Стілґар вдивлявся в пустелю. Зеленуватий світанок перетворювався на сталевий день.

— Навіщо ми прийшли сюди? — спитав він.

— Бо я хотів, щоб ти побачив місце, де я можу померти.

Стілґар напружився. Тоді сказав:

— То ти мав видіння!

— Можливо, це лише сон.

— То чого ж ми прийшли на це небезпечне місце? — Стілґар глянув униз, на свого підопічного. — Негайно повертаймось.

— Я не сьогодні помру, Стіле.

— Ні? Що це за видіння?

— Я бачив три шляхи, — сказав Лето. Його голос залунав сонним звуком пригадування. — В одному з цих майбутніх я мусив убити нашу бабусю.

Стілґар кинув гострий погляд у бік січі Табр, наче боявся, що леді Джессіка почує їх крізь піщаний простір.

— Навіщо?

— Аби втримати монополію на прянощі.

— Не розумію.

— Я теж. Але так я думав уві сні, беручись за ніж.

— Ох, — Стілґар розумівся на тому, як братися за ніж. Він глибоко зітхнув. — А другий шлях?

— Ми з Гані маємо побратися, щоб запечатати кровну лінію Атрідів.

— Хааа! — Стілґар видихнув, висловивши різкий осуд.

— У давнину королі та королеви часто так робили, — промовив Лето. — Але ми з Гані вирішили, що не змішуватимемо кров.

— Перестерігаю вас: тримайтеся цього рішення! — У голосі Стілґара звучала смерть. За фрименським законом, інцест карався стратою на тринозі смерті. Він прокашлявся і спитав:

— А третій шлях?

— Я покликаний звести свого батька до рівня людини.

— Муад’Діб був моїм другом, — пробурмотів Стілґар.

— Він був твоїм богом! Я повинен позбавити його божественності.

Стілґар відвернувся від пустелі та глянув у бік оазису своєї любої січі Табр. Такі розмови завжди його непокоїли.

Лето відчув запах поту під час Стілґарового руху. Була спокуса уникнути важливих речей, які він мав тут сказати. Вони могли розмовляти півдня, переходячи від конкретного до абстрактного, відволікаючись від реальних рішень, від тих нагальних потреб, з якими зіткнулися. Не було сумніву, що Дім Корріно по-справжньому загрожував реальному життю, — його власному й Гані. Але все, що він зараз робив, мало бути обмірковано й випробувано з огляду на таємні потреби. Колись Стілґар голосував за вбивство Фарад’на, пропонуючи використати чаумуркі — тонку отруту, додану в напій. Фарад’н був відомий своєю пристрастю до солодких лікерів. Цього не можна було допустити.

— Якщо я тут помру, Стіле, — сказав Лето, — ти мусиш остерігатися Алії. Вона більше не твій друг.

— Що це за розмова про смерть і твою тітку? — цього разу Стілґар по-справжньому обурився. Убити леді Джессіку! Остерігатися Алії! Померти на цьому місці!

— Малі люди міняють обличчя за її наказом, — промовив Лето. — Правитель не мусить бути пророком, Стіле. Навіть богоподібним. Він лише мусить бути чутливим. Я привів тебе, щоб пояснити, чого потребує Імперія. Вона потребує доброго правління. Це не залежить від законів і прецедентів, а тільки від особистих рис правителя.

— Регентство зовсім непогано виконує імперські обов’язки, — сказав Стілґар. — Коли ти станеш повнолітнім…

— Я вже повнолітній! Я тут найстарший! Ти пискливе немовля порівняно зі мною. Я пам’ятаю часи більш ніж п’ятдесятивікової давнини. Ха! Я навіть пам’ятаю, як ми, фримени, були на Тургроді.

— Чого ти бавишся такими фантазіями? — рішуче запитав Стілґар.

Лето кивнув сам собі. Справді, чого? Навіщо розповідати про його спогади з інших століть? Його безпосередньою проблемою були сьогоднішні фримени — здебільшого напівприручені дикуни, схильні насміхатися з безталанної невинності.

— Крис-ніж розсипається після смерті свого власника, — сказав Лето. — Муад’Діб розсипався. Чого фримени досі живі?

Такі раптові зміни думок спантеличували Стілґара. На якийсь час він замовк. Ці слова мали сенс, але він не міг збагнути їхньої мети.

— Очікують, що я стану імператором, але я мушу бути слугою, — сказав Лето. Глянув через плече на Стілґара. — Мій дідусь, на честь якого мене названо, прибувши сюди, на Дюну, додав нові слова до свого герба: «Я тут; тож тут я і залишуся».

