— Терплячість, — нагадала вона йому.

Спонтанна усмішка торкнулася його вуст. Його очі звернулися до неї.

— Дивись на свої руки! — різко наказала вона.

Усмішка зникла. Його погляд знову зосередився на витягнутих руках.

— Що я маю робити, коли мої руки втомляться? — спитав він.

— Перестань говорити й сконцентруйся, — промовила вона. — Якщо надто втомишся, припини. Повтори через кілька хвилин відпочинку та вправ. Мусиш продовжувати, доки не досягнеш успіху. На цьому етапі це так важливо, що ти навіть уявити собі не можеш. Вивчи цей урок, інакше в тебе нічого більше не вийде.

Фарад’н глибоко вдихнув, прикусив губи, глянув на свої руки. Поволі повертав їх: верх, низ, верх, низ… Плечі тремтіли від утоми. Верх, низ… Ніщо не мінялося.

Джессіка встала, підійшла до єдиних дверей.

— Куди ви? — спитав він, не зводячи очей з рук.

— Тобі краще попрацювати над цим наодинці. Я повернуся за годину. Терплячість.

— Я знаю!

Якусь мить вона пильно на нього дивилася. Яким зосередженим він здавався! З раптовим щемом серця вона згадала втраченого сина. Дозволила собі зітхнути й сказала:

— Коли повернуся, дам тобі урок із розслаблення м’язів. На це потрібен час. Ти здивуєшся тому, що зумієш зробити зі своїм тілом і чуттями.

Вийшла.

Всюдисущі вартові зайняли позицію за три кроки від неї, коли вона минала передпокій. На їхніх обличчях читалися захоплення і страх. То були сардаукари, тричі попереджені про її бойову доблесть, виховані на розповідях про поразку, завдану їм фрименами на Арракісі. Ця відьма була Превелебною Матір’ю фрименів, бене-ґессериткою і Атрідкою.

Озираючись, Джессіка бачила їхні суворі обличчя як верстові стовпи її задумів. Діставшись сходів, вона обернулася, збігла вниз, а тоді коротким переходом вийшла до саду під її вікнами.

«Тепер аби лише Дункан і Ґурні зуміли виконати свою частину», — подумала вона, відчуваючи жорству стежки під ногами, і побачила золоте світло, що просочувалося крізь зелень.

Звук тертя тканини об тканину пробудив у Лето іскри свідомості. Сам здивувався, що настільки точно налаштував свою чутливість — автоматично розпізнав тканини на підставі цього звуку. Це фрименський одяг тернувся об груботкану дверну завісу. Лето повернувся в бік звуку. Він долинав з коридору, куди вийшов Намрі кількома хвилинами раніше. Обернувшись, Лето побачив, що це входить його полонитель. Той самий чоловік, що піймав його: та сама темна смужка шкіри над маскою дистикоста, ті самі гострі очі. Чоловік підніс руку до маски, витяг із ніздрів носотрубку, опустив маску й одним рухом відкинув каптур. Лето пізнав його ще раніше, ніж зосередився на шрамі від чорнильної лози, що оббігав щелепу чоловіка. Пізнавання було повним, а пізніші дрібні деталі його лише підтвердили. Жодної помилки: це жива груда гуманізму, це воїн-трубадур Ґурні Галлек!

Лето затиснув кулаки, подоланий миттєвим шоком розпізнавання. Не було в Атрідів вірнішого прибічника. Не було нікого кращого в бою зі щитами. Він був повірником і вчителем Пола.

І слугою леді Джессіки.

Усвідомлення цього сяйнуло в мозку Лето, потягнувши за собою інші. Ґурні був його викрадачем. Ґурні та Намрі були співучасниками цієї змови. А стояла за ними леді Джессіка.

— Як я розумію, ти вже зустрівся з нашим Намрі, — сказав Галлек. — Благаю: вір йому, юний пане. Він має одну функцію, тільки одну. Він спроможний тебе вбити, якщо настане така потреба.

