Хтось у січі грав на балісеті. Лето відчував, що його тіло, ймовірно, сприймає цю музику в теперішньому. Відчував тапчан під спиною. Слухав музику. Це Ґурні грав на балісеті. Жодні інші пальці не могли дорівнятися його володінню цим найскладнішим інструментом. Він грав стару фрименську пісню, звану хадисом[28] через її внутрішній розповідний характер і голос, що описував взірці поведінки, необхідні, аби вижити на Арракісі. У пісні йшлося про щоденні заняття на січі.
Лето почув, як музика несе його крізь чудову древню печеру. Бачив жінок, що топчуть рештки прянощів на паливо, заквашують прянощі для ферментації, тчуть меланжеву тканину. Меланж був у січі всюди.
Настала мить, коли Лето не міг відрізнити музику та людей з печерного видіння. Скавчання і ляскання ткацького верстата було скавчанням і лясканням балісета. Але його внутрішні очі бачили тканини з людського волосся, довгого волосу щурів-мутантів, ниток пустельної бавовни та смужок, скручених із пташиної шкіри. Він бачив січову школу. Екомова Дюни бушувала в його мозку на крилах музики. Він побачив кухню на сонячних панелях, довге приміщення, у якому виготовляли й зберігали дистикости. Бачив віщунів погоди, що читали її з паличок, вийнятих із піску.
Десь посеред цієї подорожі хтось приніс йому їжі й погодував ложкою, сильною рукою підтримуючи голову. Він знав, що це відчуття з реального часу, але чудова гра руху далі тривала всередині нього.
Тоді, наче за мить після насиченої прянощами їжі, він побачив піщану бурю. Рухомі картини в подиху піску стали золотими відблисками очей метелика, а його життя зменшилося до липкого сліду проповзання комахи.
Крізь нього гарячково промайнули слова Паноплії Профетикус: «Кажуть, що у Всесвіті немає нічого постійного, нічого збалансованого, нічого тривалого, — ніщо не зостається сталим, щодень, щогодина приносять зміни».
«Стара Міссіонарія Протектіва знала, що робить, — подумав він. — Вони знали про Жахливі Цілі. Знали, як маніпулювати людьми й релігіями. Навіть мій батько, врешті-решт, не втік від них».
Там лежала підказка, якої він шукав. Лето вивчив її. Відчув, як сила повертається до його тіла. Уся його багатолика істота обернулася і глянула на Всесвіт. Він сів і виявив, що сам у похмурій камері. Світло просочується лише із зовнішнього коридору, яким цілий еон тому пройшов чоловік, що потяг за собою його розум.
— Хай щастить нам усім! — гукнув він традиційне фрименське вітання.
В аркоподібних дверях з’явився Ґурні Галлек, його голова була чорним силуетом на тлі світла із зовнішнього переходу.
— Принеси світло, — сказав Лето.
— Хочеш перейти до наступних випробувань?
Лето засміявся:
— Ні. Зараз моя черга випробовувати вас.
— Побачимо. — Галлек обернувся, а за мить повернувся з яскраво-блакитною світлокулею у згині лівого ліктя. У камері її відпустив, дозволивши вільно плавати над їхніми головами.
— Де Намрі?
— За дверима, там, звідки я можу його покликати.
— Ахх, Прабатько Вічність завжди терпляче чекає, — промовив Лето. Почувався дивно вивільненим, балансуючи на краю відкриття.
— Називаєш Намрі іменем, застереженим для Шай-Хулуда? — спитав Галлек.
— Його ніж — це зуб хробака, — промовив Лето. — Тож він — Прабатько Вічність.
Галлек похмуро посміхнувся, але промовчав.
— Ти далі шукаєш шляху, щоб винести мені присуд? — сказав Лето. — Що ж, погоджуюся — немає можливості обмінюватися інформацією без винесення присудів. Усе-таки не проси у Всесвіту точності.
Шурхітливий звук позаду Галлека сповістив Лето про прихід Намрі. Він зупинився ліворуч від Галлека, за півкроку від нього.
— Аххх, ліва рука проклятих, — прокоментував Лето.
— Немудро жартувати з Нескінченності та Абсолюту, — буркнув Намрі. Зиркнув у бік Галлека.
— Хіба ж ти Бог, Намрі, що прикликаєш абсолюти? — спитав Лето. Але зосередив увагу на Галлеку. Присуд прийде звідти.
Обидва чоловіки просто дивилися на нього, нічого не відповідаючи.
— Кожен присуд вагається на краю помилки, — пояснив Лето. — Твердити про абсолютність знання — однаково, що ставати потворою. Знання — це нескінченна пригода на краю непевності.
