— Я все ще не почув того, що мушу почути, — буркнув Галлек.
— Він висловлюється за війну й проти миру, — сказав Намрі.
— Ні, — заперечив Лето. — Мій батько теж не висловлювався проти війни. Але гляньте, що з нього зробили. Мир у цій Імперії має лише одне значення. Це утримування єдиного способу життя. Вам наказано бути задоволеними. Життя на всіх планетах мусить бути одностайним, як установив Імперіальний Уряд. Головною метою священницьких студій є знаходження правильних форм людської поведінки. Тому вони вдаються до слів Муад’Діба! Скажи мені, Намрі, ти вдоволений?
— Ні. — Ці слова вирвалися назовні щиро й спонтанно.
— Отже, ти блюзнірствуєш?
— Звичайно, ні!
— Але ти невдоволений. Бачиш, Ґурні? Намрі довів нам це. Жодне питання, жодна проблема не мають єдино правильної відповіді. Слід дозволити розмаїття. Моноліт нестабільний. Чого ж ти вимагаєш від мене єдино правильного речення? Чи такою має бути міра твого монструального судження?
— Ти змушуєш мене вбити тебе? — спитав Галлек, а в його голосі бриніла мука.
— Ні, змилосерджуся над тобою, — промовив Лето. — Пошли моїй бабці звістку, що я співпрацюватиму. Сестринство може пошкодувати через мою співпрацю, але Атрід дає слово.
— Потрібна перевірка Правдомовиці, — озвався Намрі. — Ці Атріди…
— Він матиме можливість сказати своїй бабці те, що мусить бути сказано, — промовив Галлек і кивнув головою в бік коридору.
Перед виходом Намрі зупинився і глянув на Лето.
— Молюся, щоб ми вчинили слушно, залишаючи його живим.
— Ідіть, друзі, — сказав Лето. — Ідіть і поміркуйте.
Коли двоє чоловіків вийшли, Лето впав горілиць, відчуваючи спиною холодний тапчан. Рух змусив його голову йти обертом на краю перенасиченої прянощами притомності. Цієї миті він побачив усю планету: кожне селище, містечко, велике місто, місцевість пустельну й місцевість, вкриту рослинністю. Усі форми, які тиснулися в його видіння, несли в собі інтимні взаємозв’язки з сумішшю елементів як усередині них, так і поза ними. Він бачив структури Імперського суспільства, віддзеркалені у фізичних структурах його планет та їхніх спільнот. Як гігантську розгортку всередині себе бачив те одкровення, яким він мусив бути: вікном до невидимої частки суспільства. Побачивши це, Лето усвідомив, що кожна система має таке вікно. Навіть система його самого та його всесвіту. Він, як космічний підглядач, почав заглядати у вікна.
Саме цього добивалася його бабка й Сестринство! Він це знав. Його свідомість випливла на новий, вищий рівень. Він відчував минуле у своїх клітинах, у спогадах, у архетипах, які навідували його припущення, у міфах, що його оточували, у його мовах та їхньому преісторичному детриті[30]. Це були всі форми його людського й нелюдського минулого, усі життя, якими він тепер розпоряджався, усі вони врешті-решт інтегрувалися в ньому. Він почувався як річ, піймана в приплив і відплив нуклеотидів. На тлі нескінченності він був найпростішим створінням, народження і смерть якого відбувалися майже одночасно, але був настільки ж нескінченним, наскільки й найпростішим, витвором молекулярних пам’ятей.
«Ми, люди, є формою колонії організмів!» — подумав він.
Вони хотіли його співпраці. Обіцяна співпраця принесла йому чергову відстрочку від ножа Намрі. Закликаючи до співпраці, вони хотіли розпізнати цілителя.
І він подумав: «Але я заведу їм соціальний порядок не так, як вони очікують!»
Гримаса викривила рот Лето. Знав, що він не буде таким несвідомо зловмисним, як його батько, — деспотизм з одного боку, рабство з другого, — але цей Усесвіт міг молитися за повернення «старих добрих часів».
Його внутрішній батько заговорив до нього, докладаючи обережних зусиль, не вимагаючи уваги, а прохаючи аудієнції.
І Лето відповів:
— Ні. Дамо їм складність, щоб зайняти їхні уми. Існує багато способів утекти від небезпеки. Звідки вони знатимуть, що я небезпечний, не здобувши тисячолітнього досвіду зі мною? Так, внутрішній батьку, ми поставимо для них знаки запитань.
