— Знову ти декламуєш без віри, — глузливо сказав Намрі. — Але я це прийму, бо, думаю, ти знаєш, навіщо ти тут. — Його губ торкнулася холодна посмішка. — Дам тобі тимчасове майбутнє, Атріде.

Лето пильно приглянувся до чоловіка. Чи це було черговим прихованим питанням?

— Добре! — сказав Намрі. — Твою свідомість підготовано. Я сховав колючки. Та ще одна річ. Ти чув, що в містах далекого Кадріша носять імітовані дистикости?

Доки Намрі чекав, Лето подумки шукав приховане значення. «Імітовані дистикости? Їх носять на багатьох планетах». Він сказав:

— Погоня за модою на Кадріші — це давня історія, що часто повторюється. Розумна тварина зливається зі своїм оточенням.

Намрі повільно кивнув головою. Тоді заговорив:

— Тепер побачиться з тобою той, що піймав тебе й привів сюди. Не намагайся покинути це місце. Це стане твоєю смертю.

Промовляючи такі слова, Намрі підвівся та вийшов до темного коридору.

Довгий час після його відходу Лето вдивлявся в коридор. Чув ззовні звуки, тихі голоси вартових. Розповідь Намрі про видіння-міраж не виходила Лето з голови. Викликала в пам’яті довгий пустельний перехід сюди. Уже неістотно, чи це справді Джакуруту-Фондак. Намрі не був контрабандистом. Був кимось значно могутнішим. А гра, в яку він грав, пахла леді Джессікою, тхнула Бене Ґессерит. Лето відчув, як довкола нього змикається небезпека. Але той темний коридор, куди пішов Намрі, був єдиним виходом з цієї кімнати. Назовні була чужа січ, а за нею пустеля. Суворість цієї пустелі, її впорядкований хаос з міражами та нескінченними дюнами охопили Лето, як частина пастки, у яку він піймався. Він міг би знову перетнути цей пісок, але куди б завела його ця подорож? Ця думка була як застояна вода: не могла втамувати його спрагу.

«Слова та рухи одночасно», — нагадала собі Джессіка та зайнялася необхідними ментальними приготуваннями до прийдешньої зустрічі.

Недавно закінчився сніданок, золоте сонце Салуси Секундус почало торкатися далекої стіни огородженого саду, який вона бачила з вікна. Ретельно вдяглася: чорний, з каптуром, плащ Превелебної Матері, але із золотим Атрідівським гербом, що вишитою крайкою облямовував поділ і знову з’являвся на манжетах рукавів. Джессіка старанно розклала драпування свого одягу й повернулася плечима до вікна, тримаючи ліву руку на поясі, щоб показати яструбиний мотив герба.

Фарад’н зауважив Атрідівські символи, прокоментував їх, зайшовши, але не виявив ні гніву, ні здивування. У його голосі вона відчула тонкий гумор і задумалася над цим. Побачила, що він одягнув сіре трико, яке вона йому порадила. Сів на низький зелений диван, на який вона йому вказала, розслабився, закинув праву руку на спинку дивана.

«Чому я їй довіряю? — питав він себе. — Адже це відьма Бене Ґессерит!»

Джессіка, вгадавши цю думку з контрасту між його розслабленим тілом і виразом обличчя, усміхнулася і сказала:

— Ти мені довіряєш, бо знаєш, що наша угода добра, і хочеш того, чого я можу тебе навчити.

Побачила, як злегка насупилося в нього чоло, і махнула лівою рукою, щоб заспокоїти:

— Ні, я не читаю думок. Я читаю обличчя, тіло, поведінку, інтонацію, позицію рук. Це може зробити кожен, вивчивши Шлях Бене Ґессерит.

— І ви навчите цього мене?

— Я певна, що ти простудіював звіти про нас, — сказала вона. — Хіба в якомусь звіті згадувалося, що ми не виконали прямої обіцянки?

— У жодному, але…

— Ми вижили частково завдяки цілковитій довірі людей до нашої правдомовності. Це не змінилося.

— Думаю, це розсудливо, — промовив він. — Я хотів би розпочати.

— Мене дивує, що для тебе ніколи не просили вчительки в Бене Ґессерит, — сказала вона. — Вони радо скористалися б нагодою зробити тебе своїм боржником.

