— Як накажете, принцесо.

Вона відкинулася назад, уважно вдивляючись у Тийканіка.

— Ти мене не схвалюєш, я це знаю. Але це для мене несуттєво, доки ти пам’ятаєш урок левенбреха.

— Він дуже добре ладнав зі звірами, але був одноразовим, так, принцесо.

— Я не це мала на увазі!

— Ні? Тоді… Я не розумію.

— Армія, — сказала вона, — складається з одноразових, цілковито замінних частин. Таким є урок левенбреха.

— Замінних частин, — промовив він. — Включно з найвищим командуванням?

— Без найвищого командування армія рідко коли має сенс існування. Саме тому ти негайно приймеш релігію Магді, одночасно розпочавши кампанію навернення мого сина.

— Одразу ж, принцесо. Припускаю, ви не хочете, щоб я обмежив його освіту в інших бойових мистецтвах на користь цієї, гм, релігії?

Вона схопилася з крісла, обійшла його, зупинилася біля дверей і сказала, не озираючись:

— Одного дня, Тийканіку, ти перейдеш межі мого терпіння.

І на цьому вийшла.

— Мушу дещо тобі сказати, — промовила Джессіка, — хоча й знаю, що мої слова нагадають тобі про багато переживань із нашого спільного минулого і що це наразить тебе на небезпеку.

Вона хвильку помовчала, щоб побачити, як сприйме це Ганіма.

Вони сиділи тільки вдвох на низьких подушках у покої січі Табр. Знадобилося неабияке вміння, щоб улаштувати цю зустріч, і Джессіка геть не мала певності, чи лише вона сама це зробила. Здавалося, що Ганіма передбачає і підтримує кожен її крок.

Минули вже майже дві години після світанку, і всі емоції, пов’язані з привітанням та розпізнаваннями, вгамувалися. Джессіка змусила своє серцебиття повернутися до рівномірного ритму й зосередила увагу на цій вирізаній у скелі кімнаті з темними завісами й жовтими подушками. Щоб упоратися з накопиченою напругою, Джессіка, уперше за останні роки, згадала літанію проти страху з ритуалу Бене Ґессерит.

«Я не повинна боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страху. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть, то я обернуся до нього внутрішнім зором і простежу його шлях. Там, де страх пройде, нічого не зостанеться. Залишуся тільки я».

Вона зробила це мовчки й, заспокоївшись, глибоко зітхнула.

— Інколи це допомагає, — сказала Ганіма. — Я маю на увазі літанію.

Джессіка заплющила очі, щоб приховати шок, викликаний цією проникливістю. Спливло багато часу, відколи хтось міг настільки точно читати її думки. Усвідомлення цього викликало неспокій, надто ж тому, що спроможним на це виявився інтелект, який ховався за маскою дитинства.

Зазирнувши в лице страху, Джессіка розплющила очі й усвідомила джерело свого неспокою: «Я боюся за своїх онуків». Жодне з цих дітей не мало ознак Гиді, які демонструвала Алія, однак Лето виявляв усі ознаки тривожної потайливості. Саме тому від нього вміло приховали цю зустріч.

Під впливом імпульсу Джессіка відкинула всі свої закоренілі емоційні маски, знаючи, що з таких бар’єрів у спілкуванні тут небагато користі. Уперше від часу моментів любовної близькості зі своїм Герцогом вона зменшила ці бар’єри й вирішила, що в цьому є і полегшення, і біль. Зосталися факти, існування яких не могли змити ні прокляття, ні молитва, ні літанія. Від них не можна було втекти. Елементи Полової візії перевпорядкувалися, і часи наздогнали його дітей. Вони були магнітом у порожнечі; зло та всі сумні надуживання владою зосередилися довкола них.

Ганіма, спостерігаючи за грою емоцій на бабусиному обличчі, дивувалася, що Джессіка відмовилася від усякого контролю над собою.

Обидві синхронно обернулися, зустрілися поглядами й почали дивитися одна одній в очі, зондуючи. Не кажучи й слова, обмінювалися думками.

