— Вони вже наперед назвали її Гиддю, — сказав Лето. — Не вважаєш, що було б спокусливо довідатися, чи ти не сильніша за всіх, які…

— Ні, не вважаю! — Ганіма відвела погляд від пильних братових очей, здригнулася. Їй достатньо було порадитися з генетичними спогадами, щоб ожили перестороги Сестринства. Була помітна тенденція, що, дорослішаючи, переднароджені набували лихих звичок. А правдоподібна причина… Вона знову здригнулася.

— Шкода, що ми не маємо кількох переднароджених предків, — промовив Лето.

— Може, й маємо.

— Але ми… Ах, знову старе питання без відповіді: чи ми справді маємо повний доступ до всього набору досвіду кожного предка?

Виходячи з власного внутрішнього сум’яття, Лето розумів, що ця розмова має завдавати болю сестрі. Він сказав:

— Ми мусимо зволікати, зволікати й зволікати щоразу, коли вона вимагає від нас трансу. Щонайбільша обережність із дозуванням прянощів — це для нас найкращий спосіб.

— Передозування мусило б бути значним, — промовила Ганіма.

— Ймовірно, що наша витривалість висока, — погодився він. — Глянь, скільки потребує Алія.

— Мені її шкода, — сказала Ганіма. — Це мусила бути витончена й підступна принада, що підкрадалася до неї, аж доки…

— Вона жертва, так, — промовив Лето. — Гидь.

— Ми можемо помилятися.

— Правда.

— Я завжди питаю себе, — задумалася Ганіма, — чи наступна пам’ять предків, до якої я сягну, не буде тією, що…

— Минуле не далі від тебе, як подушка, — сказав Лето.

— Ми мусимо скористатися нагодою й обговорити це з нашою бабусею.

— Її пам’ять у мені спонукає до цього, — озвався Лето.

Ганіма зустрілася з ним поглядом. Тоді сказала:

— Надмірне знання ніколи не дарує простих рішень.

Відходячи від близнят, Алія відчула, як швидко б’ється її серце. Упродовж кількох секунд цього калатання вона відчувала майже наказ зостатися з ними й благати в них допомоги. Яка безглузда слабкість! Згадка про неї повернула Алію до обачного спокою. Невже близнята наважилися практикувати передзнання? Дорога, що поглинула їхнього батька, має їх вабити — транс прянощів із його візіями майбутнього тріпоче, немов серпанок на мінливому вітрі.

«Чому я не можу бачити майбутнього? — міркувала Алія. — Чому, як не намагаюся, воно тікає від мене?»

«Близнята повинні спробувати», — сказала вона собі. Їх можна заманити, заохотити до цього. У них є дитяча цікавість, пов’язана зі спогадами, що мандрували впродовж тисячоліть.

«Як і в мене», — подумала Алія.

Її варта відчинила двері з водними печатями, що закривали Державний Вхід січі, охоронниці розступилися по боках, тоді як вона вийшла на виступ-летовище, де вже чекали орнітоптери. З пустелі віяв вітер, здіймаючи до небес куряву, але день був ясним. Перехід від світлокуль січі до денного світла перевів думки Алії до зовнішнього світу.

Чому леді Джессіка повертається саме зараз? Невже до Каладана дійшли розповіді про те, яким було Регентство…

— Мусимо поспішати, міледі, — сказала одна з охоронниць, підвищивши голос, щоб перекричати шум вітру.

Алія дозволила допомогти їй увійти до орнітоптера, застебнула ремінь безпеки, але її думки рвалися вперед.

«Чому зараз?»

Коли крила орнітоптера залопотіли й машина легко злетіла в повітря, Алія відчула пиху та силу свого становища, наче то були матеріальні речі, але вони були ламкими, ох, якими ламкими!

Чому зараз, коли її плани ще недовершено?

Хмари пилу дрейфували, здіймаючись угору, вона бачила яскраве сонячне світло над зміненим краєвидом планети: широкий простір зеленої рослинності сягнув туди, де колись домінувала спечена земля.

«Без видіння майбутнього я можу провалитися. О, які дива могла б я зробити, коли б тільки мала бачення Пола! Не для мене гіркота, принесена пророчими візіями».