— Моя мати й чути нічого не хотіла, коли я її умовляв, — відповів він. — Але зараз…

Він стенув плечима, що було промовистим коментарем до вигнання Венсиції.

— Почнімо?

— Краще було б почати, коли ти був значно молодшим, — промовила Джессіка. — Тепер тобі буде тяжче й триватиме це набагато довше. Тобі доведеться почати з науки терплячості, найвищої терплячості. Молюся, щоб вона не здалася тобі надто дорогою ціною.

— Не за ту винагороду, яку ви пропонуєте.

Вона почула щирість, натиск очікувань і нотку благоговіння в його голосі. Разом вони творили місце, з якого добре починати. Вона сказала:

— Отож мистецтво терплячості починається з певних елементарних вправ прана-бінду для ніг і рук, для дихання. Долоні та пальці залишмо на кінець. Ти готовий?

Сіла на стілець обличчям до нього.

Фарад’н кивнув, зберігаючи очікувальний вираз обличчя, який мав приховати раптовий острах. Тийканік перестерігав його, що в пропозиції леді Джессіки мусить критися якийсь підступ, щось затіяне Сестринством. «Годі повірити, що вона знову їх покинула або ж вони покинули її». Фарад’н перервав суперечку вибухом гніву, за який йому відразу ж стало прикро. Через цю емоційну реакцію легше погодився на Тийканікові застережні заходи. Фарад’н зиркнув на кутки кімнати, зауважив витончений блиск самоцвітів на склепінні. Те, що блищало, не було самоцвітами, усе в цій кімнаті буде записано, а розумні люди проаналізують кожен нюанс, кожне слово, кожен рух.

Джессіка посміхнулася, помітивши, куди спрямований його погляд, але не показавши виду, що знає, куди змістилася його увага. Вона сказала:

— Щоб навчитися терплячості на Шляху Бене Ґессерит, мусиш розпочати від розпізнання основоположної, первісної нестабільності нашого Всесвіту. Ми називаємо природу Крайнім Не- Абсолютом, маючи на увазі тотальну цілісність у всіх її виявах. Щоб вивільнити твоє видіння і дозволити тобі розпізнати ці обумовлені змінні шляхи природи, тримай перед собою руки витягнутими на повну довжину. Пильно дивися на витягнуті руки, спершу оглянь внутрішню сторону долоні, тоді зовнішню. Досліди свої пальці з обох боків. Уперед.

Фарад’н послухався, але почувався по-дурному. Це його власні долоні. Він їх знав.

— Уяви собі, що твої руки старіють, — промовила Джессіка. — Вони повинні стати дуже старими в тебе на очах. Дуже, дуже старими. Зауваж, яка суха шкіра.

— Мої руки не змінюються, — сказав він. Уже відчував, як тремтять м’язи його передпліч.

— Продовжуй дивитися на свої руки. Зроби їх старими, настільки старими, наскільки зумієш собі уявити. Це може зайняти певний час. Але, як побачиш, що вони старіють, розверни цей процес. Зроби свої руки знову молодими, настільки молодими, наскільки вдасться. Намагайся переводити їх від немовлячого віку до літнього, за бажанням, туди й назад, туди й назад.

— Вони не міняються! — запротестував він. Його плечі боліли.

— Якщо вимагатимеш цього від своїх чуттів, твої руки зміняться, — сказала вона. — Сконцентруйся на візуалізації плину часу, якого ти прагнеш досягти: від немовляти до старця, від старця до немовляти. Це може зайняти години, дні, місяці. Але цього можна добитися. Розвертання цього змінопотоку навчить тебе бачити в кожній системі обертання у відносній стабільності… лише відносній.

— Я думав, що вчуся терплячості. — У його голосі вона відчула гнів, що межував із фрустрацією.

— І відносної стабільності, — промовила вона. — Це перспектива, яку ти твориш на підставі власних вірувань, а віруваннями можна маніпулювати за допомогою уяви. Ти завчив лише обмежений погляд на Всесвіт. Тепер мусиш зробити Всесвіт своїм власним творінням. Це дозволить тобі використовувати кожну відносну стабільність для власного вжитку, для всякого вжитку, який ти можеш собі уявити.

— Скільки, ви казали, це триває?