Стілґарові пересохло в горлі. Такі слова міг би промовити Муад’Діб. Звучали на його лад. Були парадоксальними, тривожними. Але якщо дозволити будь-яку зміну… Він похитав головою.
— Минуле може вказати належний спосіб поведінки, якщо живеш у минулому, Стіле, але обставини змінюються.
Стілґар міг лише погодитися з тим, що обставини змінилися. Тож як слід поводитися? Він глянув понад Лето, дивлячись у пустелю і не бачачи її. Там ходив Муад’Діб. На рівнину лягали тіні. Золоті тіні, яких ставало дедалі більше з тим, як підіймалося сонце, пурпурові тіні, піщані струмочки, увінчані хмарами куряви. Димка куряви, що зазвичай висіла над Хаббанійським хребтом, була тепер помітною здалеку, а пустеля між ними й цією димкою постала перед його очима як низка дюн, які, зменшуючись, плавно переходили одна в одну. Крізь марево, що здіймалося від землі через спеку, він побачив рослини, які наповзали на край пустелі. Це завдяки Муад’Дібові життя проросло в цьому безплідному місці. Мідні, золоті, червоні квіти, жовті квіти, іржаві та брунатні, сіро-зелене листя, колючки й різко окреслені тіні під кущами. Хвилі денної спеки, що вібрували в повітрі, змушували ці тіні дрижати.
Раптом Стілґар сказав:
— Я всього лиш ватажок фрименів, а ти син Герцога.
— Ти сказав це, не знаючи, що ти кажеш, — промовив Лето.
Стілґар насупився. Колись давно Муад’Діб так дорікнув йому.
— Ти це пам’ятаєш, правда, Стіле? — спитав Лето. — Ми були під Хаббанійським хребтом, і сардаукарський капітан, — пам’ятаєш його? Арамшам? — він убив свого друга, щоб урятуватися. Того дня ти кілька разів перестерігав мене від того, щоб залишати живим сардаукара, який бачив наші таємні дороги. Нарешті ти сказав, що вони можуть розголосити побачене — тож їх слід убити. А мій батько відповів: «Ти сказав це, не знаючи, що ти кажеш». Ти образився і сказав йому, що ти лише простий ватажок фрименів. Герцоги мусять знати важливіші речі.
Стілґар видивлявся на Лето. Ми були під Хаббанійським хребтом! Ми! Ця… ця дитина, ще навіть не зачата на той день, знала, що там сталося, з найточнішими деталями, такими деталями, які міг знати тільки той, хто був там. Черговий доказ того, що цих Атрідівських дітей не можна міряти звичними мірками.
— А зараз ти мене вислухаєш, — сказав Лето. — Якщо я помру чи зникну в пустелі, ти мусиш тікати з січі Табр. Це я тобі наказую. Забереш Гані та…
— Ти ще не мій Герцог! Ти… ти — дитина!
— Я доросла людина в дитячому тілі, — промовив Лето. Указав на вузьку розколину в скелях під ними. — Якщо я тут помру, це станеться в цьому місці. Ти побачиш кров. Так дізнаєшся. Забереш мою сестру та…
— Я подвою твою охорону, — перебив його Стілґар. — Ти сюди більше не повернешся. Зараз рушаймо, а ти…
— Стіле! Ти не зможеш мене втримати. Ще раз згадай усе, що було колись під Хаббанійським хребтом. Пам’ятаєш? Промисловий краулер стояв на піску, а наближався великий творець. Не було змоги порятувати краулер від хробака. Мій батько дратувався, бо не міг урятувати той краулер. Але Ґурні міг думати лише про людей, яких втрачав у піску. Пам’ятаєш, як він сказав: «Твій батько більше б переймався людьми, яких не зміг врятувати». Стіле, я доручаю тобі рятувати людей. Вони цінніші за речі. А Гані найцінніша, бо без мене вона буде єдиною надією Атрідів.
— Я тебе більше не слухатиму, — сказав Стілґар. Відвернувся і почав спускатися скелями в напрямку оазису по той бік піску. Почув, як Лето йде слідом. Раптом Лето обігнав його і, озирнувшись позад себе, промовив:
— Ти помітив, Стіле, які гарні цього року молоді жінки?