Немає у вас ні вини, ні невинності. Це все в минулому. Вина молотить мертвих, а я — не Залізний Молот. Ви, множина мертвих, є просто людьми, що робили певні речі, а пам’ять про ці речі освітлює мій шлях.
«Лето ІІ до своїх пам’ятежиттів» за Харк аль-Адою
— Воно саме рухається! — сказав Фарад’н майже пошепки. Він стояв над ліжком леді Джессіки, а ззаду його підпирала група стражників. Леді Джессіка злегка піднялася на ліжку. Вона була одягнена в парашовковий пеньюар сліпучо-білого кольору, а в її мідному волоссі красувалася така сама стрічка. Фарад’н увірвався до неї хвилину тому. Мав на собі сіре трико, а його обличчя спітніло від хвилювання та зусиль, витрачених на те, щоб ривком здолати палацові коридори.
— Котра година? — спитала Джессіка.
— Година? — Фарад’н мав здивований вигляд.
— Третя година після півночі, міледі, — відповів один зі стражників. Охорона з острахом зиркала на Фарад’на. Молодий принц мчав крізь освітлені нічниками коридори, збираючи за собою здивованих його безсонням стражників.
— Але ж воно рухається, — сказав Фарад’н. Простяг ліву руку, тоді праву. — Я бачив, як мої долоні перетворюються на пухкі кулачки, і згадав! То були мої руки, коли я був немовлям. Я пам’ятав, що був немовлям, але це… виразніший спогад. Я реорганізував свої давні спогади!
— Дуже добре, — похвалила Джессіка. Вона перейнялася його збудженням. — А що сталося, коли твої руки постаріли?
— Мій… розум став… млявим, — відповів він. — І я відчув біль у спині. Отут.
Торкнувся місця над лівою ниркою.
— Ти вивчив найважливіший урок, — промовила Джессіка. — Знаєш, що це за урок?
Він опустив руки й глянув на неї. Потім сказав:
— Мій мозок керує моєю дійсністю. — Його очі сяйнули, і він повторив це, тепер уже голосніше: — Мій мозок керує моєю дійсністю!
— Це початок рівноваги прана-бінду, — сказала Джессіка. — Та це лише початок.
— А що буде далі? — спитав він.
— Міледі, — насмілився втрутитися стражник, який уже відповів на її питання. — Час пізній…
«Чи їхні шпигунські пости обставлені в цей час?» — задумалася Джессіка. Затим мовила:
— Залиште нас самих. Нам слід виконати певне завдання.
— Але ж, міледі, — сказав вартовий, з острахом переводячи погляд з Фарад’на на Джессіку й навпаки.
— Думаєш, я його спокушу? — спитала Джессіка.
Чоловік застиг.
Фарад’н вибухнув веселим сміхом. Махнув рукою, відпускаючи вартових:
— Ви її чули. Згиньте.
Стражники перезирнулися, але виконали наказ.
Фарад’н сів на краю ліжка.
— Що далі? — Він махнув головою. — Я хотів вам вірити, але не вірив. Тоді… це було так, наче мій мозок розтанув. Я був утомлений. Мій мозок відмовився боротися з вами. І це сталося! Саме так!
Він клацнув пальцями.
— Не зі мною змагався твій мозок, — сказала Джессіка.
— Звичайно, ні, — визнав він. — Я змагався сам із собою, з усіма нісенітницями, яких навчився. А що далі?
Джессіка усміхнулася.
— Зізнаюся, я не розраховувала на такий швидкий успіх. Минуло тільки вісім днів.
— Я був терплячим, — посміхнувся він.
— Ти також почав учитися терплячості, — промовила вона.
— Почав?
— Ти саме здолав межу цієї науки, — сказала вона. — Тепер ти справді немовля. Раніше… ти був потенціалом, ще навіть не народився.
Куточки його вуст опустилися.
— Не журися, — підбадьорила його вона. — Ти зробив це. Це важливо. Скільки людей може сказати, що вони народилися наново?
— Що буде далі? — наполягав він.
— Вправлятимешся в тому, чого вже навчився, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти робив це невимушено, легко. Пізніше наповниш нове місце у свідомості, яке відкрила ця вправа. Його заповнять можливості тестування кожної дійсності під кутом власних вимог.
— І це все, що я зараз робитиму… вправлятимуся в…