Джессіка: «Я хотіла б, щоб ти побачила мій страх».

Ганіма: «Зараз я знаю, що ти любиш мене».

Це була блискавична мить повної довіри.

— Коли твій батько був іще хлопцем, я привела Превелебну Матір на Каладан, щоб вона випробувала його.

Ганіма кивнула. Пам’ять про це була напрочуд яскравою.

— Ми, Бене Ґессерит, завжди дотримувалися обережності, аби бути впевненими в тому, що виховувані нами діти — люди, а не тварини. І це не завжди можна визначити за зовнішнім виглядом.

— Так вас навчено, — сказала Ганіма, і спогади затопили її мозок: ця стара бене-ґессеритка, Ґай Єлена Могіям. Прибула до замку Каладан зі своїм отруйним ґом джаббаром і скринькою, повною пекучого болю. Рука Пола (власна рука Ганіми в спільній пам’яті) волала від болю в цій скриньці, у той час як стара жінка спокійно говорила про негайну смерть, якщо він висмикне руку. І не було жодних сумнівів щодо смертоносності голки, яку вона тримала біля дитячої шиї, а її старий голос деренчав, пояснюючи:

«Ти чув про те, що тварини відгризають собі лапу, аби вирватися, коли потрапляють у пастку? То все звірине нутро. А людина лишилася б у пастці, витримала б біль та прикинулася б мертвою, щоб убити ловця і знищити загрозу своєму видові».

Ганіма труснула головою від згадки про біль. Жар! Жар! Пол уявляв, як чорніє шкіра на тій вигорілій руці, як тріскається і відпадає плоть, лишаючи самі звуглілі кості. Але це був трюк — рука зосталася неушкодженою. Проте від цього спогаду на чолі Ганіми виступив піт.

— Звичайно, ти пам’ятаєш це так, як не під силу мені, — сказала Джессіка.

На якусь мить Ганіма, ведена пам’яттю, побачила свою бабусю в іншому світлі: на що була спроможною ця жінка завдяки суворій ранній підготовці в школах Бене Ґессерит! Виникли нові питання щодо повернення Джессіки на Арракіс.

— Було б дурістю повторювати таке випробовування з тобою чи твоїм братом, — промовила Джессіка. — Ти вже знаєш, як воно проходить. Я мушу прийняти, що ти людина, що не зловживаєш своїми успадкованими силами.

— Але ви не повністю це приймаєте, — відповіла Ганіма.

Джессіка закліпала очима, усвідомлюючи, що бар’єри повернулися. Знову їх відкинула.

— Ти віриш у мою любов до тебе? — спитала вона.

— Так.

Коли Джессіка почала говорити, Ганіма здійняла руку:

— Але ця любов не стримає вас від того, щоб нас знищити. О, я знаю причину цього. «Краще звіролюдина померла б, ніж відтворила себе». Надто коли ця звіролюдина має ім’я Атрідів.

— Принаймні ти людина, — зопалу промовила Джессіка. — Тут я довіряю своєму інстинкту.

Ганіма відчула щирість цих слів і сказала:

— Але ви не впевнені щодо Лето.

— Ні.

— Гидь?

Джессіка могла тільки кивнути головою. Ганіма сказала:

— Принаймні поки ще ні. Та ми обоє усвідомлюємо цю небезпеку. Можемо побачити це в Алії.

Джессіка притисла долоні до очей і подумала: «Навіть любов не може захистити нас від небажаних фактів». І тоді вона збагнула, що й досі любить Алію, заходячись німим криком протесту проти фатуму: «Аліє! Ох, Аліє! Як я шкодую, що маю бути часткою твого знищення».

Ганіма кашлянула.

Джессіка опустила руки й подумала: «Я можу оплакувати свою безталанну доньку, але зараз є інші потреби».

— То ви розпізнали, що сталося з Алією, — сказала вона вголос.

— Ми з Лето спостерігали, як це відбувається. Були безсилими запобігти цьому, хоча й обговорювали багато можливостей.