Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

«Життя пророка закриває нас у межах його видіння, — думав Лето. — А пророк може вирватися з видіння, лише влаштувавши свою смерть усупереч цьому видінню». Такий вигляд воно мало в подвійному видінні Лето, і він розмірковував, як воно пов’язано зі зробленим ним вибором. «Бідний Іван Хреститель, — подумав він. — Якби ж тільки він мав відвагу померти в інший спосіб… Але, можливо, його вибір був найвідважнішим. Звідки мені знати, які альтернативи постали перед ним? Хоча я знаю, які альтернативи постали перед моїм батьком».

Лето зітхнув. Відвернутися від батька — однаково що зрадити бога. Але Атрідівська Імперія потребувала струсу. Вона провалилася у найгірше з Полових видінь. Як недбало вона нищила людей! Це коїлося без особливих роздумів. Головна пружина релігійного шаленства була тугою і не припиняла цокати.

«І ми закриті у видінні мого батька».

Лето бачив, що виходом із цього шаленства є Золотий Шлях. Його батько бачив це. Але людство може зійти із Золотого Шляху та озиратися назад, на часи Муад’Діба, вважаючи їх кращими. Усе-таки людство має здобути досвід альтернативи Муад’Діба, інакше воно ніколи не збагне власних міфів.

«Безпека… мир… добробут».

Немає сумніву, що вибере більшість громадян Імперії, якщо постане перед вибором.

«Хоча вони ненавидять мене, — подумав він. — Хоча Гані мене ненавидить».

Його права рука засвербіла, і він подумав про жахливу рукавицю з видіння. «Це буде, — подумав він. — Так, це буде».

«Арракісе, дай мені сили», — благав він. Його планета зоставалася сильною та живою і під ним, і довкола нього. Її пісок щільно охопив диститент. Дюна була гігантом, що лічить огром своїх багатств. Ця оманлива сутність прекрасна й водночас украй огидна. Єдиною монетою, яку насправді знали її купці, було пульсування крові їхньої власної потуги, хай як ця потуга була нагромаджена. Взяли цю планету, як мужчина бере полонянку-наложницю, як Бене Ґессерит бере своїх Сестер.

Нічого дивного, що Стілґар ненавидить купців-священників.

Спасибі тобі, Стілґаре.

Тоді Лето згадав красу давніх січових звичаїв, життя, яке протікало до приходу імперської технократії, а його думки пливли, як — це він знав — пливли Стілґарові сни. До світлокуль і лазерів, до орнітоптерів і краулерів для добування прянощів існувало інше життя: смуглошкірі матері з дітьми на колінах, лампи, у яких горіла меланжева олія з тяжким ароматом кориці, наїби, які переконували своїх людей, знаючи, що нікого не можна змусити. Це був темний жар життя у кам’яних норах.

«Жахлива рукавиця поверне рівновагу», — подумав Лето.

У цю мить він уже спав.

Я бачив його кров і шматок одягу, розірваного гострими кігтями. Його сестра яскраво описала тигрів, безсумнівну скерованість їхнього нападу. Ми допитали одного зі змовників, решта мертві чи затримані. Усе вказує на змову Корріно. Правдомовиця підтвердила це свідчення.

Стілґарів звіт комісії Ландсрааду

Фарад’н стежив за Дунканом Айдаго за допомогою шпигунської системи, шукаючи пояснень поведінки цього дивного чоловіка. Було ледь пополудні, і Айдаго чекав біля виділених леді Джессіці покоїв, добиваючись аудієнції в неї. Чи вона з ним побачиться? Вона, звичайно, знатиме, що за ними шпигують. Але чи вона з ним побачиться?

Фарад’н сидів у кімнаті, де Тийканік керував колись тренуванням лазійських тигрів. Справді незаконна кімната, повна заборонених інструментів виробу іксіан і тлейлаксу. Рухаючи перемикачами праворуч, Фарад’н міг бачити Айдаго з шести різних спостережних пунктів або ж дістатися всередину апартаментів леді Джессіки, де шпигунське приладдя було не менш витонченим.

Очі Айдаго непокоїли Фарад’на. Ці глибоко запалі металеві очі, які тлейлаксу вживляли своїм гхола в регенераційних чанах, позначали їхнього власника як когось, цілковито відмінного від решти людей. Фарад’н торкнувся власних повік, відчув тверду поверхню незнімних контактних лінз, що приховували цілковиту синяву, зумовлену залежністю від прянощів. Очі Айдаго мусять сприймати інший Усесвіт. Наскільки він інакший? Фарад’нові майже кортіло звернутися до тлейлаксанських хірургів і самому відповісти на це питання.