— Він не мав вибору, — сказав Стілґар.

— Дуже добре, Стіле. Я теж не маю. Я повинен бути імператором за правом народження, за інтелектуальними здібностями, за всіма своїми складниками. Я навіть знаю, чого потребує Імперія: доброго правління.

— Слово «наїб» має стародавнє значення, — промовив Стілґар. — Це «слуга січі».

— Я пам’ятаю твою науку, Стіле, — сказав Лето. — Щоб було гідне правління, плем’я мусить мати можливість вибирати людей, життя яких відповідає способу поведінки правлячих.

Від усієї своєї фрименської душі Стілґар сказав:

— Приймеш імператорську мантію у слушний час. Спершу мусиш довести, що можеш поводитися як володар!

Несподівано Лето засміявся. Тоді запитав:

— Ти сумніваєшся у моїй щирості, Стіле?

— Звичайно, ні.

— У моєму праві народження?

— Ти той, ким ти є.

— І якщо я зроблю те, чого від мене очікують, це й буде мірою моєї щирості, так?

— Так ведеться у фрименів.

— Тобто я не можу мати внутрішніх почуттів, які керували б моєю поведінкою?

— Не розумію, що…

— Якщо я завжди поводжуся слушно, хай чого коштувало б мені придушення власних прагнень, саме це і є моєю мірою.

— У цьому сенс самоконтролю, юначе.

— Юначе! — Лето труснув головою. — Аххх, Стіле, ти даєш мені ключ до раціональної етики правління. Я мушу бути постійним, а кожна моя дія повинна коренитися в давніх традиціях.

— Це слушно.

— Але ж моє минуле глибше за твоє!

— Яка різниця…

— Я не маю першої особи однини, Стіле. Я множинна особистість, спогади якої про традиції давніші, ніж ти спроможний уявити. Це мій тягар, Стіле. Я скерований у минуле. Я повний вродженого знання, що опирається новизні й змінам. Однак Муад’Діб змінив усе це. — Він вказав на пустелю, водночас описуючи ліктем дугу, наче намагаючись охопити Оборонну Стіну позаду них.

Стілґар обернувся і глянув на Оборонну Стіну. Під стіною ще за Муад’Дібових часів було облаштовано селище, будівлі якого давали притулок команді планетологів, що допомагали рослинності поширюватися в пустелі. Стілґар пильно дивився на це рукотворне вторгнення у краєвид. Зміна? Так. Селище було збудоване як під лінійку, а ця правильність його ображала. Він стояв мовчки, не звертаючи уваги на свербіж від піщинок під дистикостом. Селище ображало все те, чим була ця планета. Раптом Стілґарові закортіло, аби дикий вітер закружляв тут, перемахнувши дюни, і знищив це місце. Через це почуття він здригнувся.

— Ти помітив, Стіле, що нові дистикости зроблені недбало, з поганої тканини? Наші втрати води надто високі.

Стілґар стримався від питання: «Хіба ж я цього не казав?» Натомість відповів:

— Наші люди дедалі більше залежать від пігулок.

Лето кивнув. Пігулки змінювали температуру тіла, зменшуючи втрати води. Вони були дешевшими й зручнішими, ніж дистикости. Але накладали на тих, хто їх вживав, інші тягарі, зокрема тенденцію до вповільнення реакції, інколи нечітке бачення.

— Ми для цього сюди прийшли? — спитав Стілґар. — Щоб обговорити виробництво дистикостів?

— Чому ні? — сказав Лето. — Коли ти не хочеш постати перед лицем того, про що я мушу говорити.

— Чому я повинен остерігатися твоєї тітки?

— Бо вона використовує давнє прагнення фрименів опиратися змінам, а сама готує такі жахливі зміни, які тобі годі й уявити.

— Ти перебільшуєш! Вона справжня фрименка.

— Аххх, то це справжні фримени тримаються давніх звичаїв, а я маю древнє минуле. Стіле, коли б я дав волю своїй схильності, то зажадав би закритого суспільства, цілковито залежного від священних звичаїв давнини. Я контролював би міграцію, пояснюючи, що вона сприяє новим ідеям, а нові ідеї несуть у собі загрозу для всієї структури життя. Кожен малий планетарний поліс пішов би власною дорогою, стаючи тим, чим мав би стати. Врешті-решт Імперія розпалася б під тягарем цих різниць.