Буря прийшла з самого ранку. Спершу це була краплиста розтягнута нерухомість пустельного світанку, що втискав дюни одна в одну. Тоді хмари пилу змусили Лето закрити клапан обличчя. У дедалі густішій куряві пустеля перетворилася на буру картину, позбавлену ліній. Піщані голки почали протинати його щоки, колоти повіки. Він відчув шорсткий пісок на язику й зрозумів, що час вирішувати. Чи варто ризикнути, повіривши старим історіям і скувавши виснаженого хробака? Йому вистачило миті, щоб відкинути цей вибір. Вибрався на хвіст хробака, ослабив гаки. Ледве рухаючись, хробак почав рити нору. Але викиди з системи теплообміну тварини далі бурхали циклоном, наче з печі, зливаючись із бурею, що підходила дедалі ближче. Фрименські діти з найраніших літ довідувалися, як небезпечно перебувати поблизу хвоста хробака. Хробаки були фабриками кисню: на місці їхнього переходу спалахував вогонь, паливом для якого були рясні виділення із внутрішніх залоз хімічного пристосування до тертя.
Пісок довкола його ніг захвилювався. Лето вивільнив гаки і стрибнув достатньо далеко, щоб уникнути пічки біля хвоста. Зараз усе залежало від того, чи вдасться йому забратися під пісок — там, де його розворушив хробак.
Стискаючи в лівій руці статичний ущільнювач, він заглибився у некрутий схил дюни, знаючи, що хробак надто втомлений, аби повернутися і поглинути його всередину великої біло-оранжевої пащі. Закопуючись лівою рукою, правою він вихопив диститент із фримпакета й приготував його до надимання. Це все було зроблено менше як за хвилину: ось розгорнуто тент у твердостінній піщаній кишені із завітряного боку дюни. Надув тент і вповз усередину. Перш ніж запечатати сфінктер, витяг ущільнювач і поставив його на зворотну дію. Пісок зі схилу посипався на тент. Але він устиг запечатати отвір, тож усередину потрапило лише кілька піщинок.
Зараз він мусив працювати ще швидше. Жоден піскошноркель не сягнув би назовні, щоб забезпечити його повітрям. Це була велика буря, у якій мало хто виживає. Це місце буде засипане тоннами піску. Лише тонка бульбашка диститента за ущільненою зовнішньою шкаралупою захистить його від стихії.
Лето розтягся горілиць, склав руки на грудях і ввів себе в сонний транс, коли його легені вдихали раз на годину. Так він доручив себе невідомості. Буря мине, а якщо не відкриє його ламкої кишені, то він зможе вибратися… або ж увійде в Мадінат Ассалям — Оселю Миру. Він знав, що мусить, хоч би що сталося, обірвати нитки, одну за одною, доки не зостанеться лише Золотий Шлях. Так має бути, бо інакше він не зможе повернутися до халіфату спадкоємців свого батька. Не буде більше жити в брехні цієї Деспосіні, цього жахливого халіфату, оспівуючи деміурга — свого батька. Не мовчатиме більше, коли священник проголосить бридку нісенітницю: «Його крис-ніж розжене демонів!»
З цим рішенням свідомість Лето прослизнула в мережу позачасового дао.
У кожній планетарній системі, очевидно, існують впливи вищого порядку. Частою демонстрацією цього є запровадження земних форм життя на нововідкритих планетах. У всіх таких випадках у подібних зонах розвивається життя у напрочуд схожих адаптивних формах. Ця форма означає щось набагато більше, ніж фізичне тіло: вона асоціюється з організацією виживання та взаємозв’язком таких організацій. Людські пошуки цього взаємозалежного порядку та нашої ніші всередині нього є глибокою необхідністю. Але ці пошуки можуть виродитися у консервативне підтримування ідентичності. Це завжди виявлялося вбивчим для всієї системи.
«Катастрофа Дюни» за Харк аль-Адою
— Насправді мій син не бачив майбутнього, він бачив процес творення і його зв’язок із міфами, якими снить людство, — сказала Джессіка. Вона говорила швидко, але не показувала поспіху. Знала, що приховані спостерігачі знайдуть спосіб їм перешкодити, тільки-но розпізнають, що вона робить.
Фарад’н сидів на підлозі, надвечірнє сонячне світло з вікна позаду нього обрисовувало його постать. Джессіка, дивлячись на протилежну стіну, бачила лише вершечок дерева в саду на дворику. Фарад’н перед її очима був новим Фарад’ном: стрункішим, мускулистішим. Місяці тренувань зробили свою неминучу справу. Коли він глянув на неї, його очі сяйнули.