Життя окремої людини, подібно до життя сім’ї чи всього народу, зберігається як пам’ять. Мої люди повинні прийти до розуміння того, що це частина процесу їхнього дозрівання. Разом вони становлять організм, а у вмістилищі їхньої підсвідомої пам’яті нагромаджується дедалі більше досвіду. Людство має надію викликати цей матеріал, якщо він виявиться потрібним у змінному Всесвіті. Але багато нагромадженого може бути втрачено в азартній грі випадку, яку ми називаємо «фатумом». Багато чого може бути не включено в еволюційні стосунки, а отже, не може бути оцінено та приведено в дію за умови таких постійних змін довкілля, які впливають на тіло. Біологічний вид може забувати! Ось особлива цінність Квізац Хадераха, про яку навіть не здогадувалося Бене Ґессерит: Квізац Хадерах не може забувати.
«Книга Лето» за Харк аль-Адою
Стілґар не міг зрозуміти, чому принагідне зауваження Лето так глибоко його стурбувало. Муляло його свідомість дорогою назад крізь піски до січі Табр більше за все інше, сказане Лето на Служці.
Справді, молоді жінки Арракіса цього року були гарними. І молоді чоловіки теж. Їхні обличчя сяяли від безтурботного багатоводдя. Їхні очі дивилися вперед і вдалечінь. Відкривали свої обличчя, часто обходячись без жодного натяку на маски дистикостів і на зміїсті лінії водотрубок. Нерідко взагалі не носили дистикостів навіть на відкритому місці, віддаючи перевагу новому вбранню, яке під час руху дарувало легкі натяки на гнучкі молоді тіла під ним.
Така людська краса відповідала тлу — новій красі пейзажу. Порівняно зі старим Арракісом, око могло тішитися з купки зелених гілочок, що росли серед червоно-коричневих скель. А старі січові приміщення печерної культури, з їхніми вигадливими водними печатями та вловлювачами вологи при кожному вході, поступалися місцем відкритим селищам, часто з глинобитної цегли. Глинобитна цегла!
«Чому я хотів знищити те селище?» — питав себе Стілґар і, йдучи, спотикнувся.
Він знав, що належить до раси, яка вимирає. Старим фрименам аж дух перехоплювало від здивування, коли вони бачили марнотратство на своїй планеті, — воду випускали в повітря лише для того, щоб формувати будівельну цеглу. Водою, яку використовували для будівництва простого дому на одну сім’ю, можна було б упродовж року забезпечувати всю січ.
Нові будинки навіть мали прозорі вікна, що пропускали сонячне тепло й висушували тіла всередині. Такі вікна прочинялися назовні.
Нові фримени зі своїх болотяних домів могли оглядати краєвид. Більше не замикались і не скупчувалися в січі. З новими краєвидами розвивалася фантазія. Стілґар міг це відчути. Нове бачення приєднало фрименів до решти Імперіального Всесвіту, призвичаюючи їх до необмеженого простору. Колись вони були прив’язані до бідного на воду Арракіса, поневолені його гіркою нужденністю. Не мали тієї відкритості розуму, що була характерною для мешканців більшості планет Імперії.
Стілґар бачив, що ці зміни контрастують із його власними сумнівами та страхами. За давніх часів рідко який фримен міг лише подумати про можливість покинути Арракіс, аби розпочати нове життя в одному з багатих водою світів. Вони не мали права навіть на мрію про втечу.
Дивився на спину Лето: хлопець обігнав його і йшов попереду. Лето говорив про заборону міжпланетних переміщень. Що ж, це завжди було звичайною справою для більшості чужосвітян, навіть там, де мрію дозволяли як клапан безпеки. Але планетарне кріпацтво сягло своєї вершини тут, на Арракісі. Фримени звернулися всередину, забарикадувавшись у думках так, як вони були забарикадовані у своїх печерних житлах.
Сам сенс січі — місця притулку за небезпечних часів — було перекручено, і вона перетворилася на страшне ув’язнення для цілого народу.
Лето казав правду: Муад’Діб змінив це все.
Стілґар почувався розгубленим. Знав, що всі його старі вірування розсипаються. Нове відкрите бачення породжувало життя, вільне від обмежень.
«Які гарні цього року молоді жінки!»
Давні звичаї (мої звичаї! — зізнався він) змусили його народ ігнорувати всю історію, крім тієї, що зверталася всередину, до його власних трудів і страждань. Старі фримени читали історію лише з погляду своїх страшних переселень, своїх втеч від одного переслідування до іншого. Старий планетарний уряд дотримувався усталеної політики старої Імперії. Придушував креативність і всяке відчуття прогресу, еволюції. Добробут був небезпечним для старої Імперії та її можновладців.
