— Не можна дозволити, аби ти продовжував те ж, що робив досі, — сказав чоловік. — Дуже недобре. Перш ніж посісти престол, мусиш здобути освіту. — Очі без білків дивилися на нього згори вниз. — Дивуєшся, що хтось може припускати, наче такій персоні, як ти, потрібна освіта? Тобі, зі знаннями цілого натовпу, схованого у твоїй пам’яті? Бачиш, саме в цьому й річ! Думаєш, що освічений, але тим часом ти лише сховище мертвих життів. Ти ще не маєш власного життя. Ти лише ходячий надлишок інших, які мають одну мету — пошуки смерті. Недобре для правителя бути шукачем смерті. Ти засипав би все довкола трупами. Твій батько, наприклад, так і не зрозумів, що…
— Як ти смієш так про нього говорити?
— Я часто смів це робити. Врешті-решт, він був усього лиш Полом Атрідом. Що ж, хлопче, ласкаво просимо до твоєї школи!
Чоловік витяг руку з-під одягу й торкнувся щоки Лето. Лето відчув поштовх, звук пострілу й виявив, що, обертаючись, падає вниз, у темряву, де повіває зелений прапор. То був зелений прапор Атрідів з його символами дня і ночі на флагштоках Дюни, з водяною трубою всередині. Перш ніж він знепритомнів, почув дзюрчання води. А може, то хтось сміявся?
Ми все ще пам’ятаємо золоті дні до Гайзенберга, який показав людям мури довкола їхніх наперед визначених аргументів. Ті, хто живе всередині мене, вважають це кумедним. Бачиш, знання не використовується без мети, але мета й зводить довколишні мури.
Лето Атрід ІІ, Його Голос
Алія піймала себе на тому, що грубо розмовляє зі стражниками, з якими зустрілася у фоє Храму. Було їх дев’ятеро, у покритих пилом одностроях передміського патруля, все ще задиханих і спітнілих через тяжкі зусилля. З дверей позаду них лилося світло пізнього пополудня. Площу перед Храмом уже було очищено від паломників.
— Отже, мої накази нічого для вас не значать? — грізно промовила вона.
І задумалася, звідки цей її гнів. Не намагалася його стримати, дозволивши вилитися назовні. Її тіло дрижало від вивільненої напруги. Айдаго зник… леді Джессіка… жодних звітів… лише поголос, наче вони були на Салусі. Чому Айдаго не вислав звістки? Що він зробив? Чи нарешті довідався про Джавіда?
Алія була одягнена в жовтий траур Атрідів, колір палючого сонця з фрименської історії. За кілька хвилин вона поведе другу й останню похоронну процесію до Старої Ущелини, щоб довершити встановлення кам’яного знаку на пам’ять про її зниклого небожа. Робота закінчиться вночі, це данина пошани тому, що мав стати вождем фрименів.
Здавалося, що храмові охоронці зухвало сприймають її гнів і геть не соромляться. Стояли перед нею, обрисовані світлом надвечір’я. Легкі й неефективні дистикости городян зовсім не стримували запаху їхнього поту. Командир, високий блондин Каза з символами родини Каделам на бурці, зняв маску свого дистикоста, щоб говорити виразно. Його голос був повний гордих інтонацій, яких і слід було чекати від потомка сім’ї, що правила колись на січі Аббір.
— Звичайно ж, ми хотіли його затримати!
Чоловік був явно обурений її звинуваченням.
— Він блюзнірствував! Ми знаємо ваші накази, але ж ми його чули на власні вуха!
— І все-таки вам не вдалося його піймати, — промовила Алія, її голос був низьким і звинувачувальним.
Одна з решти охоронців, невисока молода жінка, намагалася захищатися:
— Там був величезний натовп! Клянуся, що люди нам заважали!
— Будемо його переслідувати, — сказав Каделам. — Ми не завжди зазнаємо невдач.
Алія насупилася.
— Чому ви не слухаєте й не розумієте мене?
— Міледі, ми…
— Що ти зробиш, потомку Каде Ламб[25], якщо піймаєш його і виявиться, що це мій брат?
Він, схоже, не зрозумів, з яким натиском вона промовила його ім’я, хоча не міг бути храмовим охоронцем без певної освіти та вміння її використовувати. А може, вирішив принести себе в жертву? Ковтнувши слину, він сказав:
— Ми мусимо самі його вбити, бо він сіє непослух.
Усі інші вражено завмерли, але зухвальства з них це не збило. Вони знали, що чули.
— Він закликає племена до бунту проти вас, — додав Каделам.
