І цієї застиглої миті Джессіка знайшла спосіб урятувати старого наїба та послати його як вісника. Шлях через залу для аудієнцій був, безперечно, чистим. Як же це просто! Вони були блазнями із заваленими очима, їхні плечі завмерли в оборонній позиції. Кожну постать у великій кімнаті можна було розглядати як атрофоване зіткнення, з неї можна було усунути мертву плоть, оголивши скелети. Їхні тіла, їхній одяг, їхні обличчя описували власне пекло: у запалих грудях приховані страхи, блискучі гачки коштовностей, що заміняли обладунки; на вустах присуди, повні переляканих абсолютів, брови здійняті в кафедральних призмах високих і релігійних почуттів, відторгнутих їхніми чреслами.

Джессіка відчула поширення твірних сил, що вивільнилися на Арракісі. Голос аль-Фалі став для неї дистрансом, пробудивши істоту, що жила в глибині її душі.

В миг ока Джессіка перенеслася з адабу до всесвіту руху, але це був усесвіт, відмінний від того, який заволодів її увагою всього лиш секунду тому.

Алія почала говорити, проте Джессіка перебила її:

— Тихо!

І додала:

— Є тут такі, що бояться, наче я беззастережно повернулася до Сестринства. Але від того дня в пустелі, коли фримени дали дар життя мені й моєму синові, я стала фрименкою. — І перейшла на стару мову, яку в цій залі могли зрозуміти лише ті, чиєю допомогою вона могла скористатися: — Онсар акхака зелі ман ав маслумен! Допоможи своєму братові у час потреби, має він рацію чи ні!

Її слова принесли бажаний ефект: легке переміщення в покої.

Але Джессіка шаліла далі:

— Цей Гадхеан аль-Фалі, шляхетний фримен, прибув сюди, аби сказати мені те, що я мала б почути від інших. Хай ніхто цього не заперечує! Екологічна трансформація стала неконтрольованою бурею!

Мовчазну згоду можна було відчути у всій кімнаті.

— А моя дочка насолоджується цим, — казала Джессіка. — Мактуаб аль-маліх! Ти ріжеш рани на моєму тілі й пишеш там сіллю! Чому Атріди знайшли тут домівку? Бо Могалята була для нас природною. Для Атрідів правління завжди було опікунчим партнерством: Могалятою, здавна відомою фрименам. А зараз гляньте на неї! — Джессіка вказала на Алію. — Уночі регоче наодинці, втішаючись власним злом! Виріб прянощів зійде нанівець чи, найімовірніше, спаде до дрібної частки давнього рівня! А коли слово про це вийде у світ…

— Ми знайдемо закуток для найціннішого продукту Всесвіту! — закричала Алія.

— Ми знайдемо закуток у пеклі! — лютувала Джессіка.

Тут Алія перейшла на найдревнішу версію чакобса, Атрідівської приватної мови зі складними гортанними зупинками та клацаннями.

— Тепер ти знаєш, мамо! Невже ти вважала, що онука барона Харконнена не оцінить усіх тих часожиттів, яких ти натовкла до моєї свідомості, коли я ще навіть не народилася? Коли я шаліла через те, що ти зі мною зробила, мені достатньо було спитати, що зробив би барон. І він відповів. Розумієш мене, Атрідівська суко? Він відповів мені!

Джессіка відчула отруту та підтвердження свого здогаду. Гидь! Алія була подолана ним, стала одержимою кагуейтом зла, бароном Владіміром Харконненом. Сам барон промовляв зараз її вустами, не дбаючи про те, що викрив себе. Хотів, аби вона побачила його помсту, аби вона знала, що його годі позбутися.

«Дізнавшись це, я мала б зостатися тут безборонною», — подумала Джессіка. І з цією думкою кинулася шляхом, який їй показав адаб, гукаючи:

— Федайкіни, за мною!

Виявилося, що в кімнаті було шестеро федайкінів, а п’ятеро з них зуміло пробитися до неї.

Лето визирнув із прихованого виходу з січі, аби подивитися на краєвид, що його затуляв навислий виступ скелі. Сонячне світло пізнього пополудня кидало довгі тіні на вертикальні пасмуги скелі. Метелик — мертва голова — злітав і вилітав із тіні, а його прозорі крила проти світла нагадували мереживну павутинку. «Який тендітний цей метелик», — подумав він.

