цього вечора…
— Ні!
— Аліє!
— Уже майже світанок, ти, ненаситний старий дурню! Сьогодні зранку відбудеться засідання Військової Ради, Духівництво повинне…
— Не довіряй їм, люба Аліє!
— Звичайно, ні!
— Дуже добре. То зараз цей Буєр Аґарвес…
— Я сказала «ні»!
Старий барон замовк у неї всередині, але вона відчула головний біль. Повільний біль крадькома перебрався від лівої щелепи в череп. Колись, вдавшись до такої штучки, він змусив її несамовито бігати коридорами. Але зараз вона вирішила йому протистояти.
— Якщо впиратимешся, прийму знеболювальне, — сказала вона.
Він знав, про що вона. Головний біль почав відступати.
— Дуже добре, — почулося роздратування. — То іншим разом.
— Іншим разом, — погодилася вона.
Поділив ти пісок силою своєю. Ламаєш ти голови драконам у пустелі. Так, бачу тебе як звірину, що з дюн виходить, — маєш два роги, подібні ягнячим, але промовляєш, наче дракон.
Переглянута Оранжистська Католицька Біблія Арран ІІ:4
Це було незмінне пророцтво, нитки стали канатом, чимось таким, завдяки чому Лето здавалося, що він знає все своє життя. Глянув на вечірні тіні, що пролягли крізь Танзеруфт. За сто кілометрів на північ лежала Стара Ущелина, глибока кручена вирва в Оборонній Стіні, крізь яку перші фримени мігрували в пустелю.
У Лето не зосталося сумнівів. Знав, чому він стояв тут, у пустелі, самотній, але повний почуття, що він — власник усієї цієї землі, що вона чинитиме його волю. Відчував струну гармонії, яка поєднувала його з усім людством, і глибоку потребу у Всесвіті досвідів з логічним сенсом, Усесвіті з пізнаваними правилами, згідно з якими відбуваються його постійні зміни.
«Я знаю цей Усесвіт».
Хробак, що привіз Лето сюди, почувши, як той тупнув ногою, — то був сигнал виклику, — одразу ж з’явився. Підвівшись перед ним, зупинився, наче слухняна тварина. Лето вистрибнув на нього й голими руками, зміцненими оболонкою, розкрив край хробакового кільця, аби втримати його на поверхні. Ривок на північ упродовж цілої ночі цілковито виснажив хробака. Внутрішня кремнієво-сірчана «фабрика» працювала повним ходом, гучно викидаючи подмухи кисню, що вирували довкола Лето. Іноді теплі викиди викликали в нього запаморочення голови, наповнювали свідомість дивними відчуттями. Рефлексивна й циклічна суб’єктність видіння була скерована до його предків, змусивши його наново пережити частину свого Терранського минулого, а тоді порівняти цю частину зі своїм змінним «я».
Він уже відчував, як далеко відійшов від усього, що можна розпізнати як людське. Оболонка, що його охоплювала, спокушувана прянощами, які він споживав з кожного знайденого сліду, не була вже піщаною фореллю, як і він не був уже людиною. Війки прокралися всередину його тіла, утворюючи нове створіння, що шукатиме власної метаморфози впродовж прийдешніх еонів.
«Ти бачив це, батьку, і відкинув його, — подумав він. — Воно надто жахливе, щоб стати перед його лицем».
Лето знав, у що вірив його батько й чому.
Муад’Діб помер від передзнання.
Але Пол Атрід перейшов із Всесвіту дійсності до Алам аль-Митгаль, де жив і досі, тікаючи від того, на що зважився його син.
Тепер існував лише Проповідник.
Лето присів на піску й зосередив увагу на півночі. Звідти надійде хробак, а на ньому їхатимуть двоє людей: молодий фримен і сліпець.
Над головою Лето пролетіла зграйка блідих кажанів. Вони здавалися випадковими цятками на потемнілому небі, а досвідчене фрименське око могло визначити зворотний курс, дізнавшись так, де приховано їхній притулок. Хоча Проповідник уникав би цього притулку. Його метою був Шулох, де дикі кажани були під забороною, щоб не завести чужаків до таємного місця.
Хробак з’явився спершу як темна тінь між пустелею і північним небом. Матар, піщаний дощ, покинутий погаслою бурею, спадав з великої висоти, на кілька хвилин закривши це видовище. Але от воно й повернулося, ще ясніше й ще ближче.