Лето автоматично відповів тоном свого батька:

— Отже, ти приєднався до моїх ворогів, Ґурні! Я ніколи б не подумав…

— Не випробовуй на мені своїх диявольських штук, хлопче, — промовив Галлек. — Я невразливий до жодної з них. Я виконую накази твоєї бабки. Твоя освіта розпланована до найменших дрібниць. Це вона схвалила мій вибір Намрі. Те, що наступить далі, хоч може тобі здатися болісним, виконується за її командою.

— І що ж то за команда?

Галлек вивільнив руку зі складок одягу й показав фрименський ін’єктор, грубий, але ефективний. Прозора трубочка була наповнена блакитною рідиною.

Лето відкинувся назад на своєму тапчані, вдарився об кам’яну стіну. Тим часом увійшов Намрі й став поруч із Галлеком, тримаючи руку на крис-ножі.

— Бачу, ти вже розпізнав есенцію прянощів, — сказав Галлек. — Маєш вирушити в подорож хробака, хлопче. Мусиш пройти крізь це. Інакше те, на що зважився твій батько, а ти не смієш, висітиме над тобою до кінця твоїх днів.

Лето безмовно труснув головою. Це було те, що, як знали вони з Ганімою, могло їх подолати. Ґурні нетямущий дурень! Як могла Джессіка… Лето відчув батькову присутність у своїй пам’яті. Батько ринув у його свідомість, намагаючись зняти оборону. Лето хотів обурено крикнути, та не міг і ворухнути губами. Але це була та невимовна річ, якої найбільше боялася його переднароджена свідомість. То був пророчий транс, читання незмінного майбутнього у всій його тривалості та з усім його жахом. Безперечно, Джессіка не могла звеліти, щоб її рідного внука віддали на такі випробування. Але вона теж з’явилася в його свідомості, наводячи аргументи на підтвердження іспиту. Додалося навіть монотонне бурмотіння літанії проти страху: «Я не повинен боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть…»

З прокляттям древнім уже тоді, коли Халдея була молодою, Лето намагався ворухнутися, намагався кинутися на двох похилених над ним чоловіків, але м’язи йому не корилися. Наче вже ввійшовши в транс, Лето побачив, як рука Галлека рухається, як наближається ін’єктор. У блакитній рідині сяйнув відблиск світлокулі. Ін’єктор торкнувся лівого передпліччя Лето. Біль пронизав його, рвонувся вгору, до мускулів голови.

Зненацька Лето побачив молоду жінку, що сиділа під простою хатиною у ранковому світлі. Сиділа просто перед ним, припікаючи кавові зерна до рожево-коричневої барви, додаючи туди кардамон і меланж. Десь позаду нього лунав голос ребеки. Музика відлунювала й відлунювала, аж доки дісталася його голови, все ще відлунюючи. Залила його тіло, і він почувся великим, дуже великим, зовсім не дитиною. А його шкіра була не його власною. Він знав це відчуття! Його шкіра не була його власною. Його тілом поширювалося тепло. Так само зненацька, як у першому видінні, він опинився в темряві. Була ніч. Зорі, як дощ із жаринок, падали в поривах із блискучого космосу.

Якась частина його знала, що порятунку немає, але він усе ще намагався боротися, доки не втрутився внутрішній батько: «Я захищатиму тебе у трансі. Інші внутрішні тебе не заберуть».

Вітер перевернув Лето, покотив його з шипінням, заливаючи курявою і піском, розтинаючи руки, обличчя, протираючи одяг, лопочучи роздертими клаптями вже непридатної до вжитку тканини. Але він не відчував болю і бачив, що порізи гояться так само швидко, як і з’являються. Далі котився за вітром. А його шкіра не була його власною.

«Це станеться!» — подумав він.

Однак ця думка була віддаленою і прийшла до нього не як його власна; не більш власна, ніж його шкіра.

Видіння поглинуло його. Він перетворився на стереологічну пам’ять, що відокремлювала минуле від теперішнього, майбутнє від теперішнього, майбутнє від минулого. Кожне відокремлення змішувалося у триокулярному фокусі, і він відчував його як багатовимірну рельєфну карту свого майбутнього існування.