«Чому Айдаго намагався вбити себе?

Він справді намагався? Мусив розуміти, що ми йому цього не дозволимо.

Айдаго зоставався небезпечним знаком запитання».

Тийканік хотів затримати його на Салусі або ж убити. Можливо, так було б найкраще.

Фарад’н перемкнув увагу на вид спереду. Айдаго сидів на твердій лаві перед дверима апартаментів леді Джессіки. То було безвіконне фоє з ясними дерев’яними стінами, оздобленими прапорцями з пік. Айдаго сидів на цій лаві понад годину і, здавалося, готовий був чекати там вічно. Фарад’н схилився ближче до екрана. З вірним мечником Атрідів, учителем Муад’Діба, добре поводилися впродовж його перебування на Арракісі. Коли він прибув сюди, у його кроках була юна пружність. Цьому, звичайно, сприяла жорстка меланжева дієта. І та чудова метаболічна рівновага, яку завжди дарували баки тлейлаксу. Чи Айдаго справді пам’ятав своє минуле до баків? Ніхто інший, оживлений тлейлаксу, не міг на це претендувати. Якою ж загадкою був Айдаго!

У бібліотеці містилися звіти про його смерть. Сардаукари, які його вбили, відзвітували про його бойову майстерність: дев’ятнадцятьох із них зарубав Айдаго, перш ніж загинув сам. Таке тіло вартувало, аби його відіслали до регенераційних баків. Але тлейлаксу зробили з нього ментата. Яке ж дивне створіння жило в цьому відродженому тілі? Як це — бути людиною-комп’ютером на додачу до всіх інших своїх талантів?

«Чому він намагався вбити себе?»

Фарад’н знав власні таланти й не мав щодо них ілюзій. Він був істориком-археологом та добре вмів оцінювати людей. Необхідність змусила його стати експертом стосовно тих, хто йому служитиме, — необхідність і старанне вивчення досвіду Атрідів. Він розглядав це як ціну, якої завжди вимагало правління кращих. Воно потребувало точних і проникливих суджень про тих, хто стане співучасником твого владарювання. Не один правитель зазнав поразки через помилки й ексцеси своїх підвладних.

Ретельне вивчення Атрідів виявило їхній чудовий талант у доборі слуг. Вони знали, як зберегти вірність, як утримати в розумних межах запал своїх вояків.

Дії Айдаго були іншими.

«Чому?»

Фарад’н примружив очі, намагаючись зазирнути під шкіру цього чоловіка. Айдаго здавався витривалим, ніби цього чоловіка не можна втомити. Він справляв враження самодостатньої, організованої та напрочуд спаяної цілісності. Баки тлейлаксу привели в рух щось більше за людину. Фарад’н відчував це. Усередині цього чоловіка відбувався самооновний рух, наче він діяв згідно з незмінними законами, починаючи заново в кінці кожного циклу. Терпляче рухався по сталій орбіті, як планета довкола зірки. Реагував на натиск, не ламаючись, — лише переходячи на іншу орбіту, але насправді не міняючи нічого основоположного.

«Чому він розрізав собі зап’ястя?»

Незалежно від мотивів, він зробив це для Атрідів, для свого правлячого дому. Атріди були зіркою його орбіти.

«Він чомусь вірить, що, утримуючи тут леді Джессіку, я зміцнюю Атрідів».

І Фарад’н нагадав собі: «Так думає ментат».

Це додало думці глибини. Ментати помиляються, але нечасто.

Дійшовши цього висновку, Фарад’н ледь не покликав своїх помічників та не наказав їм вислати геть леді Джессіку з Айдаго. Приготувався до цієї дії, відступив.

Вони обоє — гхола-ментат і бене-ґессеритська відьма — були в цій грі влади фігурами незнаної сили. Айдаго слід вислати, бо це, без сумніву, викличе клопоти на Арракісі. Джессіку слід залишити, щоб використати її дивне знання для блага Дому Корріно.

Фарад’н знав, що веде тонку й смертельно небезпечну гру. Але він готувався до цієї можливості впродовж років, відколи зрозумів, що він розумніший та вразливіший за своє оточення. Це було разючим відкриттям для дитини, і він знав, що бібліотека — це його схованка та його вчитель.

58
{"b":"819737","o":1}