Прохолода довкола підніжжя дюни, де присів Лето, почала утворювати нічну вологу. Він відчув легеньку вогкість у ніздрях, поправив бульбашку оболонки на губах. Тепер йому не потрібно було шукати мокряників і криничників. Завдяки генам матері він мав дуже довгий фрименський кишківник, який витягував воду з усього, що тільки до нього потрапляло. Живий дистикост поглинав і утримував усю отриману вологу. І навіть коли він тут сидів, то оболонка, що торкалася піску, витягла псевдовійки, полюючи за крихтами енергії, яку можна було нагромаджувати.
Лето пильно стежив за наближенням хробака. Знав, що молодий поводир уже його побачив, зауваживши пляму на вершині дюни. З такої відстані вершник хробака не міг розгледіти жодних характерних рис, але цю проблему фримени легко долали. Кожний невідомий об’єкт вважався небезпечним. Тож реакцію молодого поводиря можна було передбачити навіть без видіння.
Було зрозуміло, що напрям руху хробака дещо змінився, і він скерувався просто до Лето. Величезні хробаки були зброєю, яку часто використовували фримени. Хробаки допомогли подолати Шаддама під Арракіном. Але цей хробак не виконав наказу вершника. Зупинився на відстані десяти метрів і, хоч як його підганяли, не переступив більше жодної піщинки.
Лето підвівся, відчуваючи, як війки знову ховаються в його оболонку. Вивільнив рота й гукнув:
— Ахлан, васахлан! Вітайте, двічі вітайте!
Сліпий стояв за поводирем на спині хробака, тримаючись однією рукою за плече юнака. Чоловік високо підняв голову, скерувавши ніс над головою Лето, наче намагаючись занюхати цю перешкоду. Захід сонця розмалював його чоло оранжевою барвою.
— Хто це? — спитав сліпий, торгаючи поводиря за плече. — Чому ми зупинилися?
Через затички дистикоста його голос звучав гугняво.
Юнак з острахом придивився до Лето й сказав:
— Це всього лиш хтось самотній у пустелі. На вигляд дитина. Я намагався наслати на нього хробака, але той не хоче йти.
— Чому ти мені не сказав? — дорікнув йому сліпий.
— Я думав, що це лише хтось самотній у пустелі! — запротестував юнак. — Але це демон!
— Говориш, як справжній син Джакуруту, — промовив Лето. — А ти, сір, ти — Проповідник.
— Це я, так. — І в голосі Проповідника з’явився страх, бо він нарешті зустрівся з власним минулим.
— Це не сад, — сказав Лето, — але можеш розділити це місце зі мною.
— Хто ти? — запитав Проповідник. — Як ти зупинив нашого хробака?
У голосі Проповідника можна було розпізнати зловісні нотки. Зараз він прикликав спогади з того альтернативного видіння… знаючи, що може дістатися кінця нитки.
— Це демон! — протестував молодий поводир. — Мусимо тікати, інакше ж наші душі…
— Тихо! — ревнув Проповідник.
— Я Лето Атрід, — промовив Лето. — Ваш хробак зупинився, бо це я йому наказав.
Проповідник стояв у крижаній тиші.
— Ходи-но, батьку, — сказав Лето. — Зійди й проведи зі мною цю ніч. Дам тобі напитися солодкого сиропу. Бачу, ти маєш фримпакет, а в ньому посудини з їжею та водою. Поділімося нашими багатствами тут, на піску.
— Лето ще дитина, — заперечив Проповідник. — Кажуть, що він загинув через зраду Корріно. Твій голос геть не дитячий.
— Ти мене знаєш, сір, — промовив Лето. — Я малий для свого віку, як і ти був, але мій досвід древній, а голос навчений.
— Що ти робиш тут, у Внутрішній Пустелі? — спитав Проповідник.
— Бу цзі, — відповів Лето. — Ніщо з нічого. Це була відповідь мандрівного дзен-суніта, що завжди діяв знічев’я, для розваги, без зусиль і у згоді з навколишнім світом.
Проповідник штовхнув у плече свого поводиря.
— Це дитина, справді дитина?
— Айя, — сказав юнак, перелякано втупившись у Лето. Глибоке зітхання стрясло тіло Проповідника.
— Ні, — промовив він.
— Це демон у дитячій подобі, — сказав поводир.