— Він бачив форми, які створили б наявні сили, коли б їх не відвернули, — промовила Джессіка. — Замість того щоб звернутися проти своїх послідовників, він звернувся проти себе. Не хотів приймати лише те, що було б для нього зручним, бо вважав це моральним боягузтвом.
Фарад’н уже навчився мовчки оцінювати, випробовувати, утримуючись від питань, доки не сформулював їх у найгострішій формі. Вона розповідала про погляд Бене Ґессерит на молекулярну пам’ять, виражену в ритуалі, і цілком природно перейшла до способу, яким Сестринство аналізувало Пола Муад’Діба. Однак Фарад’н бачив темний бік її слів і дій, проекцію підсвідомих форм, що видозмінювали поверхневе значення фраз.
— З усіх наших спостережень це найважливіше, — сказала вона. — Життя — це маска, через яку Всесвіт виражає себе. Ми припускаємо, що все людство й ті форми життя, які його підтримують, представляють природну спільноту й що доля всього життя є ставкою у грі за долю індивіда. Отож, якщо йдеться про остаточне самовипробування, про amor fati, ми перестаємо гратися в богів і повертаємося до навчання. У кризовій ситуації вибираємо індивідуальності та, наскільки можемо, даємо їм свободу дій.
Тепер він збагнув, куди вона веде, і, знаючи, як це вплине на тих, що стежили крізь шпигунські системи, утримався від тривожного погляду на двері. Лише натреноване око могло помітити його секундну непевність, але Джессіка розгледіла її та всміхнулася. Врешті-решт, усмішка може означати будь-що.
— Це щось на кшталт випускної церемонії, — промовила вона. — Я дуже задоволена тобою, Фарад’не. Зволь устати, прошу.
Він підкорився, закривши їй вид на вершечок дерева у вікні позаду нього.
Джессіка опустила руки і, тримаючи їх нерухомо, заговорила:
— Я зобов’язана сказати тобі так. «Я стою у священній людській присутності. Як я зараз стою, так нехай ти станеш колись. Молюся у твоїй присутності, аби так сталося. Майбутнє залишається непевним, і так і повинно бути, бо це полотно, на якому ми малюємо наші прагнення. Так людська природа споконвіку постає перед прекрасним порожнім полотном. Маємо лише цю мить і в ній цілковито присвячуємо себе священній присутності, яку поділяємо та творимо».
Коли Джессіка завершила свою промову, з дверей ліворуч вийшов Тийканік. Рухався з удаваною невимушеністю, що суперечила виразу його обличчя.
— Мілорде, — сказав він.
Але було вже пізно. Слова Джессіки й усі попередні приготування зробили своє. Фарад’н більше не був Корріно. Тепер він був бене-ґессеритом.
Схоже, що ви в директораті ДАПТ не розумієте, наскільки рідко в торгівлі трапляється справжня відданість. Коли ви востаннє чули про клерка, що пожертвував життям заради компанії? Можливо, ваше нерозуміння походить із хибного припущення, що ви можете наказати людям, як їм думати й співпрацювати. Це припущення впродовж усієї історії призводило до масштабних провалів різних організацій — від релігійних до штабів. Генштаби мають за собою довгу історію нищення власних народів. Якщо йдеться про релігію, рекомендую наново перечитати Тому Аквінського. Якщо ж мова про вас у ДАПТ, то в які нісенітниці ви вірите! Тим, що змушує цивілізації діяти, є люди, а не торговельні організації чи ланцюг командування. Кожна цивілізація залежить від якості одиниць, витворених нею. Обтяживши людей надміром організації, надміром законів, ви придушуєте їхнє прагнення величі — вони не можуть працювати, а їхня цивілізація завмирає.
Лист до ДАПТ, приписуваний Проповіднику
Лето вийшов із трансу з лагідною плавністю, яка не відокремлювала різко одного стану від іншого. Просто один рівень свідомості перейшов у інший.
Знав, де він. Енергія протекла крізь нього, повернувшись, але водночас він відчув смертоносну загрозу: повітря у запечатаному диститенті майже не містило кисню. Знав, що, уникаючи руху, він потрапить до понадчасової мережі, вічного тепер, де всі події співіснують. Ця перспектива вабила його. Він бачив Час як умовність, сформовану колективним розумом усіх обдарованих чуттями істот. Час і Простір були категоріями, накинутими Всесвіту його Розумом. Він мусив лише вивільнитися з множинності, у яку його заманили пророчі видіння. Сміливий вибір може змінити сьогочасні майбуття.