Алія знала, як упоратися з ним. Тихим і діловим тоном сказала:
— Розумію. Що ж, якщо ти мусиш пожертвувати собою, затримуючи його відкрито, щоб усі побачили, хто ти й що робиш, то так і чини.
— Пожертвувати собою… — Він замовк, зиркнув на своїх товаришів. Каза, як командир цієї групи, мав право говорити від імені їх усіх, але по ньому було видно, що волів би промовчати. Решта стражників ніяково заворушилися. У запалі погоні вони виступили проти Алії. Зараз можна було лише здогадуватися, якими будуть наслідки такій непокорі Лону Небес. З виразною незручністю стражники дещо відступили від Кази.
— Заради блага Церкви наша офіційна реакція повинна бути серйозною, — сказала Алія. — Ти це розумієш, чи не так?
— Але він…
— Я сама його чула, — промовила вона. — Та це особливий випадок.
— Він не може бути Муад’Дібом, міледі!
«Як же мало ти знаєш!» — подумала вона й сказала:
— Ми не можемо ризикувати, затримуючи його відкрито, шкодячи йому у всіх на виду. Звісно, якщо виникне чергова нагода.
— Тепер його постійно оточує натовп!
— Боюся, що ви мусите виявити терплячість. Звичайно, якщо ви вперто сперечатиметеся зі мною…
Кінець її фрази завис у повітрі невимовленим, але добре зрозумілим. Каделам був амбітним, його вабила майбутня блискуча кар’єра.
— Ми не збиралися сперечатися, міледі, — опанував cебе чоловік. — Ми діяли зопалу; зараз я це розумію. Вибачте нам, але він…
— Нічого не сталося, нíчого вибачати, — відповіла вона загальноприйнятою фрименською формулою. Це був один із багатьох звичаїв, завдяки яким плем’я зберігало мир у своїх рядах, а цей Каделам усе ще зоставався настільки старим фрименом, щоб його пам’ятати. Його родина мала давню традицію правління. Провина була бичем наїба, але використовувати його слід ощадно. Фримен найкраще служить, якщо він вільний від почуття провини чи образи.
Він показав, що зрозумів її вирок, схиливши голову й сказавши:
— Для блага племені; я розумію.
— Йдіть освіжитися, — наказала вона. — Процесія розпочнеться за кілька хвилин.
— Так, міледі. — Усі метушливо забралися, а кожен їхній рух показував, з яким полегшенням вони це роблять.
Всередині Алії залунав бас:
— Аххх, ти майстерно з цим упоралася. Один чи двоє з них далі вважатимуть, що ти прагнеш смерті Проповідника. Знайдуть спосіб.
— Заткнися! — просичала вона. — Заткнися! Мені ніколи не слід було тебе слухати! Глянь, що ти накоїв…
— Проклав тобі дорогу до безсмертя, — відповів бас.
Вона відчула, як ці слова, наче віддалений біль, відлунюють їй у голові, подумала: «Де я можу сховатися? Мені нікуди піти!»
— Ніж Ганіми гострий, — промовив барон. — Пам’ятай це.
Алія кліпнула. Так, це слід пам’ятати. Ніж Ганіми гострий. Цей ніж ще може одним ударом вивести їх з теперішньої скрути.
Якщо ти віриш певним словам, то віриш прихованим у них аргументам. Вважаючи щось добрим чи поганим, істинним чи помилковим, ти віриш закладеним у цих словах припущенням, які висловлюють ці аргументи. Такі припущення часто повні прогалин, але вони залишаються найціннішими для переконаних.
Доведення з відкритим кінцем від Паноплія Профетикус
Свідомість Лето плавала в місиві різких запахів. Він розпізнав тяжкий коричний аромат меланжу, застояний запах тіл працівників, терпкість неприкритої чавильні мертвих, усілякого пилу з перевагою кременового. Запахи тяглися шлейфом крізь пісок сну, творили імлисті форми в мертвому краю. Він знав, що ці запахи повинні щось йому розповісти, але якась його частина ще не могла слухати.
Думки пропливали крізь його мозок, наче примари. «Зараз я не маю завершених рис; я — це всі мої предки. Сонце, що сідає в пісок, — це сонце, що сідає в моїй душі. Колись ця множинність у мені була чудовою, але це вже закінчилося. Я фримен і матиму фрименський кінець. Золотий Шлях закінчиться, не розпочавшись. Він не що інше, як борозна, прокладена вітром. Ми, фримени, знаємо всякі хитрощі, аби сховатися: не залишаємо фекалій, води, слідів… Дивіться, як щезає мій слід».