— У яку словесну гру ти граєш цього разу? — з натиском спитав Галлек.
— Нехай говорить, — промовив Намрі.
— Це гра, яку розпочав зі мною Намрі, — сказав Лето й побачив, як старий фримен кивнув головою. Напевне, розпізнав гру в загадки.
— Наші чуття завжди мають щонайменше два рівні, — промовив Лето.
— Незначні дрібниці й послання, — відповів Намрі.
— Чудово! — сказав Лето. — Ви дали мені незначні дрібниці — я даю вам послання. Я бачу, чую, відчуваю запах і дотик; я відчуваю зміну температури та смаку. Відчуваю плин часу. Можу знімати пробу з емоцій. Аххххх! Я щасливий. Бачиш, Ґурні? Намрі? У людському житті немає таємниці. Це не проблема, яку слід розв’язати, а дійсність, яку слід пережити.
— Випробовуєш наше терпіння, хлопче, — промовив Намрі. — Чи це те місце, де ти хотів би померти?
Однак Галлек стримав його, простягнувши руку.
— По-перше, я не хлопець, — відповів Лето й зробив перший знак при своєму правому вусі. — Ти мене не вб’єш. Я наклав на тебе тягар води.
Намрі витяг свій крис-ніж із піхов.
— Я нічого тобі не винен!
— Утім, Бог створив Арракіс, щоб тренувати вірних, — промовив Лето. — Я не лише продемонстрував вам свою віру, але й дав змогу усвідомити ваше власне існування. Життя вимагає диспуту. Вам дано змогу знати — завдяки мені! — що ваша дійсність відрізняється від усіх інших, тому ви знаєте, що живете.
— Непоштивість — це небезпечна гра зі мною, — сказав Намрі, тримаючи крис-ножа напіввитягненим.
— Непоштивість — найнеобхідніший складник релігії, — відповів Лето. — Не кажучи вже про її значення у філософії. Непоштивість — це єдиний доступний спосіб випробувати наш Усесвіт.
— То ти думаєш, що розумієш Усесвіт? — спитав Галлек, звільняючи місце між Лето й Намрі.
— Та-ак, — сказав Намрі, а в його голосі була смерть.
— Всесвіт може збагнути лише вітер, — промовив Лето. — Немає могутнього сидіння для розуму, що мешкає у нашому мозку. Творіння — це відкриття. Бог відкрив нас у Порожнечі, бо ми рухалися на тлі, яке Він уже знав. Стіна була порожньою. Тоді наступив рух.
— Граєш у піжмурки зі смертю, — перестеріг Галлек.
— Але ж ви обидва — мої друзі, — відповів Лето й повернувся обличчям до Намрі. — Коли ти пропонуєш кандидатуру Друга своєї Січі, хіба ж ти не вбиваєш яструба й орла, як жертви? І хіба ж не є відповіддю на це: «Бог посилає кожному чоловікові його кінець, таких яструбів, таких орлів і таких друзів?»
Рука Намрі зіслизнула з ножа. Клинок ковзнув назад до піхов. Намрі вирячив очі на Лето. Кожна січ тримала свій ритуал укладення дружби в таємниці, але це була вибрана частина цього ритуалу.
Проте Галлек спитав:
— Чи це місце твого кінця?
— Я знаю, що тобі необхідно почути від мене, Ґурні, — сказав Лето, придивляючись до гри надії та підозри на потворному обличчі. Торкнувся своїх грудей: — Ця дитина ніколи не була дитиною. Мій батько живе в мені, але він — не я. Ти його любив, а він був хороброю людиною, діяння якої переповнили високі береги. Він прагнув замкнути цикл воєн, проте не врахував руху нескінченності, вираженого в житті. Це Раджія! Намрі знає. Цей рух може побачити кожен смертний. Будь обережним зі шляхами, що звужують майбутні можливості. Такі шляхи скеровують тебе з нескінченності в смертельні пастки.
— Що мені необхідно від тебе почути? — спитав Галлек.
— Він просто грається словами, — промовив Намрі, але в його голосі було сильне вагання, сумніви.
— Я уклав союз із Намрі проти мого батька, — сказав Лето. — А мій батько в мені уклав союз із нами проти того, що зроблено з нього.
— Як? — зажадав Галлек.
— Бо те, що я приношу людству, — це amor fati[29], акт найвищого самоконтролю. У цьому Всесвіті я вибираю союз проти кожної сили, що приносить людству приниження. Ґурні! Ґурні! Ти народився і виріс не в пустелі. Твоя плоть не знає правди, про яку я кажу. Але Намрі знає. На відкритій місцевості один напрямок не гірший за інший.