Просто перед ним розкинувся абрикосовий сад, у якому працювали діти, збираючи падалиці. За садом був канат. Вони з Ганімою вислизнули від своєї охорони, гублячись у зустрічному натовпі працівників, яких раптом напхалася сила-силенна. Спуск вентиляційним каналом аж до місця, де він сполучався зі сходами до прихованого виходу, виявився порівняно простим. Зараз вони мусили тільки загубитися між дітьми, дістатися до канату й залізти в тунель. Там вони могли пересуватися, незважаючи на хижих риб, що не давали піщаній форелі потрапити до іригаційної води племені. Жоден фримен не міг би й подумати про те, щоб ризикнути забратися у воду.

Лето вийшов із захищеного переходу. Обабіч нього тяглася скеля. Хлопець пересувався нею так швидко, наче вона була рівною поверхнею.

Ганіма йшла відразу ж за ним. Обоє несли сплетені з меланжевого волокна кошики для плодів, але в кожному кошику лежав запечатаний пакунок із фримпакетом, мауля-пістолем, крис-ножем… та новим одягом, присланим Фарад’ном.

Ганіма слідом за братом увійшла в сад, змішавшись із дітьми, що працювали там. Маски дистикостів приховували обличчя. Вони були всього-на-всього ще двома працівниками, але Ганіма відчувала, що цей вчинок поведе їхні життя далеко від захищених меж і вивчених доріг. Такий простий крок, крок від однієї небезпеки до іншої!

Одяг у кошиках, висланий їм Фарад’ном, мав призначення, яке вони добре розуміли. Ганіма підкреслила це розуміння, нашивши над яструбиними гербами на грудях їхнє гасло мовою чакобса: «Ми поділяємо».

Невдовзі смеркатиме, а за канатом, що позначав край січових насаджень, настане особливий вечір, якому мало що у Всесвіті може дорівнятися. То був м’яко освітлений пустельний світ з його незмінною самотністю, з інтенсивним почуттям, що кожне створіння у цьому новому Всесвіті було одиноким.

— Нас побачили, — прошепотіла Ганіма, вдаючи, що працює, і схилившись до брата.

— Охоронці?

— Ні, інші.

— Гаразд.

— Мусимо йти швидко, — сказала вона.

Лето погодився і рушив через сад, віддаляючись од скелі. Думав, як його батько: «У пустелі або рухаєшся, або гинеш». Далеко за пісками видно було Служку, вона здіймалася, нагадуючи про потребу руху. Камені лежали застигло й нерухомо, несучи свою загадкову вахту, щороку танучи під натиском піщаних вітрів. Одного дня Служка стане піском.

Наблизившись до канату, вони почули музику з боку високого входу до січі. То була старосвітська фрименська капелія: дводіркові флейти, тамбурини, тимпани — барабани з основою із меланжевого пластику, на яку було натягнуто шкіру, туго напнуту при одному кінці. Ніхто не питався, яка тварина на цій планеті має стільки шкіри.

«Стілґар пам’ятатиме, що я казав йому про ту розколину в Служці, — подумав Лето. — Прийде в темряві, коли вже буде запізно, — і тоді довідається».

Зараз вони вже були в канаті. Прослизнули у відкритий отвір та інспекційними східцями спустилися на виступ для обслуговування. У канаті було темно, волого й холодно, вони чули плюскіт хижих риб. Якби піщана форель намагалася вкрасти цю воду, риби атакували б її, вражаючи розм’яклу від води внутрішню поверхню. Людям теж слід було стерегтися риб.

— Обережно! — сказав Лето, спускаючись слизьким виступом. Пристебнувся пам’яттю до часів і місць, яких ніколи не знала його плоть. Ганіма йшла слідом.

У кінці канату вони роздяглися до дистикостів і наділи нову одежу. Підіймаючись угору іншим інспекційним колодязем, покинули старе фрименське вбрання, проповзли по надмі-дюні та спустилися з її другого боку. Там вони сіли, невидимі з боку січі, прикріпили мауля-пістолі та крис-ножі, закинули фримпакети на плечі. Уже не чули музики.

Лето підвівся і почав продиратися западиною між дюнами.