Здригнулася від болісного голоду, що пройняв її наскрізь. Пошкодувала, що не може зректися своєї сили. Ах, бути такою, як інші, — сліпою. Сховатися у блаженній сліпоті, жити в гіпнотичному напівіснуванні, у яке шок народження вкидає більшість людей. Та ні! Вона народилася Атрідкою, жертвою свідомості в багато еонів завглибшки. Причиною цього стала залежність її матері від прянощів.

«Чому мати повертається сьогодні?»

З нею повинен бути Ґурні Галлек — завжди відданий слуга, найманий убивця з потворним обличчям, вірний і відвертий, музи`ка, дотик руки якого з однаковою легкістю вбиває і видобуває звуки з дев’ятиструнного балісета. Дехто каже, що він став коханцем її матері. Варто б розвідати, це могло б стати цінним важелем.

Прагнення бути такою, як інші, розвіялося.

«Слід спокусити Лето трансом прянощів».

Згадала, що спитала колись хлопця, як би він поводився з Ґурні Галлеком. А Лето, відчуваючи прихований у її питанні підтекст, відповів, що Галлек був вірним «аж до ґанджу». І додав: «Він обожнював… мого батька».

Вона зауважила незначне вагання. Лето ледь не сказав «мене» замість «мого батька». Так, інколи складно відокремити генетичну пам’ять від тілесної серцевини живої плоті. Ґурні Галлек не полегшить Лето цього відокремлення.

Губ Алії торкнулася гірка посмішка.

Ґурні вирішив повернутися на Каладан разом із леді Джессікою після Полової смерті. Його повернення сюди заплутало б багато речей. Знову з’явившись на Арракісі, він додав би власні ускладнення до вже наявних ліній. Він служив Половому батькові — і утворилася лінія спадкоємства: Лето І, Пол, Лето ІІ та відгалуження, що не входило до селективної програми Бене Ґессерит: Джессіка, Алія, Ганіма. Ґурні, посиливши замішання ідентичності, може виявитися цінним.

«Що він зробив би, дізнавшись про кров Харконненів у наших жилах? Харконненів, яких він так ненавидить?»

Посмішка на губах Алії стала самозаглибленою. Урешті-решт, близнята були дітьми. Дітьми з незліченним числом предків, чиї спогади належали як іншим, так і їм самим. Зараз вони, напевне, стоять на краю січі Табр і дивляться на слід корабля їхньої бабусі, що саме сідає в Арракінському басейні. Той палаючий слід, видимий на небі, — чи зробить він прибуття Джессіки реальнішим для її внуків?

«Мати спитає мене про їхнє навчання, — подумала Алія. — Чи я правильно стежу за дотриманням дисципліни прана-бінду? А я відповім, що вони вчаться самостійно, — як і я. Процитую її внука: “До обов’язків керування належить необхідність покарань… але тільки тоді, коли жертва вимагає цього”».

Тут Алія усвідомила, що, коли б вона зуміла достатньо зосередити увагу леді Джессіки на близнятах, всі інші могли б уникнути детальної інспекції.

Таке можна зробити. Лето був дуже схожим на Пола. Чому б і ні? Може бути Полом, коли захоче. Навіть Ганіма володіє цією приголомшливою здатністю.

«Як і я можу бути своєю матір’ю чи будь-ким іншим із тих, що ділять із нами життя».

Вона відкинула цю думку, вдивляючись, як пропливає внизу Оборонна Стіна. Тоді подумала: «Як це — залишити лагідний затишок багатого водою Каладана й повернутися на Арракіс, пустельну планету, де її Герцога вбито, а син став мучеником?»

Чому леді Джессіка зараз повертається?

Алія не знайшла відповіді — нічого певного. Вона могла поділяти свідомість іншого «я», але коли досвід проходив по-різному, то й мотиви не збігалися. Прийняття рішень належало до приватних дій, які вчиняла особистість. Для переднароджених, для багаторазово народжених Атрідів це зоставалося найважливішою реальністю, що сама собою була різновидом народження: цілковите відокремлення живого дихаючого тіла, коли це тіло покинуло лоно, яке назначило його множинною свідомістю.